f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Юрій Речинський: В ігровому кіно режисер має більше свободи, ніж у документальному

26.07.2017

Український режисер Юрій Речинський, чия документальна стрічка «Хворісукалюди» в 2013 році здобула декілька премій на міжнародних кінофестивалях, представив в Україні свій ігровий повнометражний дебют — драму «Січень-березень».

Лілія Зінченко, «Детектор медіа»

«Січень…березень. А що між ними? Що між ними, я не можу згадати», — каже одна з головних героїнь нового фільму Юрія Речинського. В австрійки Марти — хвороба Альцгеймера, що руйнує її мозок щодня все більше і робить нестерпним не лише її життя, але й життя її близьких.

Тим часом донька Марти Анна страждає від болю в українській обшарпаній районній лікарні після автокатастрофи, та драма в особистому житті дівчини, здається, ще болючіша, ніж тілесні рани. Коханий Анни, українець Юрій, у свою чергу, намагається зрозуміти, чи здатен він любити, співчувати, дбати хоч про когось.

Українська прем’єра драми «Січень-березень» (Ugly) відбулася 16 липня 2017 року в рамках 8-го Одеського МКФ. Її режисер Юрій Речинський у 2013 році отримав премії на міжнародних кінофестивалях у Сараєво, Відні, Мехіко та Лондоні за свій документальний фільм «Хворісукалюди» (Sickfuckpeople) про одеських підлітків-наркоманів.

«Січень-березень» став дебютною ігровою стрічкою Юрія Речинського. Світова прем’єра драми відбулася на кінофестивалі в Роттердамі в січні цього року. А на австрійському кінофестивалі Diagonale фільм отримав приз за найкращу операторську роботу. На Одеському кінофестивалі він увійшов одразу до двох конкурсних програм — міжнародної та національної.

Зйомки фільму тривали у Кривому Розі та Відні. Стрічку було створено в копродукції Австрії (Novotny&Novotny Film produktion, Ulrich Seidl Film produktion) і України (Pronto Film) та за підтримки Державного агентства України з питань кіно (проект Юрія Речинського переміг у П’ятому конкурсному відборі кінопроектів).

На прес-конференції, присвяченій показу фільму на ОМКФ, режисера і хвалили, і критикували. Зокрема, йому закидали наслідування стилів Андрія Тарковського, Мікеланжело Антоніоні та Кіри Муратової й запитували, якою є цільова аудиторія стрічки і чи не вважає автор, що його відвертість може змусити людей виходити з зали посеред сеансу.

Юрій Речинський відповів, що неможливо створювати авторське кіно задля певної аудиторії, єдине, що має хвилювати режисера, — це дух і атмосфера фільму. «Коли знімаєш кіно, щось створюєш, не варто думати про те, кому продавати катарсис», — відповів він.

«Детектор медіа» розпитав Юрія Речинського про те, чи зробив він для себе вибір на користь ігрового або документального кіно, чи планує відходити від теми болю і безвиході в своїх стрічках та чи спостерігає за здобутками українського кінематографа з Австрії, де живе і працює.

— Юрію, вітаю з українською прем’єрою стрічки! Кілька років тому ваш документальний дебют «Хворісукалюди» став певним одкровенням і мав великий резонанс. Тепер ви зняли повнометражний ігровий дебютний фільм, який теж претендує на довге і гучне фестивальне життя. Маючи досвід створення і доку, і художнього кіно, ви вже зрозуміли для себе, що вам цікавіше як режисерові?

— Не знаю, чи правильно вживати слово «цікавіше», але я хочу, щоб наступний мій фільм був ігровим. Бо мене вразила робота з акторами, це зовсім інший ступінь свободи, ніж у документальному кіно. Але наразі не маю жодного уявлення, що саме і коли я буду знімати далі. Це залежить від великої кількості факторів — зокрема, від того, чи знайду фінансування.

— Обидва ваші фільми — про біль, втрати і певну безвихідь. Це відверте, важке й похмуре кіно, точно не для широкої аудиторії. Чи не виникало бажання зробити крок до світліших і простіших проектів?

— Той сценарій, який я наразі пишу, — це комедія. Хоча і з елементами чорного гумору.

Я вже пережив стан депресії, він змінився станом іронії, і це, звісно, матиме відображення в моїх наступних роботах.

— Коли ви працювали над сценарієм фільму «Січень-березень», то в інтерв’ю одному з видань сказали, що це буде історія про вашу сім’ю. Стрічка справді розповідає глядачеві про ваш особистий досвід? Бо насправді важко уявити, що ви пережили такі серйозні випробування.

— У фільмі є певна частина мого життєвого досвіду. Але коли я переживав цей життєвий досвід, мені було 20 років, коли писав сценарій — 25, зараз мені 31 рік. На жаль, кіно — це дуже довгий процес, тому є певні моменти, емоції і теми, які перегукувалися зі мною 20-річним, але тепер я дуже далекий від цього персонажу.

Крім того, коли з’являються актори, це все-таки інші люди, і ти вже перестаєш сприймати ситуацію настільки близько.

— Я звернула увагу, що головний герой справді схожий на вас зовні…

— У мене не було мети, щоб головний актор грав мене, ми з ним дуже різні насправді.

— Ви живете і працюєте в Австрії. Тим часом в Україні — сплеск розвитку національного кіновиробництва, збільшується кількість прокатного українського кіно, прийнято закон про держпідтримку кінематографії тощо. Чи тримаєте ви руку на пульсі, що думаєте про такі зміни?

— Звісно, я спостерігаю за ситуацією. По-перше, я вважаю себе українцем, по-друге, більша частина близьких мені людей працюють в українській кіноіндустрії, і я хочу продовжувати дружити й працювати з ними.

Те, що нині відбувається, — дуже бурхливий розвиток українського кіно. Якщо цей процес триватиме, ми побачимо ще більше нових фільмів та імен. Але на цьому шляху існує дуже багато небезпек і з боку самих кінематографістів, і з боку чиновників. Дуже важливо не нашкодити, не нав’язати певні хибні уявлення про те, якими мають бути ці фільми. Хочеться, щоб було менше контролю і щоб усі ці інституції ставили собі за мету давати можливість новим іменам з’являтися, а вже існуючим — розвиватися, але не намагалися дати напрямок, поставити певне завдання.

— Чи виділяєте когось із українських режисерів?

— Я стежу за нашими режисерами, знаю про основі події, що відбуваються в індустрії. Але, на жаль, я не дуже часто дивлюся кіно взагалі. На Одеському фестивалі планую обов’язково подивитися низку фільмів із національної конкурсної програми. Кожного режисера, який бере участь у нацконкурсі цього року, хочеться обійняти.

— Де легше знайти фінансування на створення кіно — в Україні чи в Австрії?

— Усюди важко.

Лілія Зінченко, «Детектор медіа», 17 липня 2017 року

12 грудня, середа, Синій зал Прем’єрний показ художнього фільму «ТРИМАЙ БІЛЯ СЕРЦЯ»

12 грудня, середа, Червоний зал ДИВІМОСЬ, ХТО ПРИЙШОВ Громадська організація «Сучасне Українське Кіно» (СУК) презентує вечір «Кіносереда – Зимове»

12 грудня, середа, Малий зал «ЦИКЛ ВЕЧОРІВ ІСПАНОМОВНОГО КІНО» Художній фільм «ГАВАНАСТЕЙШН»