КІНОРЕЖИСЕР МИХАЙЛО БЄЛІКОВ. МІЙ УКЛІН НА ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ!
28.02.2023
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
Десь навесні 1987-го кінорежисера МИХАЙЛА БЄЛІКОВА (1940-2012) обрали головою (тоді ще це називалося першим секретарем правління) Спілки кінематографістів України. Нові часи, нове й керівництво. Ледь не перше, що він наказав, зайшовши у кабінет голови і побачивши звичний для радянських часів меблевий пейзажик: собранія сочінєній класиків марксизму-ленінізму: «Це винести звідси - і негайно!» (насправді слова були кріпшого настояння). Ну, не шанував він тих класиків, як і саме «безсмертне вчення».
Прийшли двоє-троє працівників Будинку кіно - пакувати книжки. Заходились одкривати - аж ніц, скло не рухається в шафі. За півтора десятиліття ніхто безсмертних не турбував, жодної потреби заглянути у їхні витвори не вигулькувало. От і змерзлось те вчення, заморозилось. Довелось молотком розбивати скло і діставати томи. Леніна 50-томник - блищав яко новенький синюватим блиском.
Мені Бєліков сказав: «Ми не можемо вас обрати в секретаріат правління, це може статися тільки на з’їзді. Але вважайте, що ви секретар - приходьте на засідання, беріть участь у всьому, чим вам захочеться займатись!». І я приходив на ті секретаріати - цікаво ж. То були бурхливі і полум’яні роки Перебудови. Пристрасті кипіли ще ті. Іноді й мені хотілось вставити свої 5 копійок, але де там?
Я мав незбориму інтелігентську звичку чекати, поки людина договорить до кінця, до якоїсь осмисленої крапки. Ніхто такої звички не тримався. Вибуховий темперамент секретарів правління, вони ж провідні кінематографісти тієї доби, підривав не те що крапки і коми, але й закони земного тяжіння.
Тоді, до прикладу, коли драматург Владлен Кузнецов стрясався від чергового гнівного запалу і кидався бігати по кабінету голови Спілки. Спершу він дарував присутнім фігурні па’ паркетом кабінетним, а потому вже вибігав на стіни і творив чудеса невагомо-невгамовного кружляння стінами (колись у дитинстві популярними були мотоциклетні "круги сміливості" - по стінах мчались ушквар). Завершував усе те Кузнецов аркодужним провисанням на стелі, догори дригом… І все це одночасно з виголошенням пристрасного спічу про те, що тре’ битися за звільнення, за свободу - передовсім від іга проклятого Держкіно, яке сприймалось як цензурний комітет, і нічо’ більше (твердження не зовсім правильне, треба сказати, заради історичної правди).
Так, я майже серйозно - візуальна картинка у моїх очах складалася саме у такий спосіб: сюрреально-атракційний.
Бєліков усім тим гвалтом і криком диригував не тільки як режисер, а й як оператор (це ж була його перша професія!). Він то уповільнював темп розмови, то його пришвидчував, уточнював акценти, пластичні і власне світоглядні… А головне - усіляко сприяв множинності проявів кожного. Ніякої доктринальності!
За тих часів у Будинку кіно й нашій Спілці багато чого починалося («Меморіал», інші демократичні рухи заявили про себе). Тут був штаб і відбувалося чимало реформ. І коли сьогодні дехто говорить, що «Спілка — рудимент радянської епохи», то це неправда! Михайло Олександрович був серед активних підривників радянської системи, яку не любив. 18 років він очолював спілку, і коли відбувалися чергові вибори - його обирали майже 100-відсотково!
Це високе крісло його ніяк не зіпсувало: ні внутрішньо, ні зовнішньо. Він навіть жодного разу не захотів відзначати свої ювілеї, коли йому було 60, потім — 70 років. Серце Бєлікова було чутливим до чужих проблем і скромним до себе.
Коротко про операторські й режисерські роботи Михайла Бєлікова. 1963-го він закінчив ВДІК (майстерню Бориса Волчека — педагога, одного з кращих радянських операторів), прийшов на Кіностудію ім. Довженка, де зняв кілька спільних фільмів із Леонідом Осикою (короткометражку «Та, що входить у море» і «Хто повернеться — долюбить!»), — це дуже високий рівень операторської майстерності. Як і в картині «Білі хмари» Роллана Сергієнка…
А після закінчення режисерських курсів він продемонстрував ще одну грань таланту. У дебютній стрічці — «Червоний півень плімутрок» — показав витончену роботу: цікава дитяча історія, прекрасно знята (із зображенням в картинах режисера завжди було все чудово).
Найкращими фільмами Михайла Олександровича є «Ніч коротка» та «Які ж були ми молоді» — у них ностальгія і душа самого Бєлікова. Вони про підлітків, про проблеми молоді.
За чорнобильських років він зняв фільм «Розпад» (1989) і здійснив громадянський учинок — сказав правду про причини трагедії: не технологічні, а людські й соціальні. Цю стрічку високо оцінили на кінофестивалі у Венеції, а в нас її фактично замовчували.
Останніми роками Михайло Олександрович жив у Козині, під Києвом, у заміському будинку, замкнутим, скромним життям. Працював над сценарієм, але так і не встиг його зняти. Раптова смерть… Хоча смерть — це не про цього.
https://www.facebook.com/sergiy.trymbach
Ночь коротка
https://www.youtube.com/watch?v=NcueAazxYeE
Как молоды мы были