ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ. РЕАЛЬНЕ І СЮРРЕАЛЬНЕ
30.08.2022
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
120 літ від дня народження українського письменника ЮРІЯ ЯНОВСЬКОГО (1902-1954).
Яновський. Кажуть, належав до роду Гоголів-Яновських, і загалом, за версією Сергія Плачинди, рід той мав причетність, за походженням, до козацької старшини. Коли дивишся на фото Яновського, у це легко повірити - він сама шляхетність.
Народжений 1902 року на теренах сучасної Кіровоградщини, він прийде в літературу, а за тим і в кіно, в середині 1920-х. Степовик, він назавжди полюбить море і стане його, сказати б, “піарщиком” (у робочому кабінеті Яновського, у будинку на вул. Леніна, 68, кв. 66 - нині це вул. Хмельницького, центральне місце займав макет морського вітрильника).
Двадцятитрирічний письменник, котрий щойно почав у літературі, поїде до Одеси і почне свою працю на місцевій кінофабриці. Сьогодні його б назвали художнім керівником кіностудії (у такому-то віці!)…Написав кілька сценаріїв та кіноповістей. Автор знаменитих романів “Чотири шаблі” та “Вершники”.
Його не оминули репресивні дії влади – не раз цькований і битий, не раз зависала над ним загроза розправи…
На Одеській кінофабриці пропрацював два з половиною роки, приохотивши туди чимало творчого люду, серед яких і його друг Олександр Довженко. У написаному мною сценарії про Довженка (у співавторстві) є епізод, коли Яновський і Довженко, у Харкові, йдуть в кінотеатр і в розмовах народжується рішення, що Сашко (так звали усі друзі Довженка) їде в Одесу, спробувати себе в кіно.
Чимало колізій їхньої дружби Яновський опише в романі «Майстер корабля». Часом вони навіть захоплювались одними і тими ж жінками. Крапку поставила Юлія Солнцева, обравши Довженка: сама чи це рішення було кимось продиктовано, то вже інше питання.
Опісля свого брутального звільнення з Одеської кінофабрики Яновський підіб’є (у листі до президента ВАПЛІТЕ Миколи Куліша) підсумки: протягом 2,5 років його праці у ВУФКУ (із них – 13 місяців на посаді художнього керівника), на фабриці вийшло 24 повнометражні картини, і в роботі над кожною з них він брав участь. Яновський особливо відзначає стрічки «Гамбург», «Тарас Трясило» (1926), «Черевички» (1928), «Сорочинський ярмарок» (1927), «Сумка дипкур’єра» (1927, це Довженко), «Борислав сміється» (1927), «Микола Джеря» (1926), вважаючи їх найкращим із того, що виходило на кінофабриці.
Офіційна причина звільнення Яновського: «за абсолютне незнання кінематографії і за порчу картин своїм монтажем, а також за складання юмористичних написів, чужих радянському духу». Автор цієї формулки в наказі про звільнення - голова Правління ВУФКУ (тодішнє Держкіно) Олександр Шуб. "Чужість" совєтському духу - це потім ставилося Яновському на карб неодноразово.
Окрім «Майстра корабля» (1928 р.), згадаю есей «Голлівуд на березі Чорного моря». Роман «Вершники» (1935) – це супервиразна проза, в якій прозирають риси найновіших світових поетик. Роман екранізовано Ігорем Савченком - однойменний фільм «Вершники» (1939).
У лютому 1954-го, дізнавшись про смерть Яновського, Довженко записує у своєму щоденнику: “Нещасливий мій друг. Скільки й пам’ятаю я, весь час він мучився, страждав фізично і душевно. Все життя його було скорботне. Навіть писати перед смертю почав по-руськи, очевидно, з огиди до обвинувачень в націоналізмі, з огиди до дурнів безперечних, злих гайдуків і кар’єристів. Чоловік талановитий, чесний, тонкий, ображений до краю життям. Вічна Вам пам’ять і земля пером, друже й письменнику нещасливий”. Не подумайте, що звертання “на Ви” це данина померлому – шляхетне Ви було присутнє навіть у спілкуванні Яновського зі своєю дружиною, Тамарою Женченко.
