Такого ж теплого 11 квітня, тільки 44 роки тому, недалеко від Димеру загинув Маестро
12.04.2023
Наталя Соболєва
Куди він так поспішав, про що або кого думав, що відчував – вже ніхто ніколи не узнає. Мені не пощастило його побачити навіть у дитинстві, ми розійшлися віком, але коли я приходила до своєї зіркової «мами» Маргарити (Проні Прокопівни) та її чоловіка, дяді Жені, я завжди чула про нього розповіді. Леонід Биков частенько залишався у них заночувати, чому – то неважливо, але вони були близькими друзями.
«Дядя Женя», а в миру - сценарист Євген Онопрієнко, підключився до написання сценарію «В бій ідуть тільки «старі» та розповідав мені про всілякі варіанти, які могли бути в сюжеті цієї славнозвісної картини. До речі, дядя Женя штовхнув мене в режисуру та подарував мені половину своєї кінобібліотеки, тому що спочатку я припхалась до нього показувати свої сценарії, як мені здавалося, просто фантастичні. Але він глянув і одразу сказав – це режисерські сценарії – і напхав мене оцією геніальною літературою.
Я настільки була пронизана розмовами «про Льоню», що він став мені рідним. Одного разу, вже добре навчившись водити автівку, я сіла та поїхала на 47-й кілометр тієї страшної траси, щоб відчути та побачити те, що бачив він в передостанні миті свого життя. Щоправда, у мене була не Волга, а Опель (мабуть, для сценарію наявність німецької машини була б суттєвою деталлю).
І тут розпочалося. Дуже скоро перед моїм носом почав колихати своїм причепом трактор Беларусь, я згадала, що треба його обігнати, а там на мене чекатиме зустрічна вантажівка. Треба чи не треба обганяти – я не могла вирішити, мене почало ковбасити, але юнацька відсутність розуму все ж таки взяла верх. Я обігнала цей клятий трактор і… залишилася живою. Втім, ледве живою. Треба було вийти подихати і я зробила це майже всліпу, від стресу перед очима був туман. Коли я вийшла, то опинилася просто біля гвинта літака, який там встановили як пам’ятник улюбленому актору та режисеру.
Той знак багато років стояв на місці загибелі Леоніда Бикова, потім його вкрали. Селяни не розуміли, як можна було «таке зробити». І дійсно, як? Понівечену Волгу Маестро після аварії залишили в гаражі кіностудії і за кілька місяців жоден гвинтик не пропав, бо то було святе… Згадаймо цього режисера, актора, а найголовніше – цю Людину, яка створила найдобріше кіно про війну и про людей в ній. Добро. От чого нам не вистачає. Втім, коли його вистачало! Не тоді ж, коли на к\с Довженка душили будь-яку живу ідею, режисерів доводили до серцевих нападів, коли… ой, не зараз, не зараз про те, що я чула маленькою від дорослої кінотусовки. Україна часто не церемонилась зі своїми Талантами. Але все ж таки. Чомусь впевнена, що смерті Леонід Биков не шукав, вона знайшла його сама (може, полегшивши його непросте існування на цій землі), адже були задуми, були відповідальності перед різними людьми, була переповненість творчістю та бажанням творити. Шкода, що ми не побачили його Прибульця. І взагалі, по суті, він міг жити й досі. Адже у цьому році йому було б стільки, скільки було Антоніоні, коли він покинув цей світ.
Світла пам’ять справжньому патріоту, який не розмахував прапорами, а просто робив свою справу. Його великий фільм, кажуть, заборонений в ерефії. Аякже, вони добре розуміються на ідеології, а цей фільм наскрізь український по самій своїй суті, вже не беручі зовнішню його частину, де по всьому хронометражу розлітаються українські пісні та найстрашніший для нашого ворога гімн Українських січових стрільців Ой у лузі червона калина. Світла пам’ять світлій людині!
P.S. Смирнов лежав у лікарні і про загибель Бикова йому не сповіщали, щоб не завдати удару. Напередодні виписки, 9 травня Смирнов купив кілька пляшок коньяку в подяку лікарям. «Піду оце зараз дзвонити у Київ Льоні, — бадьоро сказав Макарич. — Привітаю зі святом, повідомлю, що виписуюся». «Нема кого вітати, Олексію Макаровичу, — Немає більше вашого друга…». На очах Смирнова забриніли сльози, він пішов у палату, ліг на своє ліжко і за хвилину помер.