ВАЖКІ СНИ ВОЛОДИМИРА ДЕНИСЕНКА
08.01.2023
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
7 січня 1930 року народився кінорежисер, сценарист, педагог ВОЛОДИМИР ТЕРЕНТІЙОВИЧ ДЕНИСЕНКО (1930-1984).
Поставив фільми «Солдатка» (1959), «Роман і Франческа» (1960), «Сон» (1964), «На Київському напрямку» (1967), «Совість» (1968), «Осяяння» (1971), «Женці» (1978), «Високий перевал» (1982) та ін.
Людина складної, навіть просто важкої долі. Один із найобдарованіших у своєму поколінні, помічений самим Олександром Довженком, він мусив починати своє життя у совітських концтаборах. Студентом Інституту імені І.Карпенка-Карого його було заарештовано і вилучено на роки (1949-1953) зі звичного життя. У підсумковому звинуваченні констатувалось: «будучи враждебно настроен по отношению к Советской власти, среди своего окружения проводил антисоветскую агитацию, возводил клевету на жизнь в Советском Союзе, сочинял стихотворения антисоветского националистического содержания, распространял националистические листовки, полученные для этой цели от участников оуновского подполья» (цитую за книгою Галини Денисенко «Чуєш, брате мій», 2013).
«Возводіл клєвєту на жизнь» - такими перлами прикрашались тодішні політичні звинувачення. Життя визнавалось виключно у формах, визначених працями вождів, найменше відхилення від тих форм кваліфікувалось як непростимий злочин. Українцям обов’язково накидався ще й образ націоналіста. Арешт і перебування в концтаборі мав створити потужну, негнучку установку не тільки арештованого, а й інших майбутніх акторів, режисерів, на все життя: перед ними залізобетонна стіна, здолати яку, без ризику для життя, є чимось немислимим.
Що допомогло зовсім молодій ще людині вистояти, не зламатись? Козацькі гени, родинний генотип. Приклад старших митців, Довженка у першу чергу. Кінокласик прийняв його під своє крило… Денисенкові спогади про нього є дуже цікавими. Зокрема й тим, що він наважувався у чомусь опонувати Довженку. Одначе його заповітів тримався і сповідував послідовно. Наприклад, таке: «Мистецтво починається з чистоти. Кінематограф починається з ручки дверей. Чистої ручки». А ще - йти від себе, свого досвіду, своїх культурних уподобань.
Останнє є особливо важливим: культурний генотип. Скільки разів українцям втокмачували в голови, що «нєт нікакой України, нє било і нєт». Задля переконливості імперським чоботом, носаками били - так, щоби вже назавжди сумніви випаровувались, з душі і тіла. Син Володимира Терентійовича, Олександр (актор, сценарист, режисер), згадував, як одного разу, у 1971-му, батько на зупинці трамваю зненацька сполотнів, притулився до стовпа і почав сповзати на тротуар від пекучого болю. На запитання, що з ним, Денисенко відповів, вказавши очима на чолов'ягу, що простував мимо: «Он той, що бив мене в тюрмі» (цитую за тією ж книгою Галини Денисенко). Онуки і правнуки тих убивць і гвалтівників нині знову на українській землі, в армії ще одного «вєлікаго стратєга»…
Що ж не спрацьовує, чому рашистсько-смердючій (середньовічний сморід ще від східних навал) гімперії так і не вдається здолати Україну і українське? З якогось ментального відчаю посунули вони теперечки на нас під гаслом «ето єсть наш паслєдній рєшительний бой» - за гімноперію.
Олександр Денисенко у своєму фільмі «Денисія. Світи Володимира Денисенка» (фільм можна подивитись за посиланням в кінці тексту) дослідив пракорені видатного митця. Він родом з Медвина (Богуславщина), а прабатьківщина - це хутір Денисія, неподалік. А навколо - магічний простір. Тотоха, скажімо, земляні вали, від скіфів ще. Тут місце сили, тут привиди тисячолітні, не є дивиною. Ще із часів Трипілля…
І так далі - через роки Гайдамаччини, до початку ХХ століття, коли у Медвині, у 1919-му, витворилась республіка (так!). Вона постала проти більшовицького режиму. А у 1920-му загін Медвинської республіки затримав червону армію під командуванням Будьонного на цілий тиждень і тим посприяв подальшій поразці більшовицьких військ у війні з Польщею.
І так далі - через роки Гайдамаччини, до початку ХХ століття, коли у Медвині, у 1919-му, витворилась республіка (так!). Вона постала проти більшовицького режиму. А у 1920-му загін Медвинської республіки затримав червону армію під командуванням Будьонного на цілий тиждень і тим посприяв подальшій поразці більшовицьких військ у війні з Польщею.
Помстою було спалення Медвина і розстріли сотень жителів. Почерк убивць, який пізнається і в нинішній війні. Будь-який опір гімперії є непростимим гріхом - «нравіцца, нє нравіцца», українців «поімєют» у наймерзенніший і найцинічніший спосіб. А говорити про це - ніц: «нас там нєт», нєт і нє било нікада, расєя страна високого «гуманізьма», токі так.
Володимир Денисенко пізнав ту гімперську науку з юних літ. Говорити правду, правду історії, він прагнув у кожній своїй картині, починаючи від «Солдатки», про матерів-удів. А у фільмі "Сон" оповів про молодого Тараса Шевченка, який постав з історичного небуття, в яке Україну опустили, на самісіньке дно. Прагнув говорити, одначе ж цензурна удавка… Хоча одного разу йому вдалося зробити непідцензурний фільм - «Совість» (1968). І це, напевно, його краща стрічка.
«Совість» - це трагічна історія людини, позбавленої вибору. Бо ж обидва варіанти вчинку є програшними. Герой фільму убив німецького офіцера і саме за це взяті в заручники жителі його села. Одначе ж зрозуміло, що усіх розстріляють – незалежно від того, з’явиться він перед німецькими очима, чи ні.
Події стрічки відтворено у максимально випаленій, вибіленій чорно-білій палітрі. Людській душі тут немає жодного опертя, жодної звичної підпорки. Її існування, її екзистенція розірвана, дематеріалізована. За таких ситуацій в радянських фільмах зазвичай з’являється „кризовий менеджер” – комісар, партійний працівник. Тут ним і не пахне – як власне незрідка й було в житті.
«Совість» має карколомну історію. Неначе сон важкий, ще один… Заборона, потому, уже в новітні часи кінця 1980-х, загадкове зникнення. І магічне воскресіння… Чимось нагадує кардіограму життя самого Володимира Денисенка - від погибелі до воскресіння. Яке ще попереду.
Фільм "Денисія. Світи Володимира Денисенка", 2013. Режисер Олександр Денисенко - Денисія фільм https://www.youtube.com/watch?v=bH1Au6tCzWY
На фото: В.Денисенко.
Іван Миколайчук у фільмі "Сон", 1964.
Плакат фільму "Совість" (1968).