Я НАРОДИВСЯ 128 ЛІТ ТОМУ… Й ОДРАЗУ Ж ЗНЯВСЯ В КІНО.
30.12.2023
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
Не вірите? У мене довідка є, про що я неодноразово сповіщав громаду. Довідка видана рентгенокабінетом Шевченківського р-ну Києва 2019 року: там чорним по білому написано - Дата народження: 17.09. 1895. Це висновок, зроблений за рентгенівським знімком, це вам не ля-ля, а фотографічно-експертний доконаний факт.
1895-й, як відомо, це рік народження кіно, в його кінотеатрально-магічному, сновидному форматі (бо участь у кінотеатральному перегляді це як перегляд сну, а чи у якомусь іншому ритуально-магічному дійстві). Позавчора ми цей День народження кіно і відзначали - як Всесвітній і Всенародний. Отаке.
Як я примудрився знятись у кіно того 1895-го? Все дуже просто: від того свого першого народження (першого, так!, бо потім було і друге, яке й сформувало мене, нині сущого) я був Сержем Люм’єром, сином Огюста Люм’єра, одного з двох славнозвісних братів, які і вважаються засновниками кіно. На першому сеансі в Парижі, у підвалі «Гран-кафе», на бульварі Капуцинок, 28 грудня 1895-го (той сеанс був, загалом, не перший, але перший платний, повноцінно кінотеатральний), серед інших короткометражок Люм’єрів, було показано і фільм «Сніданок немовляти / Repas de bébé», де Огюст Люм’єр і його дружина годують свою дитину, себто мене, Сержа.
Хтось скаже, звичайно, бо вредно-занудливі люди не переводяться, що дитинка та - ніякий не Серж, а щось чи хтось протилежний за статтю, дівчатко Андре Люм’єр (1895-1918), яка померла рано, у воєнний ще рік, від ускладнень після грипу. Уся справа в тім, що Огюст і його дружина дуже хотіли дівчинку, а народився я, Серж. Тому вони видавали хлопця за дівчину - аж до 1918-го, коли треба було щось вирішувати: з кар’єрою і т.п. То батьки й купили фіктивну довідку про фіктивну смерть Андре і записали мене, Сержа. Так я воскрес, а чи народився вдруге…
А далі вже не розказуватиму, оскільки ця історія є складовою майбутнього, сподіваюсь, фільму. Документально-ігрового. Про людей і кіно, які то вмирають, то народжуються. І знову вмирають. А, власне, кіно і не дає нічому й нікому вмирати. Усе ж лишається на плівці, плівці пам’яті. Хтось і щось добігає до фінішної позначки, і далі вже не біжить, завмерши тієї миті, яка не тільки трагічна, а й прекрасна… А ми потому ту пам’ятливу плівочку починаємо поділяти на шматки і клеїти-монтувати. І виходить кіно. Кіно! Це не я вигадав про от сей монтаж - се П’єр, він же Паоло, Пазоліні.
Люде кінематографічний, я вас люблю! Хай крутиться й крутиться плівка пам’яті, хай триває історія людей і наступного року. Людей! А людожери нехай пощезнуть - щоби й сліду не зосталось. Хіба на якій плівці і то лишень для того, щоби в майбутньому оте людожерське плем’я можна було розпізнати - і не пустити його у наш Дім, Український і Вселенський!
Будьмо - назавжди!
На фото: кадр з фільму братів Люм’єрів «Сніданок немовляти» (1895).