9 ЛІТ ПО СМЕРТІ КІНОРЕЖИСЕРА, ХУДОЖНИКА ГРИГОРІЯ КОХАНА
02.01.2023
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
ГРИГОРІЙ КОХАН (23.06 1931, с. Бортків, Львівська обл. - 3.01.2014, Київ).
Один із найпомітніших і найталановитіших режисерів покоління, яке увійшло в кіно у 1960-ті. Пішов тихо, пішов, нікому не надокучивши. Просто заснув у ніч на 3 січня, і не прокинувся… Світанок для нього був страчений, у суголосності з назвою одного з його останніх фільмів.
А на 4 чи 5 січня ми з ним домовлялись зустрітись, аби продовжити шахове змагання. От, не продовжилось...
Старість Григорій Романович сприймав зі скепсисом, іноді говорив, що після сімдесяти узагалі жити якось несерйозно, та і навіщо? Я з цим не погоджувався, але він стояв на своєму: скінчилось пальне у "бензобаку" - то спиняй машину, виходь подихати повітрям вже інших світів. Ну, а як же гра?- наполягав я. Життя це ті ж самі шахи: тут є дебют, є середина партії, міттельшпіль. Але ж є й ендшпіль, коли фігур на дошці замало, так, але тим віртуознішої гри чекають від тебе. Якраз ендшпіль він грав найкраще... Про це далі.
Григорій Кохан... Неігрові стрічки «Кам'яний живопис» і „Сотвори своє сонце”, про народну майстриню Марію Примаченко. Далі вже були тільки ігрові. "Хліб і сіль" за романом Михайла Стельмаха. "Жива вода", за сценарієм Тамари Шевченко. Потому серіал "Народжена революцією", про історію та будні міліції.
Далі був масштабний епос „Ярослав Мудрий”, уже на початку 1980-х. Виклик кидався самому Голівуду! Багато що вдалося у стрічці, і успіх би розвинути, одначе вже наставали інші часи, коли на кіно почали економити. Та все ж постали - фільми „Циганка Аза” за знаменитою п'єсою Михайла Старицького (жорстка мелодрама, з живими, невигаданими пристрастями і чітко виписаним любовним трикутником) і чотирисерійний „Кармелюк”, з Іваном Гаврилюком у головній ролі.
У 1990-ті кіно українське почало сповзати у прірву, під гаслом «дайош жанрове кіно». Кохан виклик приймає – на ділі, пригодницькими, жанровими стрічками „Убити шакала”, „Бухта смерті”, „Стамбульський транзит”, серіалом „Війна” (разом з Тимофієм Левчуком) – про непрості і незрідка непрочитані сторінки останньої війни-біди. А далі „Страчені світанки”, на близькому для режисера життєвому матеріалі повоєнної Галичини (сам-бо із тих країв).
І – „Тупик”, за сценарієм зовсім молодого тоді Андрія Кокотюхи, в кінці 1990-х: що називається в лузу. Про крах цінностей в українському суспільстві. Це тоді, коли чимало інтелігентів ще вірили в благії наміри влади і самого суспільства. Жорстко і прямо, правда, якою вона є.
Покинув знімати фільми у 67 років (фільм «Тупик» виявився останнім). Хоча міг би ще, тим більше з його умінням робити жанрове кіно. Якийсь час сподівався на диво – від приватних інвесторів, плани у нього були на жанрову кінострічку. Так і не склалося.
Утім без діла усе ж не сидів. Малював. Коли я навідувався в гості – до Григорія Романовича і його дружини, професора естетики, доктора філософії (справжнього, високого професіонала!) Лариси Тимофіївни Левчук, ми - повторюсь - майже незмінно грали в шахи. Тут певна традиція - у 1970-80-ті це була найпопулярніша гра серед студійців-довженківців – будь-яка перерва у роботі використовувалася для гри. Кохан грав з юнацьким ентузіазмом та експресією – цю гру, мабуть, і вигадали для таких людей, як він.
Одна комбінація, друга, третя… Дебют, як правило, він грав авантюрно, не за правилами. Зате в ендшпілі, коли фігур на дошці майже не лишалося, він виявляв дива винахідливості. Я жартував, що це характеризує його як режисера – більше любить, коли на знімальному майданчику обмаль людей. До речі, ніколи не бачив, щоби він кричав на кого, підвищував голос – інтелігентність була його питомою рисою.
Так, наша чергова партія в шахи мала відбутися 4 чи 5 січня. Не відбулося. Як і багато що. Одначе ім'я Григорія Кохана, митця Божою милістю, справжнього професіонала назавжди вписано в історію нашого кіно.
Вічна пам'ять. Пам'ять вічна!
Фото зроблені мною на квартирі Григорія Кохана в останній рік його життя. Гралися останні шахові партії, малювалися останні його картини...