КОСТЬ ПЕТРОВИЧ СТЕПАНКОВ… ЙОГО 95-РІЧЧЯ.
04.06.2023
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
«Я найбільше малим боявся, що мене з’їдять…»
Видатний актор народився 3 червня 1928-го у селі Печеськи, на нинішній Хмельниччині. Життя починалося із голодоморних жахів. Оповідав, дочці Катерині: "Я найбільше малим боявся, що мене з'ідять! Мені досі сниться, що дідок страшненький дивиться на мене, а я по очах бачу, що він мене з'істи хоче і біжу від нього поки не задихнусь...Ти не розумієш! Ми ж весь час чули ті розмови, хоч при дітях у півголос про це казали, але ж ми чули - у тій хаті дід онуку з'ів! У сусідньому селі діток з'іли, коли мама померла! Ми із цим жахом жили!".
Про все це думати навіть важко, а покоління Степанкова, покоління наших батьків, із того жаху починали життя, входили в нього отими голодоморними стежками.
І той жах тривав. Від народження Кость Петрович мав інше прізвище, батькове, звісно, - Волощук. Батько був священиком, мав зв’язки з армією УНР, совітів не любив. 1937 року отця Петра заарештували, більше його не бачили. Устиг переказати дружині, аби дітей переписала на своє дівоче прізвище, Степанко. Радянські писарчуки, реалізуючи русифікаторську методу, дописали літерку «в» у кінці. Ну, як же інакше?
Колись, уже в 1990-ті, я почув від Костя Петровича: «Знаєш, про те, що я Волощук насправді, навіть Аді, дружині, не казав. Відмовлявся від зарубіжних поїздок - бо ж тоді органи пильнують твої документи, досліджують твоє походження…».
І ще зі спогадів Каті Степанкової: «Саме панічний страх голоду привів батька до Уманськоі Сільськогосподарськоі Академіі, за татовими власними словами - "Щоб до їжі ближче!". Не міг навіть дивитися на шовковицю, казав :"В голод наївся". Завжди збирав крихти зі скатертини до останньоі після найщедрішого застілля. В кухні у нас завжди стояла миска із сухарями, що іх батько сушив, бо викинути хліб не міг. А цвілий розмочував для голубів, зсипав у власноруч зроблену кормушку на балконі, примовляючи: "Нехай птахи їдять.Раптом що, ми їх істимемо!". Приходили на балкон і привчені батьком ворони. Казав, що завинив воронячому роду: "Коли б не ворони, здох би я з голоду!".
Саме в Умані надибав Костю Степанкова геній акторства Амвросій Бучма - побачив його у любительській студентській виставі. Й одразу сказав: «Це твоє, ти - талант». І наполіг їхати вчитися акторству до Києва. Отак, потому, мало помалу, витворилась велика мистецька доля. В театрі, щоправда, не склалось, зате в кіно - на повну...
Мої улюблені ролі Степанкова - у фільмах «Камінний хрест» Леоніда Осики (геніальне перевтілення в покутського селянина, який вершить праведний, за неписаними законами патріархального суспільства, суд над злодієм), «Комісари» Миколи Мащенка (про трагедію віри, про екзистенціальний жах віроодступлення; це зіграно на найвищому рівні проникнення у тканину самого людського єства), у «Захарі Беркуті» знов-таки Леоніда Осики (ух який от сей зрадник рідної спільноти Тугар Вовк!), «Вавилоні ХХ» Івана Миколайчука, побратима свого (Бубела - найколоритніший персонаж стрічки, де кожен виблискує райдужками людської палітри)…
Дуже сильні, по-справжньому цікаві роботи Степанкова у фільмах Володимира Денисенка («На Київському напрямі», «Високий перевал»), Бориса Івченка («Анничка»), Олексія Швачка та Ігоря Самборского («Розвідники»), Тимофія Левчука («Дума про Ковпака» - центральна роль, у якій стільки стереоскопії людського характеру, людської долі!), Аркадія Микулського («Вишневі ночі»)… Та усі перерахувати важко. Були й прохідні ролі у прохідних фільмах, без цього акторської долі не буває.
Я був в останній день народження Костя Петровича (2004-й рік) у нього вдома, на Ярославім валу. Разом з режисером Юрієм Терещенком та оператором Анатолієм Хімічем. Знали, що актор тяжко хворий, а все ж пішли.
День народження, одначе всі тихі і зосереджені. На кухні, бо Кость Петрович забувся у сні. Йому вже кололи морфій, знеболювальне. Лікарі давали місяць-півтора на фінішну пряму, не більше. Радили віддати в лікарню… Одначе ні дружина, Ада Роговцева, ні діти, Костя і Катя, на те не пристали. Дочка Катя, так само актриса, узагалі останні два місяці майже не випускала батькових рук зі своїх - аби не чувся самотнім, аби не зникала надія, аби запам’ятати навіки тепло, нести його далі, через світи. Зворушливо, до сліз,- навіть коли дивитися збоку. У наш час, коли стільки безбатченків, стільки поламаних, потрощених сімейних корабликів, бачити таке - світла, майже свята радість. Узагалі ця родина - щось фантастичне: так воно і до сьогодні…
Ми сиділи, тихо говорили. Зокрема, про книги. В цій сім’ї завжди дуже багато читали. І нині так само. Я слухав не без відчуття сорому - більшість видань, про які мовилося, пройшли повз мене… Потім з’явився Кость Петрович. Мовчки обнявся з кожним. "Отакий я тепер…" Він узагалі болісно переживав старість. Не раз чув од нього: "Не вір тим, кому подобається бути старим. Старость - це гадость, в риму". Хоча й у похилі літа (за рік до смерті гучно відзначили його 75-ліття) виглядав добре. Відчувалася порода - син священика.
