ВІД СМІШНОГО ДО ТРАГІЧНОГО П’ЯТЬ К-РОКІВ…
26.06.2023
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
50 літ тому я і півсотні моїх однокурсників по філологічному факультету (українське відділення) Київського університету імені Тараса Шевченка отримали дипломи про вищу освіту. З ЧИМ Я Й ВІТАЮ СВОЇХ СЛАВНИХ ОДНОКУРСНИКІВ!! Отримали найкращу освіту, гуманітарну універсальну, яка дозволяє рухатись в гуманітарному полі куди тобі Доля пальчиком покаже, чи під дупу підіпхне… Мене ось в кіно помануло, і що? А те, моя освіта виявилась цілком підходящою для розшифрування екранних текстів… І не тільки.
Коли я, мешканець міста Олександрії, вирішив їхати вступати до Київського університету, мене спробував зупинити сусід, Павло Данилович (щоранку будив нас своїм трофейним мотоциклом, який ніяк не хотів заводитись). Він іронічно перепитав: «У Київ? - У Київ,- гордо підтвердив я.- У столиці хочеш поселитись, значицця? - У столиці.- Не совітую… Ти подумай! Лучче буть первим парнєм на селі, аніж посліднім в городі… - Не буду я посліднім,- відповів я, хоча й не дуже впевненим голосом…
Таким був смішним початок моєї щасливої студентської п’ятирічки (справді щасливої! найкращі літа!!). Узагалі-то ще із 7-го класу я вирішив стати журналістом і вступати на журналістику (на палітурках всіх моїх підручників було виклеєно літерами слово Журналіст). Однак вступити на журфак одразу після школи в ті часи було річчю абсолютно нереальною. То ж я й обернувся усім своїм єством до філології. Скорегувавши при цім свої життєві плани. Плани стати письменником.
Вирішив: після університету працюватиму в районній газеті, пізнаватиму життя. Років за п’ять-шість бабахну першу книженцію - звісно, що вона одразу вразить усю читацьку Україну. По тому буде вже обласний центр, де я вийду на творчі хліба, здобуду незалежність. Ну а там уже й столиця одкриє свої Золоті врата… Словом, типовий шлях українця в літературу.
Все вийшло не так. Я одружився ще студентом і лишився в Києві. Дружина, Тетяна, мій план завоювання столиці забракувала: «ми вже тут, фортецю ти взяв, навіщо ж кудись їхати; завойовуй Київ ізсередини!».
На четвертому курсі філологію доповнила естетика, уповні тобі філософська дисципліна. Дипломну роботу я виконував на кафедрі естетики філософського ф-ту під керівництвом зовсім молодої тоді Лариси Левчук, на лекції якої про Фрейда і психоаналіз ми бігали залюбки. Тема дипломної була така: «Трагічне в українській літературі рубежа ХІХ-ХХ ст.». Василь Стефаник, Михайло Коцюбинський, Леся Українка… І філософи, звісно.
Під час захисту дипломної трапилось несподіване: проти самої титульної назви моєї роботи повстав голова ДЕКу (державної екзаменаційної комісії), якийсь академік Академії педагогічних наук (прізвище я забув). Його обурила сама постановка питання про ТРАГІЧНЕ… Не тре’ копатися, вишуковувати щось трагічне в нашій історії, шукати треба оптимістичні сюжети, світло, а не пітьму…
Вся ця соцреалістська риторика виглядала повним маразмом. Тільки чому вона трапилась? Бо то був 1973 рік. До влади прийшов Володимир Щербицький, ідеологічний сектор очолив Валентин Маланчук - рідкісна скотина, кажучи прямо, записний українофоб. Пішли арешти… І почали вилізати з нір отакі маразматичні сталіністи, як отой педагогічний академік. Словом, з першого разу захиститись мені не вдалося. Утім, за кілька днів потому, завдяки Ларисі Левчук, академік усе ж здався. Отаким був фінал мого студентського життя, «трохи трагедійним». Він же старт у професійне доросле життя... Нині проти нас знову імперці сталінського розливу...
Це я про себе. А про інших - наступного разу. Бо є про кого розповісти. Серед моїх однокурсників письменники, учені, журналісти, дипломати, видавці, музейники… І вчителі, звичайно! Василь Шкляр, Олександр Божко, Віктор Положій, Ольга Макаренко, Оксана Думанська (ми знали її ще як Неменшу), Ольга Паламарчук, Олег Коломієць (псевдо Олег Князенко), Олександр Неживий, Тарас Кінько, Фелікс Пашківський (директор школи у Бердичеві, помер просто під час уроку, 52-літнім, коли не помиляюсь), Марія Гармаш (Токаренко), Микола Андрущенко… Про всіх не вийде, та й далеко не про всіх знаю.
До речі, є пропозиція: зібратися у Києві десь у кінці вересня. В Будинку кіно, до прикладу. Озивайтесь, друзі! Вітаю, хай хранить вас Господь в от се врем’я люте!
На фото: колишня Перша київська гімназія, так званий Жовтий корпус університету, де знаходився наш філфак. Нині це університетський Інститут філології.