СНИ ІВАНА ДЗЮБИ. СОН ПЕРШИЙ, СОН ОСТАННІЙ…
22.02.2023
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
Рік по відходу ІВАНА МИХАЙЛОВИЧА ДЗЮБИ (26.07.1931 - 22.02. 2022) у кращі, хочеться вірити, світи. А в от сих він ніби нажився - замало не сто літ поклав на те, аби от сі палестини покращити. Душа не витримала, коли стало зрозумілим - расєйскій цар вирішив посунути танки на Київ…
Усе пригадувалась фраза, сказана його другом, Сергієм Параджановим, коли до нього навіялась зграйка московських артистів: «Вам, русским, не стоит заниматься искусством. Лучше вводите танки в чужие страны. Это у вас лучше получается». Це 1968-й, коли савєтскіє вайска увійшли у Чехословаччину…
І ще про танк. Запис у щоденнику: «Микола Мещеряк мені: «Ти кидаєшся з барвінком української мови під танк російської культури». Відповідь Дзюби: «Хіба? Може - це танк безкультур’я?».
Сей безкультурний танк бовванів на українському кордоні, коли душа Івана Михайловича вирішила попрощатись зі своїм тілом. І з коханою дружиною, Мартою. Сталося це рано уранці 22-го, о 5-й. Кажуть, коли людина помирає уранці - не нажилась. Не нажився.
У мемуарній книжці своїй «Не окремо взяте життя» він відтворив свій перший дитячий сон (уточнював: «перший, що запам’ятався»). «Наче я з мамою в якійсь хаті (невиразних контурів), а нас ловить якийсь велет з обтятими вище колін ногами. Він неповороткий і неначе погано бачить, і в цьому наш порятунок. Велетові культяпки лунко тупотять по підлозі. Дорослі, яким я оповів сон, Фрейда, мабуть, не читали, і дали снові суто позитивістське пояснення: мовляв, я спав у цинковій ванночці (не було колиски на мій зріст), а це шкідливо, породжує страхи…».
Цинкова колисочка - так це ж прообраз домовини. Чи домовинки. Привид майбутньої смерті. Яка у два-п’ять років ще невідома субстанція. Хоча й потому - не всі її бояться.
«Що я помітив,- записував І.М. у щоденнику у 1984-му.- Тепер люди дуже стали боятися смерті. Раніше в народі такого не було […] У всякому разі, людина праці сприймала смерть спокійно (тільки щоб була безболісна й не рання, у свій строк), «по-філософському». Часто й готувалися до неї - як до неминучого, останнього земного ритуалу. Смерть була сумним, але необхідним прощанням із цим світом… А тепер - бояться смерті, благають у неї пощади. У потойбічний світ не віримо. Рід розпався, дітей мало, онуків ще менше, та й ті розкидані по світу, родичів забуто. Пам’ять і слід нетривкі, бо хвилі життя раз по раз переорюють береги долі до невпізнанності. Може й те, що раніше людина встигала пожити: час плив поволі…».
Під ранок сни і запам’ятовуються, навіть у дитинстві. Яким він був, той останній сон Івана Дзюби? Уже не переповість… Може, сновидська дуга замкнулась і знову постав отой велетень з обрубками ніг, якими тупотів, наближаючись? Чи то сама смерть навідалась, за кимось складеним графіком?
Тільки ж він бачив тінь рашистського танка, навперейми якого кидався не раз. Голіруч… На сторожі України, у прикордонній заставі - як це часто бувало в нашій історії (спробуй читати її без брому!) - лишень Слово. На що й на кого можна було ще сподіватися? Слово те, щоправда, усе частіше нагадує твердую крицю, а то й гострий безжалісний меч, який і серце враже уразити може.
І хто ж знає, може останні рядки, що промайнули на екрані сну, це Лесині - які стали своїми:
Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Й одлетіла душа при тім слові… При останньому зусиллі захистити дружину свою, Марту, рід свій і нарід… А Слово, окольчужене й озброєнне, не згинуло, лишилось…
Смертю смерть здолавши. Бо ж диво сталося: в руках відомих і невідомих братів Слово обернулось на гострий меч проти одвічних катів… І - стоїть Україна.
Ми прощалися з Іваном Дзюбою рік тому, 24 лютого. На Байковій горі. Це з неї Дух його спозирає нині Київ і Україну… Востаннє, кажуть. Кажуть неправду. Його сни тривають. Важкі українські сни. Які бувають і віщими… І навіть оптимістичними…