ТАНЦІ НА ШКЛІ. ІВАНУ ГАВРИЛЮКОВІ - 75!
29.10.2023
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
Не сьогодні, навіть не учора, але в жовтні, але ж ювілей! З чим і вітаю чудесного й харизматичного актора, який нині усамітнився на своїй батьківщині, в Галичині, і живе так, як того душа бажає. Принаймні, таке складається враження…
Не всі, щоправда, визнають акторський талант Гаврилюковий. Кажуть: його любила кіноплівка, це правда, в кіно так часто бувало: плівка не всіх приголюблювала, перебірливою була (нині, як відомо, технології інші). От Івана любила - красивий мужчина, як такого не полюбити?! А тепер немає кіноплівки - немає й Гаврилюка на екрані. Такою є логіка, яку я не приймаю, але ж є…
Два тижні тому дав завдання своїм студентам, майбутнім кінознавцям (читаю курс «Історії українського кіно», в Університеті ім. І.Карпенка-Карого, який і Гаврилюк закінчував) переглянути фільм «Хліб і сіль» (1970) Григорія Кохана (це був дебют режисера в ігровому кіно, у співпраці з Миколою Макаренком), за романом Михайла Стельмаха. Перша головна роль 22-річного Гаврилюка, учорашнього студента. З побоюванням чекаю реакції сьогоднішніх студентів - зазвичай вони недолюблюють чорно-біле кіно, та ще й матеріал - українське село початку ХХ століття, епізоди класової боротьби, помножені на ліро-епічну історію драматичного, «трикутного» кохання… Готуюсь до жорсткої дискусії на захист фільму. Який і сам передивився ще раз, через роки.
Уранці, в день заняття, телефонує студентка Оксана, найобдарованіша на курсі. Обережно запитую: ну як вам «Хліб і сіль»? І відповідь: «Та що ви, Сергію Васильовичу? Просто супер! Не чекала, але ж так!». Уточнюю: А як вам актори? Іван Гаврилюк, скажімо?. Відповідь: Прекрасна роль! Там усі чудово грають - і Лідія Яремчук, і Лесь Сердюк, і Алім Федоринський…
Сперечатись не довелось - в один голос говоримо про дивовижну операторську роботу Едуарда Плучика, художників Олександра Кудрі і Петра Максименка… Про музику композиторського генія Мирослава Скорика… Про акторів… Іван Гаврилюк грає роль Левка. Він смертно закоханий у Христину (чарівна Лідія Яремчук; і чому її доля в кіно не склалась?), одначе та віддає перевагу Роману (Алім Федоринський). Як це пережити? Один із перших епізодів фільму: Великдень, церква, Роман і Христина вітають одне одного. Левко кружляє навколо, десь на другому-третьому плані. Його з’ява сприймається спершу як суто символічна, умовна, та минають екранні секунди і Левко, він же Гаврилюк, зненацька випроявлюється, опиняється на першому плані. Метафізичне існування набуває суто фізичних вимірів, Гаврилюк ніби проламує ту нішу, в якій існує закоханість Романа й Христини, брутально витісняючи суперника.
Математично точний епізод, у суголоссі режисера, оператора і актора. Виходить, не тільки у чутливості плівки справа, тут майстерність. Гаврилюк дуже точно відтворює от сю подвійну чоловічу ідентичність, де спершу перемагає самець, що мусить звоювати, покрити самку (епізод в степу, коли Левко наздоганяє Христину; а камера байдуже злітає до неба, аби констатувати: отак воно в природі і відбувається, отак), а потому вже над тим усім промальовуються контури залюбленої душі, не співмірної тілесним інстинктам…
Зніматись Іван Гаврилюк почав ще студентом, зокрема у фільмі «Анничка» Бориса Івченка. Танець його Іванка на шклі - це як метафора самого буття українців, котрих раз по раз примушують вийти на той пекельний танок. Ось і нині - хіба ж не так, хіба не сипнули нам під ноги того битого шкла? Коли вже ворог наш стане на той кривавий майданчик? А власне чимало ролей Гаврилюкових це про отой танець, криваво-піднесений: як підготовка до іншої форми людського буття.
У кращих своїх ролях Гаврилюк постає в образах контраверсійних людей. Скажімо, начальник комісарських курсів у «Комісарах» Миколи Мащенка - та нічого командирського у тому начальнику, радше душевна, внутрішня невідповідність тій ролі, яку життя змушує його грати. А Клим Синиця у «Вавилоні ХХ» Івана Миколайчука, який сприяв професійному зростанню Гаврилюка і добре знав і розумів особливості його таланту. Клим з’являється у рідному Вавилоні після революційних перегонів, й відтак у першому ж епізоді намагається підірвати, гранатами (ну, такий авангардист!), носіїв консервативних цінностей, в ролі яких опудала царської хвамілії. Гаврилюк віртуозно фіксує поєднання серйозно-патетичного усвідомлення своєї історичної місії і потішну самодіяльність «терористичного акту». А далі - далі Клим Синиця стає лідером місцевої комуни, з її наївними, до ідіотизму, гаслами. Але ж було! Не Багато ролей у послужному списку Івана Гаврилюка. Нагадаю лиш деякі. Богдан у мелодраматичній історії фільму «Жива вода» Григорія Кохана, Максим Беркут в епічній драмі «Захар Беркут» Леоніда Осики, Сайко у кінострічці Леоніда Бикова «Ати-бати, йшли солдати» (сплав наївності, душевної одкритості і певного формалізму воєнного життя-буття), Рус у «Легенді про княгиню Ольгу» Юрія Іллєнка, головна роль у невеликому телесеріалі «Кармелюк» того ж Г.Кохана, Іван Семенюк у фільмі «Гори димлять» Бориса Небієрідзе… А от фільм «Небилиці про Івана» Бориса Івченка не склався - ну просто ніяк; мабуть тому, що режисером тут міг бути тільки автор сценарію Іван Миколайчук, і ніхто інший.
Іван Гаврилюк на рубежі 1980-90-х років докладав чимало зусиль, аби витворити і ствердити нові моделі кіноіндустрії в Україні (навіть заснував і очолив у Коломиї кінокомпанію «Україна»), але тодішнє чиновне воїнство зробило все, аби наш кінематограф в Україні зійшов «на пси» - як генератор державного будівництва. Був період і політичної активності Гаврилюка, він, як відомо, обрався у Верховну Раду. Одначе це був ще один привід для фундаментального розчарування…велика роль, але вибудувана з тією ж математичною точністю…
Хто знає, може нинішнє кіномовчання Гаврилюкове якимось дивом скінчиться і ми знову побачимо його на екрані?! У будь-якому разі зробленого досить, аби залишитись в історії кіно. Бачите, студенти сприймають ролі Гаврилюка не як архаїку, не як архівний матеріал - як живе діяння у площині екрана і самого життя. З ювілеєм, Іване!
На фото кадри з фільмів "Хліб і сіль" (Гаврилюк - сам і разом з Лідією Яремчук), "Захар Беркут" (з Костем Степанковим). На кольорових фото (знято мною років 6 чи 7 тому) - Іван Гаврилюк у садибі Миколайчуків у селі Чортория на Буковині.