Одеська кіностудія: діамант на поличці Сергія Тарути
20.05.2015
Підприємство на Французькому бульварі акціонери підтримують косметичними засобами. Натомість кіностудія, сума збитків якої сягнула 43,249 мільйонів гривень, потребує сучасних реформ.
Олена Коркодим
Одеська кіностудія – культова фабрика із часів Олександра Довженка. За радянських часів фільми її виробництва здобували призи міжнародних кінофестивалів. Нині зйомки окремих кінофільмів тут подаються, як досягнення. В основному, кіностудія працює як рентал-майданчик.
А доки підприємству намагаються створити кінематографічний імідж, його павільйони стають небезпечними для зйомок. Конкуренцію ж із такими кінофабриками як «Мосфільм» чи «Барандов» рентал-послугами Одеській кіностудії не витримати.
Місцеві кінематографісти характеризують її діяльність так: «Звичайна прокатна контора, що забезпечує людьми і технікою. Переважно знімальні групи приїздять з власним обладнанням та орендують приміщення і реквізит».
З року в рік підприємство систематично накопичує збитки. Згідно фінансових документів кіностудії, у 2014-му ця сума становила 2,013 млн. гривень, у 2013-му – 2,243 млн. гривень. Загальна сума збитку на сьогоднішній день – 43,249 млн. гривень.
Прикраса Французького бульвару
Громадськість і одеські ЗМІ постійно піднімають питання про те, що Україна втрачає Одеську кіностудію, яка от-от стане майданчиком для забудови. Цю платівку вже час змінити, вважає генеральний директор Національного центру Олександра Довженка Іван Козленко. «Для українського кіно Одеська кіностудія фактично втрачена вже з 20 років, впродовж яких тут не ведеться активне виробництво», – каже він.
Хоча, визнає пан Козленко, за останні два роки справи кіностудії пішли краще: її нинішньому адміністративному директору, голові правління Андрію Звєрєву вдалося залучити до співпраці кількох українських кіновиробників. Крім того, підприємство веде пошуки варіантів заробітку коштів.
Але для зйомок масштабних фільмів за сучасними стандартами Одеська кіностудія вже непридатна. Як зауважує власник кінокомпанії PSBfilms, продюсер Арнольд Кременчуцький, саме розташування студії невигідне для того – забагато зайвого шуму, та й моря за новобудовами майже не видно. Поряд гудуть трамваї, тривають будівельні роботи, а отже «ландшафти» не поліпшуються. «Якщо до справи підходити серйозно, кіностудія має бути розташована за містом й орієнтуватися на кінофабрики європейського рівня», – акцентує пан Кременчуцький.
Натомість адміністративне керівництво Одеської кіностудії все ще переконує, що її напівзруйновані павільйони здатні здивувати світ, а працівники – залучати до співпраці молодих кінематографістів. При цьому проекти, які подала кіностудія на пітчинги Державного агентства України з питань кіно, високих балів не здобули. Один із них, затратна історична докудрама «Ярославна – королева Франції», пропонувався на основі сценарію з архівів 1990-х років.
Пропозицій щодо реформ кіностудії публічно подано не було. Тим часом підприємство має ряд очевидних проблем. Основні з них такі:
1. Стратегічні рішення щодо Одеської кіностудії приймають бізнесмени. Мажоритарним акціонером приватної частини акцій є підприємець, голова ради директорів компанії «Індустріальний союз Донбасу» Сергій Татрута, якому, за його словами, належить «близько 30% акцій», тоді як Фонду Державного майна України – 50% плюс одна акція.
Від 2005 року, коли відбулося акціонування студії, помітних спроб модернізувати її із залученням коштів не було.
До речі, великим другом українського кіно представники галузі Сергія Таруту не вважають, радше говорять у цьому сенсі про народного депутата Миколу Княжицького. Про Сергія Таруту ж ЗМІ згадали, наприклад, у лютому 2015 року у зв’язку з несподіваною відміною виходу в український кінопрокат фільму студії Warner Bros. «Піднесення Юпітер» (реж. Енді та Лана Вачовськи), промо-кампанія якого велася в Україні.
