СВІТЛО БЛИЗЬКОЇ ЗІРКИ. Про ВАСИЛЯ ВАСИЛЬОВИЧА ЦВІРКУНОВА
22.12.2023
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
У світлий, хоча й трагічний день (а які нині дні не трагічні?), хочеться згадувати світлих людей. Таким був ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ ЦВІРКУНОВ (1917-2000), у ці грудневі дні минає 106 річниця від його дня народження! Багатолітній директор кіностудії імені Довженка (1962-1973), фундатор кіноосвіти, кінознавець...
А ще він був воїном - і не тільки на війні: справді мужнім, справді сміливим і небоязким. Війна залишила на його тілі страшні рани, одібрала ногу, вижив він опісля страшного поранення якимось дивом. Що вже після цього боятися? Він і не боявся. Хоча ж скільки ще випробувань, скільки проблем, в тому числі зі здоров'ям. Тільки ніколи не чув я, аби він на щось жалівся. Хіба одного разу, коли я радився з ним щодо операції. „І не думай,- сказав він.- Мене он скільки різали, й нічого. Таке собі лікування довге й нудне, а тут одним махом тобі здоров'я вернуть”. І як у воду дивився.
Зате й винагород, дарунків долі було в нього стільки... Яка жінка полюбила його – Ліна Костенко! З того народилося стільки віршів, стільки шедеврів. Винагорода нам усім.
Якось почув я від Ліни Василівни… Вони удвох любили мандрувати на «Запорожці» - Україною. Й одного разу зненацька відмовили гальма… Й авто некеровано помчало донизу, на неминучу погибіль. Одначе ж Василь Васильович нічим не видав ні розпачу, ні хвилювання. «Тримайся,- тільки й сказав,- все буде добре!». Й машина під його орудою мага якимось дивом промайнула через усі смертельні зашори і - зупинилась. «Він був справжнім лицарем!» - таким був висновок Ліни Костенко.
Так він і кіностудією керував. Яка іноді зривалась із гальм і мчала в нікуди…
А ще - понад усе цінував талант. Скажімо, Вілен Калюта… Ну як йому, людині, що не мала жодної кінематографічної освіти, можна було довірити зняти, як оператору, «Білого птаха з чорною ознакою»? Цвіркунов довірив і повірив. Як до того повірив в оператора Юрія Іллєнка, який не мав іншого диплома - режисерського. Якось Василь Васильович розповів мені: «Йду з роботи увечері. Кілька вікон світяться… Ага, вражі діти, гулянку улаштували. А за ще одним вікном бачу - Юрко Іллєнко. А цей же що робить після роботи? Теж пиятику обустроїв? Іду, одкриваю двері в ту кімнату. І що я бачу? Юра сидить за столом і щось читає. А на тім столі - горою книжки… Інші - гуляють, а цей читає… Отоді я й повірив у нього, в серйозність його намірів стати режисером». Повірив - і наплював на інструкції й правила…
Ми жили неподалік, Василь Васильович частенько підвозив мене від Будинку кіно, який любив і куди вчащав заледве не кожен день. В'їжджали у двір письменницького будинку на вулиці Чкалова (тепер Гончара), він притримував мене за плече: „Не поспішай, давай поговоримо”. Говорили, іноді годину чи дві. Скільки спогадів, скільки цікавого і мудрого монтажу фрагментів історії – далекої й близької...
Часом я запитував Василя Васильовича: „А як там Ліна Василівна?”. Він піднімав усміхнені очі нагору, до їхніх вікон, і ніжно промовляв: „Працює... Працює”. Він оберігав її - як чоловік, як справжній Лицар. «Я,- говорила сама Ліна Костенко,- зустріла Людину, якої чекала моя душа. Я його зразу впізнала…».
Працює душа його, Василя Цвіркунова, і до сьогодні. Вічна пам'ять й довічна подяка людині, чиї крила прозирають над нами досі.