Згадуємо кінорежисера Роллана Сергієнка
04.12.2023
Сергієнко Роллан Петрович (19 січня 1936 — 4 грудня 2020) — радянський та український кінорежисер. Лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1991). Член Національної спілки кінематографістів України.
Український кінорежисер.
Заслужений діяч мистецтв України.
Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка.
Член Національної спілки кінематографістів України.
Народився в місті Щорс Чернігівської області в родині вчителів.
У 1963 році закінчив режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (майстерня Олександра Довженка і Михаїла Чіаурелі).
Професійну діяльність розпочав у 1960 році на Центральній студії документальних фільмів, де знімав курсову та дипломну роботи.
Від 1963 року працював на Київській кіностудії художніх фільмів імені О.П. Довженка, де зняв ігрові стрічки «Карти» (1964), «Білі хмари» (1968), «Щастя Никифора Бубнова» (1983).
Знімав фільми на кіностудіях «Укркінохроніка», «Київнаукфільм», «Укртелефільм».
Стрічку «Відкрий себе» (1972), створену до 250-ліття від дня народження Григорія Сковороди, «поклали на полицю». Через майже два десятиліття у 1991 році за цей фільм Роллана Сергієнка та знімальну групу було удостоєно Шевченківською премією.
Особливе місце в кінематографічній діяльності Роллана Сергієнка посідає тема Чорнобиля. Він очолив одну із перших кіногруп, що знімала у зоні катастрофи, створивши фільм «Дзвін Чорнобиля» (1986). Загалом про Чорнобильську катастрофу Роллан Сергієнко зняв сім стрічок.
Фільмографія далі:
https://ukrkino.com.ua/people/?id=4116
Сергій Тримбач
НСКУ, Українська кіноакадемія
Серед його фільмів лише кілька ігрових – «Білі хмари», «Щастя Никифора Бубнова», дебютна короткометражка «Карти». А більшість це неігрові, документальні, серед яких безсумнівні, як на мене, шедеври: «Освідчення в любові», «Відкрий себе», «Закон Вернадського», «Дзвін Чорнобиля», «Поріг», «Чорнобиль. Післямова»…
Сергієнко – син учителів з Чернігівщини. І – онук, по материнській лінії, священика. Це багато що пояснює – і в його долі, і в тому моральному кодексі, який він сповідує: через мистецтво.
А ще він учень самого Олександра Довженка, навчався на легендарному вдіківському курсі, набраному класиком 1955-го року. Однокурсник Сергієнка, Отар Іоселіані (вже так само світовий класик) пригадує: Довженко в кінці першого курсу сказав, що ні йому, Отарові, ні Сергієнкові не треба займатися режисурою. Чому? «Вас затопчуть, – сказав Довженко. – Ви надто делікатні». Делікатні, а тут треба бути іншим: пробивним, зухвалим… Ні той, ні другий не послухались і в режисуру все ж таки пішли, і слава Богу. Одначе ж мабуть не раз Сергієнкові пригадувалось оте «вас затопчуть»…
Затоптали і заборонили, зрештою, «Освідчення в любові» (1966), феноменально зняту оператором Едуардом Тімліним (це одна з кращих, на мою думку, операторських робіт за всю історію світового кіно). Заборонили документальну стрічку «Відкрий себе», присвячену Григорію Сковороді. Уже в часи Перебудови, в кінці 1980-х, її знімуть з «полиці» і навіть присудять Шевченківську премію. Одначе усе це треба було пережити, встояти на ногах.
«Освідчення в любові» потоптали уже в наш час – кілька літ тому адміністрація Президента (ще Януковича) з незрозумілих причин не ствердила присудження фільму Державної премії імені Олександра Довженка. За чутками – тому, що він надто «радянський, прокомуністичний». Дивовижно, але факт: комуністична влада заборонила стрічку, й «антикомуністична» так само. Ніякій владі цей Сергієнко немилий, що й логічно, мабуть, і говорить про те, що митець ніколи і ні перед ким не прогинався і не пристосовувався.