Тарута і Княжицький подали законопроект №1359, спрямований на фінансову підтримку кіногалузі – про внесення змін до Податкового кодексу України щодо удосконалення фінансової підтримки вітчизняної кінематографії. Документ, досі не розглянутий Верховною Радою, частина кінематографістів вважає популістським і непрохідним.
Законопроект передбачає запровадити спрямування доходу від збільшення оподаткування лотерей на фінансування галузі культури, в тому числі кіно. Також у документі пропонується запровадити разовий збір (близько 25 тис. гривень за 90-хвилинний неукраїнський фільм) із кінокартин, які демонструються та розповсюджуються в Україні. Розпорядником цих коштів має виступити новий Український інститут кінематографії, створений на базі Державного агентства України з питань кіно. Кінематографісти відзначили, що такий збір перш за все вдарить по можливості демонструвати в Україні мистецьке – авторське – кіно.
Кінопродюсери зауважують що Одеська кіностудія в портфоліо бізнесмена – проект несподіваний. Мовляв, Сергій Тарута придбав діамант і залишив його на поличці поряд з іншими сувенірами.
У Наглядовій раді кіностудії є й фахівці, ближчі до кіно. Серед них – колишня чільниця Державного агентства України з питань кіно Катерина Копилова. Однак працівники підприємства кажуть, що на кіностудії її не зустрічали.
Зараз, коли військові дії на Донбасі негативно позначилися на бізнесі пана Тарути, сподівань, що він вкладатиме у розвиток кіновиробництва ще менше. В своїх інтерв’ю він каже, що придбав кіностудію, аби врятувати підприємство від руйнувань. І додає, що бачить свою задачу в залученні кіновиробників з інших країн, аби це приносило дохід державі.
Втім, питання, до якої сфери слід відносити вітчизняне кіно – бізнесу чи мистецтва – є філософським для цілої України. Про те, щоби розглядати цю сферу як справу прибуткову, поки що не йдеться взагалі. В сучасному українському кіно поки що є лише один успішний фільм – «Плем’я» Мирослава Слабошпицького, який здобув понад 40 фестивальних нагород і став подією для України і щодо міжнародного кінопрокату.
2. Кіностудія накопичує збитки й має борги. Варіант, що підприємство може бути приватизоване через борги і збитки, зберігається і постійно викликає занепокоєння одеських ЗМІ. За даними Андрія Звєрєва, Одеська кіностудія має борг перед приватним акціонером у понад 5 млн. гривень. Він утримував підприємство із 2006 року по 2012 рік, сплачуючи комунальні послуги, заробітну плату працівникам, податки підприємства та інші витрати.
Ще одна міна уповільненої, акцентує колишній генеральний продюсер і голова правління підприємства Віктор Ноздрюхін-Заболотний – починаючи з 2005-го року Одеська кіностудія не сплачує місту за оренду землі, на якій вона розташована. «У разі, якщо Міськвиконком заявить про свої претензії, до понад 5-ти млн. гривень боргу інвестору додасться борг у 7 млн. гривень. В такому разі, погасити ці борги зможе лише приватний інвестор. Цим приватним інвестором може бути й котрась дочірня компанія приватного акціонера студії. В такому разі, контрольний пакет акцій перейде до неї», – зазначає він.
На сайті Одеського міськвиконкому дійсно було оприлюднено рішення номер 230 від 21 червня 2012 року, в якому мова йшла про накопичені кіностудією борги 5 623 547,67 гривень за оренду земельної ділянки на Французькому бульварі, 33. Однак рішенням №206 від 28 серпня 2014 року міськвиконком пункт щодо Одеської кіностудії виключив.
З 1 січня 2015 року, після відміни в Україні пільги на сплату за оренду землі, у підприємства можуть виникнути нові борги. В інтерв’ю одеським ЗМІ Андрій Звєрєв уже розповів, що ця сума для кіностудії становитиме 1,5 млн. гривень на рік, що, за його словами, «може призвести до штучного банкрутства».
3. Неповністю відкрита діяльність. Як і хто приймає ключові рішення щодо кіностудії, громадськості неясно. Також не оприлюднені плани акціонерів щодо стратегії подальшого майбутнього підприємства.
