Окупація. Моральний вибір
09.05.2015
Кінофільмів про окупацію часів Другої світової війни створено безліч. Фактично, вони є у всіх кінематографіях колись окупованих країн – як на Заході, так і на Сході. Однією з перших стрічок такого штибу стала драма Роберто Роселліні «Рим – відкрите місто». Саме вона започаткувала Неореалізм, новітню течію у повоєнному італійському кіні, котра спиралася на реалістичність у показі соціального життя.
У фільмі йдеться про інженера Джорджо Манфреді, що змушений переховуватися від нацистів. Йому важко довіряти навіть найближчим людям. Допомогти Манфреді зголошується місцевий священик Дон П’єтро, далекий від війни чоловік. Врешті-решт, за цей вибір священик платить своїм життям.
Власне, найголовніший вибір, перед яким постає мирне населення під час окупації, це – брати чи не брати участь у русі Опору? А якщо брати, то наскільки далеко можна заходити у свої вчинках? У фільмі Роселліні участь у протистоянні обертається актом самопожертви, яка тут цілком символічна, адже її приносить католицький священик.
І якщо одразу по війні ситуація видавалася більш-менш зрозумілою, то з часом усе ускладнилося через суто історичні причини. Картина окупації поставала складнішою, складнішими виявилися також і постаті борців з окупаційним німецьким режимом.
Прикладом цього може бути картина французького режисера Жана-П’єра Мельвіля «Армія тіней», дія якої точиться 1942-43 років в окупованій німцями Франції. Фільм розповідає про кількох учасників французького руху Опору, яким доводиться приймати дуже важкі рішення. Сюжет обертається навколо одного з лідерів Опору Філіпа Жерб’є, незламного бійця, котрий нізащо не відступиться від прийнятих рішень.
Спочатку Жерб’є втікає з табору для полонених, згодом керує стратою зрадника, незабаром знову потрапляє до полону, звідки його дивом виручають поплічники. Серед них виділяється така собі Матильда, вмілий організатор і добрий товариш, яка тримає свою діяльність у таємниці від найближчих людей. Одного дня Матильду заарештовують, а потім відпускають, після чого у підпілля щодо неї з’являються підозри.
Мельвіль передає не просто атмосферу параної та недовіри до всіх, котра панує у підпіллі, він показує їх як своєрідну норму, якій нема альтернативи. Багато в чому ця картина є даниною французькому екзистенціалізмові з його стоїцизмом. Проте вона розгортається також як реалістична історія про неоголошену і зовні невидиму війну, котра руйнує людські тіла та душі швидше за війну відкриту й оголошену.
Слід зауважити, що з плином часу західна традиція в показі окупації ставала дедалі реалістичнішою та історичнішою, відмовляючись від узагальнень і філософської тематики.
Виразно іншою постає радянська та пострадянська традиція показу життя на окупованих територіях. Подібні фільми почали з’являтися ще під час війни, як ото славетна картина Марка Донського «Райдуга», де нацистське поневолення змальоване всуціль чорною фарбою.
Місцем дії є Україна, яка тривалий час була під німцями. У фільмі чітко розставлені ідеологічні маркери – ніякого примирення з ворогом. Місцеве населення ненавидить окупантів і намагається всіляко чинити опір – якщо не активний, то пасивний. Німці, своєю чергою, ненавидять місцевий люд, якого прирівнюють до худоби, чіпляючи йому номери. Є й третя категорія персонажів – зрадники, котрі пристосовуються до нових порядків.
Сам конфлікт у фільмі розгортається між рідним сестрами – прорадянською вчителькою Олею, яка чекає на Червону армію і допомагає партизанам, та її сестрою Пусею, котра стала коханкою німецького офіцера. Цілком очевидно, що все закінчується приходом визволителів зі Сходу, побиттям ворога та колабораціоністів.
