f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Душу й тіло лікувати. Рецепти, виписані екраном

11.02.2015

Голова Спілки Сергій Тримбач про яскраві кіноподії Берлінале.

Сергій Тримбач, «Україна молода»

Машина Берлінського кінофестивалю працює як годинник, відраховуючи дні, години і хвилини екранного часу. Ранок фестивальної середи розпочинається фільмом «Браво!» румунського режисера Раду Жуде. Анотація стрічки інтригує: «Валахія, початок ХІХ століття. Румунські князі повільно рухаються шляхом модернізації...» Просто дуже хочеться побачити, як ото вони «рухаються». Може, щось повчальне і для наших нинішніх, сказати б, «князів»?

Ой на ринку, на риночку...

Неодмінною складовою великих фестивалів є кіноринок. Берлін не є винятком — щороку торжище, на якому можна познайомитись із тим, що пропонує та чи інша країна. Саме країна, бо панує національно-територіальний підхід: ось вам Італія та її фільмова продукція, ось Бразилія, а ось і маленькі Словенія та Естонія... Багато літ підряд, обходячи фестивальні «прилавки», я неодмінно злостивився: України не було. Так, фільмів у нас було негусто, а хіба у словенців завізно? Одначе за будь-яких обставин нація просто зобов’язана показувати «товар лицем», лицем екранним. Лишень кілька літ тому нарешті спромоглися, і відтепер маємо такий собі фестивальний corner (куточок) у готелі Mariott.

Цього року було побоювання, що ніц, не буде нічого — фінанси співають кінороманси. Навіть для голови Держкіно Пилипа Іллєнка не знайшлося грошей для поїздки до Берліна, що виглядає все ж абсурдно — він мусить бачити те, що відбувається на великому фестивальному екрані. Одначе ж усупереч усьому український куточок на фестивальному базарі є! І навіть просторіший, аніж рік тому. З повним набором ринкової атрибутики: каталог українських фільмів 2014-15 років (включає і ті проекти, які ще в роботі), диски, всіляка інша атрибуція. Все ж знайшли гроші, і Національний центр Олександра Довженка зробив усе можливе, аби можна було побачити і почути українське кіно.

Працівниця Центру Олександра Миколишин познайомила мене та мого колегу Володимира Войтенка з роботою нашого стенду (це ще й так називається). Чи є інтерес до українського кіно? Є! На доказ того Олександра потрусила велику течку, де було чимало візиток: «Це тільки сьогодні, від ранку». А чим цікавляться, що пропонують? Цікавляться фестивальні відбірники — до України та українського кіно, з відомих історичних причин, сьогодні особливий інтерес. Цікавляться можливостями копродукції. З фільмів особливий інтерес викликає наша анімація. 70-хвилинний «Бабай», скажімо...

Одне жаль — саме за такого інтересу можливостей для співпраці майже не існує. Бо держава до краю обрізала підтримку українського кіно, що не має жодного виправдання. Якщо говорити про війну — то саме під час таких стресових подій люди потребують своє кіно. Своє про своє. Хрестоматійний приклад — як кіно в часи депресії 1930-х років витягнуло з психологічної прірви американський народ. Чи як кіно Британії та СРСР працювало на забезпечення переможного духу наших народів у роки вiйни. Треба нічого не розуміти в цьому житті, щоби робити те, що роблять наші правителі. Бо під гуркіт заборонного барабанного бою (все російське кіно — геть!) не всі помітили, як разом із тим заборонили і кіно українське. Бо ж минулорічні 24 мільйони (бюджет трьох серій російського серіалу) нічим іншим, як знущанням назвати не можна...

Отак, похнюпившись, iшов я із ринку-риночку, де торгують кінематографічним крамом.

Стрес плюс стрес, або Як повернути любов до життя?

У відповідь на мої кпини я знаю, що скажуть: а де у нас кіно, здатне розвантажувати психіку, передусім масову? Відповім так: воно є («Іван Сила» Віктора Андрієнка, «Поводир» Олеся Саніна та інші). Правда в тому, що такого кіно мало. Більше авторського, орієнтованого на інші цілі, головним чином мистецькі — подати реалістичний образ дійсності, одкрити мову реальності (нова мова в мистецтві зазвичай так і шукається)... І це авторське, таке, що майже неодмінно орієнтується на фестивальну кон’юнктуру, кіно часто відтворює драматично-похмуру картину життя. Така картина рідко викликає зустрічну хвилю уваги і поваги масового глядача, який понад усе прагне скинути із себе психологічну напругу буденного життя.

Конкурсна стрічка «Тіло» Малгожати Шумовської подає життєві колізії крізь таку собі оптику суворого реалізму — тут бід людських напхом напхано, одна на одній сидить і наступну поганяє. Хоча режисер одразу пропонує налаштуватися на комедію — тільки чорну. Перший епізод і налаштовує на похмуру сміхову гамму — повішеного поліцейські знімають із дерева, фотографують, описують. Коли ж переходять до інших слідчих процедур, «труп» зненацька піднімається і прошкує собі геть. Поліціянти не одразу й похопилися... «Живий труп» — звичний герой чорних (або чорнявих) комедій. Саме тут ми й знайомимось із героєм картини, прокурором (у цій ролі популярний, відомий нам ще від часів фільму «Чотири танкісти і собака», актор Янос Гаєс).