Кому саме належить частина прав на фільмофонд кіностудії з 2005-го року, коли її було акціоновано, досі невідомо. На прохання одеської філії НСКУ з’ясувати це намагався політик Володимир Литвин. За даними кінематографістів, він подавав інформаційний запит до Генеральної прокуратури, однак відповіді не отримав.
4. Дискутивне цільове призначення будівель. На території кіностудії розташовані об’єкти, які можуть претендувати на статус загальнонаціональних архітектурних пам’яток. Наприклад це велика вілла Сан Донато, передана у довічне користування Одеській філії НСКУ. На території вілли діє Музей кіно і творчі майстерні членів Спілки. Їх близько 130-ти, тоді як штат самої кіностудії за офіційними документами – «близько 91 особа». Крім того, на території Одеської кіностудії діє павільйон Віри Холодної, де проходять заходи кіностудії.
Питання цільового призначення цих приміщень дискутивне. Модернізація кіностудії без її перебудови чи перенесення на іншу територію неможлива.
5. Відсутність комплексної стратегії розвитку. Якщо кіностудію законсервувати в її нинішньому вигляді, це збільшить шанси на її розвиток у подальшій перспективі. При цьому і модернізація підприємства, і продаж землі – складний процес на роки, що потребуватиме вдосконалення законів, публічного обговорення, урядових рішень.
Нині пропозиції щодо покращення підприємства носять косметичний характер. Запропонована Міністерством культури Концепція реформування культурної сфери в Україні передбачає створення спеціальних економічних зон («КіноПарків») на базі Національної кіностудії художніх фільмів імені О. Довженка та Одеської кіностудії. Наприклад, передбачається пільгове оподаткування задіяних у виробництві фільмів фахівців, зокрема, акторів. Однак як це може допомогти реформуванню підприємств, якщо штат кіностудій складається, переважно, із спеціалістів старшого покоління, які не знають сучасних технологій?
У Національній стратегії розвитку кіноіндустрії України, яку підготували в Державне агентство України з питань кіно, про Одеську кіностудії не згадується взагалі. У документі вказано, що в Україні на даний час відсутня кіностудія, яка мала би можливість надавати на конкурентному рівні весь спектр послуг із виробництва фільмів. Стратегія передбачає модернізацію кіностудій у спосіб, який українські кінопродюсери, зокрема, Денис Іванов, порівнюють із євроремонтом у старому приміщені. Як довів досвід ініціатив від Держкіно попередніх років, без реформування законодавчої бази та без залучення коштів такі стратегії – абстрактний текст.
Розкопки чи модернізація?
На потенціальних історико-культурних пам’ятках Одеської кіностудії, вважає частина українських кінематографістів, можна робити туристичний бізнес. Адже Одеську кіностудію можна перетворити на музей чи кіноленд, тим більше, що екскурсії для туристів тут уже проводяться.
«Одеська кіностудія, як і Довженка, це більше, ніж виробничий об'єкт, а в силу історичних причин також – об'єкт символічний, а отже, економічні критерії тут не завжди доцільні», – нагадує пан Козленко про історію цього підприємства.
Однак чи доцільний музей на 7 гектарах найдорожчої в місті землі? За підрахунками самих кінематографістів, ідеться про суму від 17,5 млн. доларів.
Арнольд Кременчуцький наводить приклад із досвіду Франції. Там кіностудію Люка Бессона La Cite du Cinema збудовано на основі застарілого індустріального підприємства. На згадку про нього нинішні власники кіностудії залишили окремі архітектурні елементи:
Пан Кременчуцький вже не перший рік вивчає досвід іноземних кінофабрик. Він відомий як автор ідеї про український Голлівуд, і виношує ідею створити сучасну кінофабрику вже багато років. Однак для залучення іноземних інвестицій, за його словами, не вистачає волі держави. «Для втілення цього проекту від держави, за великим рахунком, і значних коштів не потрібно, – каже пан Кременчуцький. – Щоби розпочати таки проект, потрібно хоча би схвалення цієї концепції на державному рівні. Хоча би інтерес України до кіно. Хоча би готовність надати землю, де можна було би розгорнути будівництво». Вартість такого проекту він оцінює у 50-70 млн. доларів. Будувати таке підприємство він вважає за до цільне за межами Одеси.