І ще про Яновського і Довженка. 1925-го року письменник написав оповідання “В листопаді”. З посвятою – “Сашкові”. В центрі саме образ майбутнього режисера. Починається так: “З Берліна мій друг привіз спокійні манери великого міста і трошки сивини на скронях. Його замріяність не виходить за ці межі. І лише хвилинами незрозумілих вечорів його дух буйно розквітає”. Це образ сучасника, котрий, так само як і Яновський, романтично налаштований до світу. Барви його мислення дзвінкі і чисті…
“У нього лежать сотні тюбиків фарб. Свій заробіток він залишає в магазині, вишукуючи нових кольорів, і в низькій халупці теслі, що робить йому рами до полотен. А потім розпочинає своє чергове плавання в абстракцію і висипає на стіл безкінечні тюбики (...). І мій друг оповідає, підібгавши під себе одну ногу (ця поза Довженка-оповідача фіксуватиметься практично усіма мемуаристами.-С.Т.). Його рука нервово ворушить пальцями на коліні. Я сиджу, передчуваючи конкретне, і мені здається, ніби я бачу свічіння його мізку. Я ніби бачу все наперед, як у листопаді”.
От се важливо: перед нами портрет Довженка-шамана. Творця міфів. Транслятора міфологійної енергії. Людини, котра уміє зачаклувати слухачів, примусити їх повірити в оповідуване.
Опис творчого процесу має тут виразно експресіоністичні риси: “Він відпочиває на скверові. І мідний роздільний дзвін розноситься вгорі, відраховуючи секунди, надаючи їм незвичайної ваги і значимості. На ясному небі, над людьми суворо точить хрест не своє сяйво, приковуючи погляд. Надзвичайна думка.”
А далі ще експресіоністичніше, заледве не цитації знаменитого фільму "Доктор Мабузе - гравець": “Він уявляє собі живого доктора-гіпнотизера. Блискучий тримаючи молоток у руці, доктор монотонно відраховує секунди. Воля схиляється. Пацієнт, сидячи, спить, похитуючись, як повний колос. Храм, неймовірний храм панує вгорі. Страшенно дикунська рука підписалася на його проекті!..”.
Чим далі, тим поетика оповідання набуває вже рис сюрреального письма. Бо, по суті справи, йдеться про фіксацію автоматизму мистецького мислення. До того ж, налаштованого доволі агресивно до самої реальності. Яку прагне замінити своїми образами: “І він малює собі на місці храму свій витвір, вільно дихаючи грудьми і відпочиваючи на своєму творінні. Це буде дівчина зі снопом, тіло, повне крові і м’язів, здорові груди, що ось-ось мають колиснутися від дівоцького руху. Сніп жовтий, важкий – символ життя і врожаю на тлі зелені і сині. Дівчина – трохи легкодумна по своїй поганській глибині”.
Той, хто добре знає кінотвори Довженка, може здригнутися: перед нами зачин “Землі”, яка зафільмується через чотири роки. Не буквально так, звичайно, не до дрібниць, одначе контур, архітектура епізоду угадані. Згадаймо – поле, його хвилювання од вітру, легенький подих вселенського Космосу, вселенської гармонії. А край поля – дівчина, у всій красі й пишноті, уже готова пройти спрограмований природою животворящий цикл. І от ся “поганська” картина стає на місці храму. У тій же “Землі” православному обрядові й церкві відмовлено у праві на існування…
Ну, і так далі - далі можна прочитати у моїй книзі «Олександр Довженко. Загибель богів».
120 років Юрію Яновському… 100 років ВУФКУ… У листопаді- грудні, коли не завадить війна, спробуємо ці дати відзначити: чимось не пафосним, чимось аналітичним.