f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Олексій Герман: Росія — країна містична...

12.02.2015

На прес-конференції російського режисера, якому наше Держкіно дало мільйон доларів, ні душі не було від України, пише з Берліну голова Спілки Сергій Тримбач, продовжуючи знайомити із подіями Берлінале.

Сергій Тримбач, «Україна молода»

Кінофестивальний четвер почнеться фільмами «13 хвилин» німця Олівера Хіршбігеля і «Вірна цнотливиця» Лаури Біспурі (спільне виробництво Албанії та Італії). До речі, провідні європейські кінематографії незрідка виступають у ролі фінансового локомотива для тих, хто слабкіший, — і в Європі, і в Латинській Америці, і в Африці. Нас теж візьмуть «на буксир», тільки для цього повинно бути бажання.

На перехресті

Фільм «Під електричними хмарами / Под электрическими облаками» російського режисера Олексія Германа-молодшого — теж копродукція, тільки дещо парадоксальна. Не потужний російський кінематограф допомагає все ще слабкому — фінансово, економічно — українському кіно, а навпаки: Держкіно України доволі щедро (мільйон доларів, наскільки мені відомо) фінансує російський проект (до нього долучилися і поляки). Заперечень не було б, якби матеріал картини якимось чином торкався України та її проблем. Але ж ні — Україну згадають у фільмі тільки одного разу: в однієї з героїнь стрічки всю сім’ю накрило одним снарядом. Ото і все. Мені видається, що неодмінною умовою спільного виробництва мусить бути все ж саме перехрестя історичних чи сучасних мотивів. Коли ж таких немає, то дивно, що за невеликих статків ми підтримуємо набагато сильнішу кінематографію.

Попри те, фільм є, і він, на мій погляд, доволі успішний. Картина складається із семи новел, які — у підсумку — поєднані спільним авторським ракурсом. Це про долю Росії на черговому зламі часів і доль. Невипадково ж акцентується рік подій — 2017-й, сторіччя кардинальної революційної зміни (мабуть, усе ж правильно чинять ті українці, які не хочуть ввергатись — укотре — в оту саму «ломку»).

Фільм Германа передусім характеризується насиченістю пластики, його зміст зрозумілий і без докладних вербальних коментарів, якими режисер дещо зловживає (в тому числі й за кадром). Дія практично всіх оповідок відбувається біля ріки, на початку зими, коли тумани, мокринь і сніг, коли нудьга й зневіра охочіш відвідують людські душі. Це простір, наповнений архітектурою та скульптурою, передусім тією, що вийшла з ужитку. Невипадково, що фінальним планом другої новели є той, де героїня стрічки Саша (дебютантка Вікторія Короткова) через внутрішні «покої» пам’ятника Леніну забирається на його голову і робить стійку на голові. Такий собі ексцентричний пам’ятник самій епосі...

А в першій ми бачимо киргизького остарбайтера, який опинився на вулиці російського міста — без роботи і знання мови. Тож ощасливити його можна тільки пізнанням, хоч би мінімальним, російської лінгви. На що він і здобувається, з поміччю добрих людей. Росія у фільмі Германа і нагадує того киргиза, якому так важливо знайти мову орієнтування на місцевості. Без цього не пробитися крізь тумани й сніги, без цього вчергове будеш слідувати певним макакам-глашатаям нових історичних істин. На кшталт книжки, якою захоплюється молода ще зовсім жінка; в ній дохідливо пояснено, що за товариша Сталіна життя було нівроку — для хороших, правильних людей, і що Адольф Гітлер теж пацан був нічогенький, хоча й не без помилок.

Центральним пластичним образом фільму є авангардовий будинок із недобудованим дахом. Хтось хоче його купити і зруйнувати — бо ж земля тут цінна, торговий центр можна побудувати. Хтось каже, що треба просто добудувати. І, власне, Саша — як спадкоємиця батька, який був скульптором, що творив велетенські героїчні образи, — теж схиляється до того, щоби залишити. Вся Росія у Германа — недобудований і роздовбаний будинок. «Строілі-строілі — вот, імєєм». Отут, правда, заперечу трохи сам собі: Україну так само ми будуємо-будуємо, виходить щось екстравагантне і, даруйте, без даху. Всього й «ділов-то» — дах надбудувати. Одначе «умом Россию не понять», і Україна теж не пальцем роблена: стовідсоткова гарантія того, що замість дах добудувати — знесуть дім до бісового батька, який тільки й чекає такого подарунку... Так що віднайшов я все ж спільний мотив.

На прес-конференції не було нікого ні від України, ні від Польщі (співпродюсером тут — знаменитий польський режисер Кшиштоф Зануссі, який, до речі, у середині лютого буде гостем Києва). Російська група була представлена фундаментально. Хоча дехто (актор Луїс Франк, до прикладу) старанно підкреслював свої багаторiчнi зв’язки з Україною, навіть за походженням.