Зацікавити такою кінофабрикою продюсер хоче клієнтів із Голлівуду, нігерійського Ноллівуду, Китаю та Індії, які, за його підрахунками, приносять суттєві прибутки європейським кінофабрикам. Також, азохен вей, одесити мають своїх «амбасадорів кіно» в усьому світі, лише знімати на сучасному рівні в Україні ніде. «Я ще не бачив прикладу, щоби нова сучасна кінофабрика не приносила прибутку», – каже пан Кременчуцький.
Проти ідеї створити таку кінофабрику працює відсутність подібного досвіду в Україні. А раз такого не було, чиновникам і міністрам уявити подібний масштабний кінопроект в Україні нелегко. Ще одна причина пов’язана з ризиками: коли саме стабілізується ситуація в країні, гарантій ніхто не дає.
Якщо відкинути варіант Голлівуду Кременчуцького, переоснащення Одеської кіностудії – варіант не простіший. Модернізація коштуватиме шалених грошей, які навряд чи повернуться. Так, проект відновлення Національної кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка, як оголосило її керівництво, потребує 130 млн. гривень. Без приватизації ж і залучення інвестицій про кіностудії як про сучасні підприємства, за досвідом попередніх років, можна забути.
Нині ж, як підмічає генеральний директор «Артхаус Трафік» Денис Іванов, нам випало бути свідками «агонії українських кінофабрик». «Упевнений, що єдиний спосіб модернізувати державні студії – це приватизувати їх», – каже він. При цьому кінопродюсер акцентує, що для України може виявитися проблемою прозорість приватизації та захист від зміни профілю підприємств.
На його думку, очевидно, що держава з одного боку є неефективним власником, а з іншого – не має необхідних інвестиційних можливостей, щоб модернізувати і дати лад існуючим майданчиками. «Що довше можновладці будуть затягувати з проведенням приватизації в результаті відкритого конкурсу, тим довше буде тривати агонія і руйнування цих кінофабрик», – каже Денис Іванов.
Іноземні кінофабрики: кіно плюс телепроекти і реклама
Приватизація державних кіностудій – шлях, який пройшли нинішні відомі кінофабрики «Барандов» у Чехії, «Чинечітта» в Італії чи «Софія фільм» у Болгарії. Щоправда, періодично на тому ж італійському телебаченні піднімають питання про те, що ж діяти зі старими кіностудіями. Як і одеське підприємство, це значні території, які у спадок залишити дорого, а перебудувати ніхто не береться.
У Польщі, модель кіновиробництва якої взяли за взірець Міністерство культури і Держкіно, є і кіностудії-державні підприємства з потужною історією, і такі новобудови, як модернізована приватна «Альв’єрна». Також у Польщі послуги із кіновиробництва надають декілька сотень приватних продакшенів, що працюють на сучасному європейському рівні. Традиційно, тут власні кіностудії відкривають відомі режисери – як у випадку з «Тор» Кшиштофа Зануссі.
Повний комплекс послуг щодо великих кінопроектів у Польщі надають із десяток кінопідприємств.
Щороку у Польщі виробляється кілька десятків кінокартин, більшість яких – у копродукції з іншими країнами. «Значний поступ відбувся після того, як у Польщі був прийнятий закон про кіно, який зобов’язав телевізійні канали сплачувати певний відсоток від реклами на кошт польського кіно. Також у Польщі дуже чітко працює закон про авторські права», – коментує експерт з програмної діяльності Польського Інституту в Києві Олена Бабій.
У цій системі фінансування у Польщі однаково прижилися й державні й приватні підприємства. Так, здавна відома державна кіностудія Wytwórnia Filmów Dokumentalnych i Fabularnych, що є найбільшим виробником плівки у Польщі.
