f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Поезія пошуку, пошук поезії

10.02.2015

Кінофестиваль у столиці Німеччини пропонує різні версії сенсу буття, пише з Берліну голова Спілки Сергій Тримбач. Подаємо його статтю про кіноподії перших днів фестивалю.

Сергій Тримбач, «Україна молода»

Велика конкурсна програма Міжнародного берлінського кінофестивалю у вівторок відкриється фільмом «Під електричними хмарами» російського режисера Олексія Германа-молодшого. Картина зроблена в копродукції трьох країн — Росії, України та Польщі. Цей факт привертає до себе увагу. Кореспондент журналу Hollywood Reporter запитав режисера, чи не було тиску з різних сторін, які брали участь у створенні картини? «Наша позиція, — відповів Герман, — полягає в тому, що ми цілком вільні від політичного тиску та інтриг, територіальних питань і міжлюдських взаємин...» Ну що ж, подивимось.

Пошук вулканічного...

На Берлінале, у конкурсі повнометражних ігрових стрічок, уже показано третину заявленої програми. Дехто з фаворитів розчарував критиків — передусім iдеться про «Королеву пустелі» Вернера Херцога. Крім нього, члени авторитетного журі критиків журналу Screen International визнали «двієчниками» авторів стрічок «Ніхто не хотів ніч» Ізабель Койє та «Щоденник покоївки» Бенуа Жако, надто вже традиційний і невигадливий, як для екрана такого фестивального рівня.

Хто не розчарував — так це іранський режисер Джафар Панахі з фільмом «Таксі». Мало в кого підніметься рука на картину, зроблену в неволі (як відомо, Панахі кілька літ під домашнім арештом, без права полишати країну). І дебютант із Гватемали Хайро Бунастан із картиною «Вулкан Іксканул» (спільне виробництво Гватемали і Франції). Здається, вперше гватемальська стрічка потрапила в конкурс такого престижного фестивалю.

Режисеру 37 років, учився кінопрофесії в Парижі та Римі. Родом із тих місць, які й відображені у фільмі. Кавові плантації, вирощування свиней — ось чим живуть тут люди індіанського племені Качител Майя. Живуть цілком патріархально, за законами предків. Хоча десь там, за вулканічною горою (а це ж потенційний і вічний носій загрози людському існуванню; кажуть же, «живуть, як на вулкані») заманливий простір, називається США.

Героїні фільму 17-річній Марії в житті світить звичний сюжет — вийти заміж за чоловіка, на якого вкажуть батьки, а далі народжувати дітей і працювати, і ще раз працювати. Одначе Марія повстає, кинувшись в обійми іншого парубка, який має мрію. Те бажання полягає в простому плані — перейти гору і дібратись до землі обітованої, Сполучених Штатів.

По суті перед нами — міфопоетичне кіно (те, яке в Україні називають поетичним), в якому відтворено майже з документальною достовірністю все те рутинне, в’язке і непоступливе патріархальне життя, в якому зверху завжди закон, «даний Адамом і Євою», індіанськими, звичайно. Все інше — витребеньки. Одначе ж документована реальність є тільки тлом для «витребеньок». У кожного своє — хтось спивається, хтось мріє, вистелюючи майбутнє своїми фантазіями. Саме поєднанням неігрової етнологіки та фантазійної, а відтак індивідуалізованої картини світу і пояснюється чар такої поетики. До речі, місцями фільм нагадує наші «Тіні забутих предків» Параджанова, особливо в епізоді сватання. Так що поки деякі наші мудрагелі кажуть про зжитість і архаїчність міфопоетичної поетики, вона живе собі. Бо немає кращого способу виявити простір свободи у несвобідному світі (яким і є світ патріархальний, якого й ми досі остаточно не позбулися) як протиставити реалії родинного буття народженню життя особистісного. Одинак викликає колектив на герць, хай і не відкритий, прихований — і тоді все й починається. Кіно у даному разі.

... і пошук вічного

Уже показали найочікуваніший, напевно, фільм Берлінале — «Лицар кубків» Теренса Маліка. На прес-конференцію він не з’явився, як і в Берліні взагалі. Режисер відомий своєю дивакуватістю і відстороненістю від фестивальних святковостей, він практично не дає інтерв’ю. Тобто не допомагає зрозуміти свої витвори, як це трапляється з багатьма великими режисерами.

Малік уже колись трімфував у Берліні — картиною «Тонка червона лінія», яку він зробив тоді, коли про нього вже встигли забути, адже пауза між фільмами затягнулась на цілих двадцять років. Найуспішнішою стрічкою вважається, і небезпідставно, «Дерево життя», яке стало сенсацією Канн три роки тому, забравши звідти Золоту пальмову гілку, а з ним разом і захоплені аплодисменти одних і свист та несхвалення інших. Критики аж ніяк не одностайні в оцінці фільмів Маліка. Так, був не сприйнятий передостанній його фільм «Диво» (2012). Більше, одначе, інших — і критиків, і просто любителів кіно, для яких Малік є взірцем сучасного класика, митцем, який за сьогоднішнього панування цинізму та прагматизму замислюється над корінними, фундаментальними проблемами буття.

«Лицар кубків» видається багато в чому продовженням «Дерева життя». Каліфорнійський сценарист Рік (у цій ролі Крістіан Бейл, відомий передусім як Бетмен у знаменитій трилогії) за дві екранні години проходить крізь різні «стратосфери» сучасної цивілізації, аби пов’язати різнорідні сектори буття. Чим пов’язати? А хоч би й самим собою, своєю особистісною волею, інтелектом, фантазією, чуттєвістю. У чому йому допомагають дві надзвичайні жінки — Ненсі (Кейт Бланшет) та Елізабет (Наталі Портмен). Як бачимо, в центральних ролях зайняті зірки, хоча ніщо, окрім них, не віщує маскультівської долі в майбутньому прокаті стрічки.

Перед нами міф про сучасну цивілізацію, з насиченими кадрами архітектури великого міста. Водночас у кадрі є архітектура великої Природи, яка далеко не завжди органічно поєднується з містом — навіть тоді, коли вони режисером ставляться поруч. І, звичайно, архітектура людських душ, жіночих і чоловічих. Утім поєднання шукається за допомогою класичної музики.

Головніша космічна субстанція життя — вода, водна стихія. У картині чимало людських тіл пластично відтворюються через контакт із водою. Та й сама цивілізація, за Маліком, прагне зафіксуватись через нагадування про своє походження з космічної води. Кілька епізодів, на мій погляд, промовляють саме про це, подаючи людські тіла у світловому акваріумі (зображально це виглядає саме так). Світло — як дотепер вода — є основним творцем середовища в сьогоднішній цивілізації.

Словом, це поки що найцікавіша подія Берлінського фестивалю. Хоча не доводиться чекати і тут на одностайність оцінок та потрактувань.

Сергій Тримбач, «Україна молода», 10 лютого 2015 року

20 листопада, середа, Малий зал. «ЦИКЛ ВЕЧОРІВ ІСПАНОМОВНОГО КІНО»

10 грудня, вівторок, Червоний зал ДО ДНЯ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ Посольство Аргентини в Україні представляє Художній фільм «ПІДПІЛЬНЕ ДИТИНСТВО»

11 грудня, середа, Синій зал ДНІ КИРГИЗЬКОГО КІНО В УКРАЇНІ Присвячено 85-річчю Чингіза Айтматова