f y
Національна спілка кінематографістів України

Новини спілки

«І МИ ЖИВЕМ УЖЕ ПІСЛЯ ПОТОПУ…»

19.03.2023

Національна спілка кінематографістів України

Sergiy Trymbach

НСКУ, Українська кіноакадемія

«І МИ ЖИВЕМ УЖЕ ПІСЛЯ ПОТОПУ…» 19 березня - день народження ЛІНИ КОСТЕНКО, яка живе у великому часі великої історії. Попри те, що час той складається з мерехтливих сяєв напозір невеличких зір-зірочок… Дорога Ліно Василівно, вітаю щиросердно! Ви навчили мене і частину мого покоління не просто плисти за течією часу, а й бачити, відчувати його: у найпредметніших проявах. І тим самим творити його, відтворювати - у собі самому і в ближньому, інтимно прогрітому часопросторі.

Ну, так, скажімо:

Мені відкрилась істина печальна

життя зникає, як ріка Почайна.

Через віки, а то й через роки

ріка вже стане спогадом ріки.

І тільки верби знатимуть старі: киян хрестили в ній, а не в Дніпрі

Так, життя зникає… І народжується знов і знов! Зберігаючи в собі правічні знаки і символи.

В маєтку гетьмана Івана Сулими,

в сучасному селі, що зветься Сулимівка,

до кінських грив припадені грудьми

промчали хлопці — загула бруківка —

 

і тільки гриви... курява... і свист...

лунких копит оддаленілий цокіт...

і ми... і степ... і жовтий падолист...

і цих дворів передвечірній клопіт...

 

І як за сонцем повертає сонях,

так довго вслід чомусь дивились ми.

А що такого? Підлітки на конях...

В маєтку гетьмана... Івана Сулими...

Та що там - у самій природі читаються ті знаки. Треба тільки знати мову старих дерев: навіть коли час перетворив їх на трухляві пеньки. Пеньки ті, виходить так, правдиві літописці.

В.Ц.

Цей ліс живий. У нього добрі очі.

Шумлять вітри у нього в голові.

Старезні пні, кошлаті поторочі,

літопис тиші пишуть у траві.

Дубовий Нестор дивиться крізь пальці

на білі вальси радісних беріз.

І сонний гриб в смарагдовій куфайці

дощу напився і за день підріс.

Багряне сонце сутінню лісною

у просвіт хмар показує кіно,

і десь на пні під сивою сосною

ведмеді забивають доміно.

Малі озерця блискають незлісно,

колише хмара втомлені громи.

Поїдемо поговорити з лісом,

а вже тоді я можу і з людьми.

Ось що виховує в нас великий Поет - уміння бачити, чути, відчувати світ: живим і ніколи не мертвим.

Життя іде і все без коректур.

І час летить, не стишує галопу.

Давно нема маркізи Помпадур,

і ми живем уже після потопу.

 

Не знаю я, що буде після нас,

в які природа убереться шати.

Єдиний, хто не втомлюється, – час.

А ми живі, нам треба поспішати.

 

Зробити щось, лишити по собі,

а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,

щоб тільки неба очі голубі

цю землю завжди бачили в цвітінні.

 

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,

щоб ці слова не вичахли, як руди.

Життя іде і все без коректур,

і як напишеш, так уже і буде.

 

Але не бійся прикрого рядка.

Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

Не бійся правди, хоч яка гірка,

не бійся смутків, хоч вони як ріки.

 

Людині бійся душу ошукать,

бо в цьому схибиш – то уже навіки.

https://www.facebook.com/sergiy.trymbach

https://www.facebook.com/photo/?fbid=592892946213779&set=a.465437388959336