ГРИГІР ТЮТЮННИК:«ДОМУЧУЙТЕ КОГОСЬ ІНШОГО…»
11.03.2023
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
У ніч з 5 на 6 березня 1980 року письменник ГРИГІР ТЮТЮННИК пішов з життя. Добровільно, 48-літнім. Лишилась записка від нього: «Домучуйте когось іншого, а моє, що в мене є, спаліть».
Ніч стояла навкруги, ще одна українська ніч. Відчуття було - що кисень кінчається, вже не продихнеш. Роки, які невдовзі назвуть «застійними». Задуха, яку Григір прагнув хоча б трохи тіснити своїм озоном…
Господи, Господи, ніч. Микола Гоголь останньої миті свого земного життя просив драбину («Швидше дайте драбину!»). Про неї ще в дитинстві йому оповідала матінка… Коли людина помирає, до неї прилітають янголи і ставлять драбину. Нею християнин і піднімається до Христа. Чим менше грішив - тим вище підніметься душа…
Так само уночі, у самому кінці листопада 1937-го, заарештували батька Григорового, Михайла. Шестирічний хлопчик біг за «чорним вороном» крізь ту ніч, у надії, що «ворон» спинить свій рух й оддасть батька зі своїх хижих рук. Не оддав, не повернув. Навіть фотографії не лишилось, навіть могили. Біль, який не полишав ніколи.
«Мені,- напише, через роки, Григір,- якби мати живого батька… Хоч би знати, де його могила. Мені вона ввижається десь далеко-далеко, в дрімучому лісі…». Чи не в отой дрімучий ліс, на якому все ще лежала тінь диявола, що царював в Україні у 1930-ті, лишивши потому в ній своїх намісників, і пішов Григір тієї лихої березневої ночі?
Нищили українське село, українських селян упродовж десятиліть. Й от сю містерію нищення нині продовжено, рашистська орда не потерпить ніякої України й ніяких українців, таких не подібних до цієї невситимої наволочної масовки.
Тієї лиховісної ночі, коли народжувалось 6 березня, утомлена душа Григорова заходилась збиратись в дорогу. Дорога - її багато в його новелах і повістях. А як інакше - це ж єдиний спосіб змінити життя, вибратись в інший, благословенніший час і простір. Дорога, у певному сенсі, є драбиною - тільки не вертикальною; нею душа і прагне вибратись до чогось кращого, досконалішого: передусім у самому собі. А потому вже ту доріженьку можна і вертикально, до самісіньких небес, підняти...
У мене є традиція: на початку березневої пори перечитую оповідання Тютюнника «Деревій». І щоразу тихенько плачу… І щоразу запитую сам себе: чому, чому і чим так потрясає цей текст?? Що мені та Гекуба сільського, уже далекого життя? І отой Данило Коряк - худий, цибатий, плоскогрудий? Якого наймають лісники сторожувати на розсаднику (тобто там, де вирощують молоді дерева) - аби захищав саджанці од вепрів, які од весни до осені капостять там.
Данило той, як тільки перші знаки весни дадуть про себе знати, зачинав лаштуватись у дорогу. Споряджатися… Бо ж треба захопити не лише ту примусію (яке слово!!), що торік брав, а й ту, що взимку надумав. Без чого - ніяк. Без сітки рибальської, без саперної лопатки складаної, сікача, без ножа (тільки замовити, щоби зробили його з ресори)… А ще торбу тютюну - тільки не свого, а Іванового, бо свій вимерз, відтак слабкий, не продирає…
А головне - деревій прихопити, снопик дервію, бо жолудь хоч і пахне, але не так. До деревію у Данила пристрасть мало кому зрозуміла, і те, що він понад усе любить деревіїв дух, пояснюють одним: змалечку Коряк чинбарував з батьком, то й звик, щоб у хаті міцним, колючим, як нашатир, дубовим настоєм пахло. Сам же Данило каже: "Мені воно що мочений дуб, що деревій — як ладан, тільки краще, бо аж здоровля прибуває... ".
Рушає в дорогу Данило не сам, а з дружиною, Поліною, Полькою. Вона проводжає його до річки, до порому. А на тім березі він уже прошкує сам, жадібно вдихаючи в себе запахи новотвореної пори. На розсаднику «ані душі, навіть слідів людських немає — неторкана земля. Тільки рівненькі, посаджені під шпур кленочки, тополі, дубки, ясени до сонця пнуться та напружуються в бруньках — ось-ось вони луснуть…».
І - кульмінація, яку завжди чекаю і яка завжди надходить несподівано і громовідно. І яка дарує розуміння, чим саме зачаровує «Деревій» Григорів? Це про рай земний. У тому раю немає «мерсів» і дорогих наїдків, немає курортів заморських і всієї тієї блискотняви, яка мережиться екранами світовими.
Зате є відчуття щастя… Скільки разів читав оповідання, і щоразу чекаю от сих слів, от цього сяєва людської душі:
«Данило відсунув двері, вдихнув сирої погрібної пітьми, напоєної духом підопрілого сіна з примістки й торішнього акацієвого насіння, що лишилося невисіяним, і сів на поріжку, відчуваючи, що вже ніколи в світі, до смерті, до сліпоти, не піде звідси, з розсадника, що тільки й жив узимку мрією про цю мить... І хоч на нього чекало багато роботи […] а він сидів на поріжку нерухомо, всміхаючись перед собою, й дрібно-дрібно ворушив пальцями рук, покладених на гострі коліна, у котрих ще гула втома від довгої, незвичної після зими ходи…».
Все, тут я зупиняюсь і сідаю поруч Данила. Далі ми вже разом з ним вслухаємось у те, що там ходором ходить в душі Даниловій.
Усе частіше сідає поруч і Григір. Тоді я збираю слова, такі, щоби не мулькі були і надто згорьовані - сказати йому, що не треба було нас кидати… Поки зберусь - як чую: Григір піднявся і безшелесно розтанув у сонячних зблисках… Мабуть знову душа його потягнулась туди. І нас кличе за собою - туди,на саму Гору. Невидимою драбиною - все вище і вище.
І нас кличе за собою - туди, у Небесну височінь. Код якої заледве не у кожному Слові Григора Тютюнника.
Першодрук: Media Forum, Варшава, 6 березня 2023. - Кількість переглядів 184 415 - https://uacenter.media/.../123174-serg-y-trimbach...