Потому інше знайомство — з лікарем-терапевтом Анною (Майя Остажевська), яка проводить заняття з дівчатами, що потрапили в психіатричну лікарню. Її метода — лікування душі через тіло, наповнення останнього новими звуками, шумовинням життя. Навіть агресією як каналом виходу психічної енергії. При цьому сама лікарка виглядає вкрай ексцентрично, їй би самій підлікуватись. Живе сама, з величезним собакою, з яким ділить ліжко. Підглядає за коханцями — помітно, що із заздрістю. Одна з її пацієнток — Ольга (Юстина Сувола), дочка прокурора. Дружина прокурорська, мати Ольги, пішла з життя, і це викликало в дівчини сильний стрес, пригніченість, агресію. Отак у єдиний клубок пов’язуються кілька життів...

Фінал трохи несподіваний і комедійний по-чорно-білому вже. Анна чує в собі здатність сприймати інформацію від мертвих. Власне вона знайомить зі своєю концепцією життя: мертвих треба сприймати як живих. У неї самої помер восьмимісячний син, і вона все здолала тієї миті, коли вирішила для себе, коли відчула — син є, він поруч... А тут якраз прокурор знаходить нібито листа від дружини. Довгий епізод, коли Анна намагається вийти на зв’язок із мертвою. Нічого не виходить. А у трохи цинічного по життю прокурора все це викликає напади сміху. Зрештою, і в Ольги так само. Анна зникає, і фінал у чомусь схожий на феллінівськi «Ночi Кабірії» — по драматичній безвиході героїня, через усмішку і нову віру, повертається до життя. Чи то душа звільнила тіло, чи тіло наповнилося душею — одначе ж добре скінчилося.

А що — польська режисерка запропонувала, хоча й не новий, але рецепт. Похмурі, навіть у чомусь трагічні обставини життя загортаються у жанровий згорток і в такому вигляді пропонуються публіці. І навіть критики під час прес-показу реагували доволі жваво. Попустило кожному.

Тонкощі гріховодства

Складніше з фільмом чилійського режисера Пабло Лераіна «Клуб». У ньому домінують похмурі реалії, сонце тут навіть не проблискує, море, біля якого відбувається вся дія, погрозливо накочується на берег. А чого веселитись? Кілька героїв стрічки — священики, які зведені в прибережну обитель разом, оскільки за кожним із них гріхи доволі мирського чину (гомосексуалізм чи педофілія; відомо, що католицький світ останнім часом стрясають скандали подібного типу). До цих гріховодників приставлена черниця, яка потому так само виявить своє почорніле нутро. За вказівкою пастора, що приїхав розібратися. Бо ж ще і труп намалювався по ходу справи. Священиків провокує бомжуватого вигляду Сандокам, йому назустріч виходить один із священиків і — стріляється. Уже потім Сандокам пояснить: самовбивця був його першою любов’ю, з ним був перший сексуальний зв’язок...

Пастор провокує на вбивство собак і нову кровожерну драму, тим самим висвітлюючи глухий кут і відсутність можливості якогось позитивного вибору. З тим інспектуючий служитель Бога і від’їздить, звільняючи грішників від щоденного обов’язку одкривати душу. Бо ж вони самі не звикли того робити, і, може, цим і пояснюються їхні біди — невмінням рефлектувати, знаходити пояснення своїм потаємним бажанням. Така собі точка полегшення і для глядачів, які — преса в даному випадку — по-різному прийняли фільм. Хтось завчасу пішов, iз роздратуванням, а інші влаштували доволі бурхливу овацію. Яку від журналістів почуєш далеко не завжди.

Успіх мав й інший чилійський фільм, включений до великого конкурсу, — документальна картина «Перламутровий ґудзик» Патріціо Гузмана. Неігрова стрічка в чомусь — стилістично — перетинається з фільмом «Кубок лицарів» Теренса Маліка. Своєю філософічністю, своїм універсалізмом у баченні і потрактуванні природи, природи як Космосу. Поки що найвищі бали критиків журналу Screen International у цього фільму. Документальний фільм отримав шанси перемогти у конкурсі ігрових стрічок.

Сергій Тримбач, «Україна молода», 11 лютого 2015 року

Читайте також статтю Сергія Тримбача «Поезія пошуку, пошук поезії» про перші фільми Берлінале.

Будинок кіно На його чотирьох поверхах розташувалися три кінозали:

Ресторан, бар і кафе у Будинку кіно Ресторан, бар і кафе у Будинку кіно – ідеальні місця для проведення банкетів, фуршетів, приймань.

Київ, Будинок кіно, оренда