Автори фільму «Райдуга» вигадують для теми окупації окрему, досить своєрідну естетику, яка має стосунок радше до релігійних містерій, ніж до реалістичної оповіді. Нацисти тут нелюди, бо вбивають мирне населення, особливо ж ні в чому не винних дітей. Тема материнства також подається у своєрідному, фактично християнському ключі. Кожен із персонажів картини глибоко символічний та універсальний.
З плином часу подібна тенденція не тільки збереглася в радянському та пострадянському кінематографі, а й істотно поглибилась.
Вона досягає своєї досконалости у фільмі Лариси Шепітько «Сходження», що вийшов на екрани 1976 року. «Сходження» – це екранізація повісти білоруського письменника Васіля Бикова «Сотніков», і розповідає про білоруських партизан, котрі потрапляють до німецького полону.
В центрі оповіді два персонажі – колишній учитель Сотніков, безкомпромісний та ідейний борець із німцями, та його напарник Рибак, колишній військовик, що прагне за будь-яку ціну вижити. У фільмі стикаються ці дві філософії – виживання за будь-яку ціну та безкомпромісности, що супроводжується досить драматичними подіями. Річ у тім, що партизанів затримали у селянській хаті, де жила самотня жінка з двома маленькими дітьми. Заарештовують також старосту і дівчинку-єврейку, яка не хоче видавати родини, що її переховувала. Усі ці люди проведуть одну спільну страшну ніч, аби зранку бути страченими.
Лариса Шепітько перетворює свою історію на християнську містерію, у якій Сотніков втілює Христа, а його напарник Рибак – Юду. Режисерка фільмує притчу – універсальну та всеохопну, що її можна фактично прикласти до будь-якої війни та будь-якої окупації.
Останнього часу кіно про окупацію зберігає подібну форму притчі, хоча до неї додаються і реалістичні деталі, які було важко уявити в радянському кінематографі. Більше того, самі історії отримують яскраве національне звучання.
Прикладом такого кіна є стрічка білоруського режисера Андрея Кудіненка «Окупація. Містерії», що створена 2004 року. Фільм складається з трьох пов’язаних між собою новел, які ніби заново відкривають старі, фактично біблійні, поняття: «Адам і Єва», «Мати», «Батько». Ці базові поняття переосмислюються через тему окупації – і Адамом та Євою стають двоє людей, що вони намагаються залишитися осторонь війни; а матір’ю – самотня жінка, яка, втративши власну дитину, всиновлює пораненого німецького солдата; батьком хлопчикові стає чужий йому партизан, котрий дурить малого, аби проникнути до його дому.
Стрічку «Окупація. Містерії» присвячено білорусам, їхній долі, яка після усіх воєн виявилася для них катастрофічною і з погляду людських втрат, і з погляду національної самосвідомости. Питання крови та національної гідности у цій картині стоять дуже гостро, бо йдеться про війну білорусів і з німцями, і з росіянами, з якими у них задавнені порахунки.
Вночі з 10 на 11 травня о 01:15 в «Арґументі-Кіно» – українська версія окупації. Фільм «Совість» Володимира Денисенка. Це водночас традиційна та дуже несподівана картина і для українського кіна, і для заявленої теми. Її традиційність у максимальній мистецькій рафінованості, яка від часів картин режисера Івана Кавалерідзе стала одним із національних способів оповіді про українську історію. Це дуже вишукана, візуально виразна стрічка. З іншого ж боку, маємо притчу, в якій на перший план виходить мистецьке узагальнення, а не достовірність викладених подій.
Важливо також сказати, що багато в чому цей фільм залишається актуальним через свою тематику. Він оповідає про життя під час окупації – за великим рахунком, не тільки німецької. І ця окупація України – в тих чи тих формах – тривала настільки довго, що встигла спотворити саму суть національного буття.
Відтак перед нами завше стоятиме вибір – на чий бік стати, кого вважати другом, а кого ворогом та окупантом. Боротьба триває, історія ще не завершена.