А коли його усунули від зйомок картини «Іду до тебе» – про Лесю Українку, за сценарієм Івана Драча (пізніше фільм усе ж поставить Микола Мащенко), Сергієнко, на знак протесту, залишив кіностудію імені Довженка і повернувся тільки в другій половині 1980-х – щоби зняти фільм «Поріг», про Чорнобильську трагедію.
На Довженковій студії Сергієнко зняв один із кращих своїх фільмів «Білі хмари» (1968) – син їде до помираючого батька і передумує все життя: своє і родини. Життя, яке складається із суцільних тобі втрат і катастроф…
Втрата і втрати – це відчуття переслідувало Сергієнка довго, надто довго. Витворився чорнобильський цикл: «Дзвін Чорнобиля», «Наближення до Апокаліпсису. Чорнобиль поряд», «Чорнобиль. Тризна», «Чорнобиль. Післямова»… Якби ж то ми не тільки дивились ці фільми, а й вслухались в них – може поменшало б в Україні отих трагедій і катастроф? Хоча розумію всю наївність подібних схлипів…
Син Роллана Петровича Олексій так само став режисером – гідним імені батька, треба сказати. Останньою його роботою став фільм якраз про батька – «Здравствуй, папа. Роман о Роллане» (картина є в Інтернеті, її можна переглянути). Прекрасна робота! І остання – бо 2013-го Олексій Сергієнко несподівано помер. Страшна і непоправна втрата…
Достойне життя, достойні – і в сенсі мистецькому, і в сенсі моральному – кінематографічні твори. І доземний уклін за труд – тяжкий і високий.
Лариса Брюховецька
журнал "Кіно-театр"
2003 р.
Ролан Сергієнко: «Спіши сповідатись!»
— Щоб Вас не здивували мої наступні питання, я хочу таку маленьку історію розказати. У нас в театрі Заньковецької був спектакль, який називався «УБН». Це про дисидента, який у психушці довго сидів, і листування у нього було з канадійкою, котра відстоювала права людини. І ця вистава показала, що з ним сталося уже в наш час. Десять років незалежності України цей чоловік жив ніби на відшибі, він не прийняв цього суспільства. Приходить його син, він не приймає його поглядів на життя, його пристосуванства, приходять його давні друзі, з якими він сидів, він їх теж не приймає. Суперечливе враження лишається від цього героя: він усіх критикує, а сам усунувся, як пасивна людина. Це загострена модель людей, які були в опозиції до влади, були дисидентами, а сьогодні опинились, як люди порядні, поза політикою. Вони не можуть прийняти теперішнього суспільства, того, як воно живе. До чого це я? По-перше, я хочу запитати, чи вважали ви себе дисидентом, хоча вас і не заарештовували, але ваші фільми забороняли. Як ви оцінюєте себе в цьому плані, за часів радянської влади?
— Цікаво, я ніколи не ставив собі такого запитання, не збирався кваліфікувати себе як дисидент чи не дисидент. Я точно знав, що партійна влада іде не тим шляхом, яким треба йти. Я вірив і, грішним ділом, навіть тепер вірю і знаю, що насправді комунізм як ідея нічого спільного не має з тим ладом, який насаджувався протягом багатьох років і який вилився, скажімо так, у безклубівщину. І нічого спільного з ним я ніколи не мав, не хотів мати і вважав їх (владу), не хочу сказати — ворогами, але я був не з ними. Я був у душі, мабуть, комуністом — хоча сам себе таким не вважав, — але думаю, що обстоював ідею комунізму, вкладаючи в це поняття і Христа як одного з перших комуністів, і Сковороду як одного з послідовників Христа й ідеологів справжнього комунізму. Я знав, що це настане ще дуже нескоро, коли ця безклубівщина зникне. В цьому я був зацікавлений, не змовляючись ні з Ліною Костенко, ні з Іваном Драчем чи Іваном Дзюбою (я не уявляв себе членом якогось гурту, групи, але однодумцем був безперечно). Думаю, що на зміну безклубівщині (хоча я огрублюю, поняття насправді набагато ширше, ніж це слово) тепер прийшла нібито протилежна хвиля.
Далі: