СПРОМОЖНІСТЬ БУТИ В ІСТОРІЇ…
27.07.2024
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
ІВАНОВІ ДЗЮБІ (1931-2022) сьогодні, 26 липня, могло виповнитись 93 роки. Так, могло, адже три роки тому він перейшов 90-літній рубіж. Я був одним із небагатьох щасливців, які були на дні народження, у заміському будинку Івана Михайловича і його дружини Марти Володимирівни. Було по-липневому тепло і по-людськи щемливо. Дзюба належав до людей, які на дух не приймають найменших урочистостей (одного разу написав навіть, цілком серйозно, такий собі маніфест «Анти-ювілей», от сі ювілеї він ненавидів усіма фібрами душі: стільки пустослів’я і стільки часу вони забирають у роботи!). То ж жодного натяку на якесь пустопорожнє славославіє…
За дорученням видавництва «Дух і літера» я подарував Івану Михайловичу сигнальний примірник книжки Івана і Марти Дзюбів «Параджанов. Більший за легенду». Сказавши при цім: «Ваша дружина так здорово пише! Яка пам’ять, власне жіноча, на деталі!». Подружжя Дзюбів, як відомо, товаришувало з Параджановим, режисер вважав, що його оточення, в якому домінували молоді інтелектуали (першість серед них він віддавав саме Дзюбі) зіграло велику роль у трансформації мистецьких поглядів Параджанова, що й виявилось у «Тінях забутих предків». Іван Михайлович з гумором згадував, як Параджанов запропонував йому зіграти роль у фільмі «Київські фрески». «Ледве не замучив тими пробами, а потім махнув на мене рукою…». Не склалося у Дзюби з акторством.
Зате склалось з кінокритикою. Для журналу «Искусство кино» Дзюба написав блискуче есе про «Тіні…» і фільм «Сон» Володимира Денисенка (про молодого Тараса Шевченка, з Іваном Миколайчуком у головній ролі). Після появи у тому ж журналі статті Міхаіла Блеймана, який спробував показати тупиковість розвитку поетичних стилістик в українському та грузинському кіно, Дзюба написав статтю-спростування. Її надрукують значно пізніше, а тоді, 1970-го, критика вже ніде не друкували… Почитайте, до речі, статті Дзюби про кіно – блискуче, варто зібрати і видати окремою книжкою!
У ювілейному застіллі брала участь і знімальна група фільму «Іван і Марта» Сергія Буковського. Точніше сказати, вони фільмували отой святковий настрій, який витав у тому невеличкому саду… Хто не бачив - подивіться ту кінострічку, яка побачила світ уже по смерті Дзюби.
Іван Михайлович пішов з життя рано вранці 22 лютого 2022 року. Рашистське військо вже лагодилось перетнути кордон України. Похорон відбувся 24 лютого, в пам’ятний усім день. Відтак жодного велелюддя, прощання відбулося на Байковому цвинтарі. Я зумів якимось чином дістатися кладовища, зміг попрощатися. Їхав додому метро і бачив, як люди вже шукають у підземних станціях прихисток від варварства. Того самого, на боротьбу з яким Іван Дзюба поклав усе своє довге життя…
Думалось: невже програв Іван Михайлович? Програв орді, програв безуму варварства, яке не просто упосліджує культуру – а нищить її. Але ж ні, не може так бути, не може! Дзюба, покоління українських Шістдесятників тоді, у ті самі 60-ті, зупинили процес руйнування України. Поставивши мур, поставивши цілком конкретні принципи існування – національного і вселенського. Нині з’ясувалось: орді важкувато той мур захисний перескочити. Хоча битва триває, Іван Дзюба лишається її активним учасником.
В одній із статей Дзюба написав так: «Історія немов випробовує нас на здатність бути собою. А відтак і спроможність бути в ній – в історії». Україна і українці лишаються в історії – значить, спроможні…Не в останню чергу завдяки Іванові Дзюбі.
Вітаю Вас, дорогий Іване Михайловичу! Спасибі за Україну, спасибі за все!
На фото: під час зйомок фільму "Іван і Марта" (подружжя в кадрі!). Знімок Єви Джишашвілі.