Це многотрудне і все ж щасливе життя закінчувало свій біг. Справді, за півтора місяці потому, у розпал літа, він одійшов у кращі, хочеться вірити, світи. Одійшов гідно, як чоловік, мужчина, глава родини, яка підкладала під нього руки до останнього подиху. Заповів поховати себе не на Байковому, як належить народному артистові СРСР і України, а в селі Жовтневому, на Київщині - власне там, де в останні десятиліття мав хату, обійстя, що радувало його і надихало близькістю до природи. Це був жест, властивий для нього. Бо ж на відміну від багатьох колег своїх, до слави ставився спокійно, розважливо - як до необхідного атрибуту професії.
Пам’ять про Костя Петровича зберігають не тільки фільми, а й літературні тексти - авторства найближчих, найрідніших людей. Ада Роговцева створила книгу, яку назвала зворушливо й трепетно: "Мій Костя" (Київ, "Альтерпрес", 2006). Ця книга - історія кохання. Жінка розповідає про Чоловіка, свого обранця. Тут її спогади… Вони зовсім "не сучасні". У тому сенсі, що аж ніяк не схожі на сучасні "розповіді про кохання" на кшталт тих, що полюбляли донедавна газети бульварного штибу.
На цьому тлі книга Роговцевої виглядає так, начебто все це написано ще у ХІХ столітті. Кохання тут є високою романтикою, високою драмою. Авторка не приховує і якихось речей, що нібито не вписуються в образ Лицаря. Одначе йдеться про те, що характер людський не може складатися виключно з плюсів - справжність і полягає в подоланні труднощів, у плеканні в собі людського, всупереч спокусам.
"Мій Костя" - справді так, кохана людина сприймається як щось цілісне, й відтак "моє". Кінець любові і настає, як правило, коли усе розпадається на шматки, невиформлені фрагменти, котрі сприймаються як чужі, ба навіть ворожі.
Сім’ю тримає не тільки любов, а й пам’ять. Це теж урок. І який славний! Ця книга, до речі, ще й про колосальну цінність сімейного союзу, сім’ї патріархального штибу, де є всі вікові групи - від діда й баби до онуків. Син Степанкова, теж Костя (Царство Небесне!), написав якось невеличкий вірш: "Час іде. А ми - услід: Мама - баба, батько - дід". Це наслідок спостереження за Роговцевою і Степанковим опісля з’яви на світ онука.
Дуже точно: народження дітей чи онуків народжує не просто наші нові ролі чи іпостасі, а й нових нас. Досягти чогось подібного поза сім’єю можна, одначе тільки у власне творчості. Ада Миколаївна і Кость Петрович люди творчі, але ж як натхненно творили свою родину, дім свій, котрий тепер видається якимось космосом.
І чи не тому так легко тут складалися, творилися вірші? І сама Роговцева, і її діти, Катя і Костя. Один із синових віршів Кость Петрович любив особливо.
- Хто се співає? -
То спомин ховає
Мелодію щастя в скарбницю бажань (…) -
Що се за стогін? -
То материн спомин, то мати шукає дитинство дітей (…)
- Звідки ся казка?
- То Мамина ласка, то Мамине щастя - діти дітей.
І Катя, дочка. Її спогади, її вірші - надзвичайно зворушливо. Особливо ж про останні місяці батькові, коли вже не було вороття, коли смерть стояла на порозі, усе не наважуючись перескочити ті хвилі ніжності й одчаю.
В легкой смерти отказано, - В действие - приговор! Так с тобой мы наказаны и бессильны отпор дать, и накрепко связаны муки смертной узлом, и терпеть мы обязаны. Смерть сквозь Жизнь напролом…
Він заслужив таку смерть - через важку, дуже важку хворобу, так, але ж якою любов'ю були сповиті останні дні його. Тією любов’ю, яку він вклав у людей, передусім в сім’ю свою. Бо знав високий поетичний закон: "З коханими не розлучайтесь!" Ні в біді, ні в радощах і щасті. Ні навіть у смерті.
Й відтак не можна без сліз читати Катин вірш, останнє звертання до батька:
Мій таточку, княже,
На птаха подібний…
Ти срібними крильми
Махни на півнеба!
Лети, бо вже досить!
Лети, бо вже треба!..
В останні свої літа, наважусь подумати, страх отой дитячий Костя Петровича, що його «з’їдять», минувся. Не снився отой дідок страшненький, не тікав од нього, видихаючи останній кисень. Хоча ж братик його меншенький, Жоржик, усе ж помер від того голоду, і - хто може те знати? - першим зустрів його на переправі у кращий світ…
Дорогий Костю Петровичу, вітаю Вас, люблю Вас!