А одним із сучасних прикладів є космічна за дизайном новостворена «Альв’єрна», розташована поблизу Кракова. Заснована вона підприємцем, колишнім власником RMF FM Станіславом Тачинським (Stanis?aw Tyczy?ski). Проект здобув інвестиційну підтримку Євросоюзу у рамках операційної програми «Інноваційна економіка» (The Innovative Economy Operational Programme). Сьогодні «Альв’єрна» конкурує з Pinewood Studios (Великобританія) та кіностудією «Бальсберг» (Німеччина) і має окреме представництво в Індії.
«Альв’єрна»
Від початку кіностудія взяла за напрямок виробництво комерційних фільмів (у сенсі не завищених вимог до художньої якості) у партнерстві з іноземними виробниками – таких як, наприклад, «Порочна пристрасть» Ніколаса Джарекі. При цьому власник підприємства намагався обійтися без залучень коштів Польського кіноінституту. Нині, як повідомляють польські ЗМІ, підприємство зазнає фінансових проблем та проходить реструктуризацію.
Незалежна польська кіностудія ATM об’єднує кілька підприємств для надання послуг телеканалам і кіноринку. Тут виробництво кіно поєднують із продакшеном телешоу. Річний оборот ATM становить 12 млн. злотих на рік (понад 78 млн. гривень).
У Грузії окремої сучасної кінофабрики немає, виробництво фільмів здійснюється незалежними продакшенами, яких близько 15-ти.
Наприклад, «Кавказ Фільм Сервіс» та Millimeter Film пропонують повний цикл виробничих послуг по зйомках фільмів. Техніку для кінозйомок надає Metro Studio, яка паралельно спеціалізується на рекламному продакшені.
Фінансування для кінопроектів з 2001 року, після того як був прийнятий Закон «Про кінематографію», надає Національний центр кінематографії Грузії. Також Центр проводить конкурси кінопроектів незалежних продюсерів і займається дистрибуцією і просуванням національного кінематографа за кордоном.
За часів СРСР державне фінансування надавалося безпосередньо кіностудії Ордена Леніна «Грузія-фільм». «Підприємство застаріло, діяльність не веде 10-15 років. Кілька разів намагалися реформувати його, але нічого не вдалося», – каже керівник департаменту дистрибуції та експорту Національного центру кінематографії Грузії Давид Вашадзе.
Як розповів Давид Вашадзе, в Грузії в рік знімається 10-12 фільмів. 5-7 з них – малобюджетні картини (50-100 тис. доларів) для внутрішнього ринку. Решта ж – кінострічки для міжнародних ринків. Вони виробляються в копродукції.
За словами Давида Вашадзе, зйомки закордонних кінорежисерів в Грузії не рідкість. Наприклад, володар «Оскара» Мішель Хазанавічус в 2014 році тут завершив зйомки фільму «Пошук» про війну між Чечнею і Росією. Також грузинські ландшафти приваблюють кінематографістів з Індії. Мріють місцеві кінопродюсери і про інтерес до їхньої кіноіндустрії з боку США. Щоби поліпшити умови для копродукції, в Грузії вже п’ятий рік реформується система оподаткування.
«У нас дуже дешево знімати, мало бюрократії і дуже цікаві локації», в – коментує Давид Вашадзе.
В Естонії на сьогоднішній день все виробництво знаходиться в приватному секторі, а його фінансування здійснюється через незалежні фонди – «Культуркапітал» і «Естонський Кіноінститут», каже естонська кінопродюсер і режисер Маріанна Каат.
У радянські часи тут були дві основні кіностудії – «Таллінфільм» і «Естонський Телефільм» (ЕТФ), обидві були закриті після 1991 року. Спадщина ЕТФ перейшла у володіння естонського телебачення. Причому питання нерухомості вирішувати не довелося: ЕТФ розташовано у телецентрі.
А «Таллінфільм» мав будівлю в Старому місті, а також – низку павільйонів по всьому Талліну. Нерухомістю розпорядилися згідно естонського законодавства, повернувши націоналізоване радянською владою майно власникам і їх спадкоємцям. Кінофонд «Таллінфільму» було передано спеціально створеному акціонерному товариству «Таллінфільм», а техніку викупили незалежні студії.