Олексій Герман пояснив особливості історичного часу: «Росія — країна містична. Тут рух часу схожий на кола по воді». Про фільмову конструкцію: «Це я назвав би 3D-драматургія. Мета зануритись у нашу країну. Хотілося для самих себе з’ясувати, куди рухається наша країна, чим вона є нині. Звісно, з’ясування в нас поетичне, а не політичне». У відповідь про те, на що сподіватись Росії в контексті війни з Україною, режисер сказав: «Так, війна триває. Ніхто не може сказати, що буде завтра. Тим важливіше, мені здається, що з’являється такий-от, як наш, проект, який дозволяє комунікувати людям обох країн. Чи є надія? Вона в тому, що всі персонажі нашого фільму лишаються порядними людьми...»

Герої і героїзм: учора, сьогодні, завтра

Ще один російський фільм я побачив у програмі «Панорама». «Піонери-герої» Наталі Кудряшової. Головні персонажі стрічки — Ольга, Катя та Андрій, чиє дитинство припало на кінець радянської доби. Дуже перебільшено відданість тодішніх дітей ідеалам комунізму — востаннє можна говорити всерйоз про таку відданість дітей кінця 1960 — початку 70-х років. Потому цинізм і пустопорожність системи давали про себе знати ще й як виразно. Втім напевно, що тут умовність — перед нами типові радянські піонери, для яких уся комуністична міфологія є безумовною, а головне — вона є головним моральним кодексом, що визначає поведінку кожної дитини.

Одначе фільм не про це. Троє виросли, живуть у Москві, досягли певних професійних успіхів. Усе ніби ж є для відчуття власної повноцінності. Все, крім тієї повноцінності. Актриса Ольга (сама режисерка Кудряшова в цій ролі) навідує психоаналітика, який намагається дістатися суті через аналіз сексуальних емоцій, сексуальної пам’яті. Одначе ж не в тім річ. Як і в працівниці PR-агентства Каті (Дар’я Мороз). До чого тут секс, тут ніякому Фрейду не зрозуміти — бо ж хіба він бачив колись у себе на прийомі колишніх радянських піонерок? Катя в дитинстві, скажімо, мучилася проблемою: чи доносити міліції про те, що її дід самогон жене? Навколо цього шекспірівські пристрасті вирують.

А в Андрія (Михайло Крилов) — інше. Він талановитий аналітик, його цінують на роботі. А вдома він годинами просиджує за комп’ютером, граючи у «войнушку». І йому, і дівчатам нудно і нецікаво жити. В дитинстві їх налаштовували на неодмінні подвиги, на вселенський формат діянь, на радикально-екстремістське сприйняття життєвих реалій. Тому сірувато-прагматичне буржуїнське життя в сучасному мегаполісі їм нецікаве, викликає психологічні зриви і недохопи в особистому житті. Вони є жертвами зламу світоглядного, ідеологічного, політичного. Жертвами не тільки умовними — у фіналі Катя гине під час теракту посеред Москви, вчиненого ще однією колишньою піонеркою, тільки чеченкою.

Дивним чином на одному фестивальному екрані зійшлися ще дві стрічки, схожі за своєю драматургійною конструкцією. Фільм «Як ми мріяли / Als wir Traumten» німецького режисера Андреаса Дрезена (основний конкурс) оповідає про колишніх лейпцизьких піонерів, які після падіння Берлінської стіни не можуть упоратись із новими проблемами. Четверо друзів відкривають свій диско-клуб і потрапляють в поле зору неонацистів-скінхедів, яким не до смаку вся ця свобода в музиці і поведінці. Ті підходи до життя, які прищеплювалися в школі соціалістичної Німеччини, виявляються нежиттєвими і недієвими, в новому житті всього доводиться вчитися заново.

І зрештою, фільм південноафриканського режисера Сібса Шонгве-лаМера Neckte Youth («Нехтська молодь», щось із місцевої семантики, наскільки я зрозумів). Режисеру лишень 23 роки (!) і він наважився оповісти про той злам, який стався в житті молодих людей у постапартеїдний період. З новими викликами не можуть упоратися ні білі, ні чорні. У пролозі стрічки ми бачимо, як вішається 19-рiчна білявка, а у фіналі вже бовтаються ноги чорної дівчини. Вирватись на свободу позірно легко, впоратися з собою, вільним і неконтрольованим, набагато важче. Так воно в Росії, Європі, так воно і в Африці. Світ єдиний, ним, трагічно і нещадно, правлять одні й ті ж самі закони.

Сергій Тримбач, «Україна молода», 12 лютого 2015 року

Читайте також статті Сергія Тримбача «Поезія пошуку, пошук поезії» та «Душу й тіло лікувати. Рецепти, виписані екраном».

20 листопада, середа, Малий зал. «ЦИКЛ ВЕЧОРІВ ІСПАНОМОВНОГО КІНО»

10 грудня, вівторок, Червоний зал ДО ДНЯ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ Посольство Аргентини в Україні представляє Художній фільм «ПІДПІЛЬНЕ ДИТИНСТВО»

11 грудня, середа, Синій зал ДНІ КИРГИЗЬКОГО КІНО В УКРАЇНІ Присвячено 85-річчю Чингіза Айтматова