До речі, в країнах Балтії взагалі відсутній збір на розвиток національного кіно.
Основне джерело прибутку іноземних кіностудій – надання сервісних послуг. Основним замовником є Голлівуд, і зі зменшенням числа американських клієнтів частина підприємств зазнала скрути.
Приватизувати небезпечно залишити
І в Одеській філії НСКУ, і серед кінематографістів є така ідея: замість утримувати п’ять застарілих державних кіностудій і ще одне ПРаТ в Одесі, краще всі кошти вкласти в одну сучасну кінофабрику. Арнольд Кременчуцький мріє, щоби таких підприємств в Україні було три: поблизу Одеси, між Києвом і Борисполем та поблизу Львова. Але й одна зможе перевести українську кіногалузь на новий рівень, переконаний продюсер.
Якщо зайнятися продажем кіностудій, коштів на таке підприємство має стати. Однак зважаючи на рівень корупції в Україні, це дуже ризикований варіант. І жорстокий: Куди, у такому випадку, переселити одеський Музей кіно і 130 членів Одеської філії НСКУ, що діє на території кіностудії? До речі, восени керівництво Одеської кіностудії вже ставило питання про доцільність їхнього перебування тут, через що вони змушені були звертатися до суду.
Загалом, для старшого покоління кінематографістів ідея збереження державних кіностудій – справа честі, молодості й ностальгії.
Ідея щодо модернової кінофабрики цікава насамперед для індустріального кінематографа, де йдеться про високу якість зйомок і значні бюджети. Хоча, звісно, знімати на таких підприємствах можна будь-які фільми.
Щодо мистецького кіно, кінорежисери за високооснащеними павільйонами не женуться. «Мені кіностудія абсолютно неважлива, – каже кінорежисер, оператор і продюсер Валентин Васянович. – Все, чого я потребую для зйомок фільму, може вміститися в одній кімнаті».
Крім того, до послуг кінематографістів в Україні 17 сучасних продакшн-студій, серед яких такі потужні, як FilmUA, Kinotur, LeDoyen.
Велосипед кінематографічного успіху Одеської кіностудії вже винайдено. Найсприятливішою для цього підприємства була копродукція із кіновиробниками з республік Радянського Союзу і державна підтримка.
У наші дні це питання неможливо вирішити без публічних дискусій, вдосконалення законодавства й впровадження ринкових механізмів для кіногалузі.
ДОВІДКА
Приватним акціонерним товариством «Одеська кіностудія» стала 2005-го року на базі державного підприємства «Одеська кіностудія художніх фільмів» в рамках «Загальнодержавної програми розвитку національної кіноіндустрії на 2003–2007 роки», затвердженої Законом України від 25 грудня 2002 року.
Управління Державним пакетом акцій ПрАТ «Одеська кіностудія» здійснює Фонд державного майна України як єдина державна установа, передбачена законодавством України (50% плюс одна акція). Ще один акціонер – ТОВ «Нова кіностудія» (50% мінус одна акція), створене у 2005 році, коли акціонувалася Одеська кіностудія.
За відкритими даними, засновник ТОВ «Нова кіностудія» – ТОВ «Фонд розвитку кіномистецтва». Внесок до статутного фонду у розмірі 7 106 823,45 грн. здійснено компанією «Траліон комершал лімітед» (Нікосія-Лімассол-Кіпр).
Мажоритарним власником приватного пакету акцій називають Сергія Таруту. Він підтверджує, що йому належить близько 30% акцій Одеської кіностудії. Міноритарним власником називають Олександра Ткаченка. На запитання щодо участі його особисто та ТОВ «Нова кіностудія» у діяльності підприємства Олександр Ткаченко не відповідає.
Наглядову раду Одеської кіностудії очолює представник Фонду державного майна. У складі Наглядової ради – представник Міністерства культури, представник Держкіно і двоє представників ТОВ «Нова кіностудія».
Жодної фінансової підтримки ані з бюджету України, ані з бюджету міста Одеси ПрАТ «Одеська кіностудія» не отримує.
Олена Коркодим, 20 травня 2015 року