f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Юрій Речинський: В ігровому кіно режисер має більше свободи, ніж у документальному

26.07.2017

Український режисер Юрій Речинський, чия документальна стрічка «Хворісукалюди» в 2013 році здобула декілька премій на міжнародних кінофестивалях, представив в Україні свій ігровий повнометражний дебют — драму «Січень-березень».

Лілія Зінченко, «Детектор медіа»

«Січень…березень. А що між ними? Що між ними, я не можу згадати», — каже одна з головних героїнь нового фільму Юрія Речинського. В австрійки Марти — хвороба Альцгеймера, що руйнує її мозок щодня все більше і робить нестерпним не лише її життя, але й життя її близьких.

Тим часом донька Марти Анна страждає від болю в українській обшарпаній районній лікарні після автокатастрофи, та драма в особистому житті дівчини, здається, ще болючіша, ніж тілесні рани. Коханий Анни, українець Юрій, у свою чергу, намагається зрозуміти, чи здатен він любити, співчувати, дбати хоч про когось.

Українська прем’єра драми «Січень-березень» (Ugly) відбулася 16 липня 2017 року в рамках 8-го Одеського МКФ. Її режисер Юрій Речинський у 2013 році отримав премії на міжнародних кінофестивалях у Сараєво, Відні, Мехіко та Лондоні за свій документальний фільм «Хворісукалюди» (Sickfuckpeople) про одеських підлітків-наркоманів.

«Січень-березень» став дебютною ігровою стрічкою Юрія Речинського. Світова прем’єра драми відбулася на кінофестивалі в Роттердамі в січні цього року. А на австрійському кінофестивалі Diagonale фільм отримав приз за найкращу операторську роботу. На Одеському кінофестивалі він увійшов одразу до двох конкурсних програм — міжнародної та національної.

Зйомки фільму тривали у Кривому Розі та Відні. Стрічку було створено в копродукції Австрії (Novotny&Novotny Film produktion, Ulrich Seidl Film produktion) і України (Pronto Film) та за підтримки Державного агентства України з питань кіно (проект Юрія Речинського переміг у П’ятому конкурсному відборі кінопроектів).

На прес-конференції, присвяченій показу фільму на ОМКФ, режисера і хвалили, і критикували. Зокрема, йому закидали наслідування стилів Андрія Тарковського, Мікеланжело Антоніоні та Кіри Муратової й запитували, якою є цільова аудиторія стрічки і чи не вважає автор, що його відвертість може змусити людей виходити з зали посеред сеансу.

Юрій Речинський відповів, що неможливо створювати авторське кіно задля певної аудиторії, єдине, що має хвилювати режисера, — це дух і атмосфера фільму. «Коли знімаєш кіно, щось створюєш, не варто думати про те, кому продавати катарсис», — відповів він.

«Детектор медіа» розпитав Юрія Речинського про те, чи зробив він для себе вибір на користь ігрового або документального кіно, чи планує відходити від теми болю і безвиході в своїх стрічках та чи спостерігає за здобутками українського кінематографа з Австрії, де живе і працює.

— Юрію, вітаю з українською прем’єрою стрічки! Кілька років тому ваш документальний дебют «Хворісукалюди» став певним одкровенням і мав великий резонанс. Тепер ви зняли повнометражний ігровий дебютний фільм, який теж претендує на довге і гучне фестивальне життя. Маючи досвід створення і доку, і художнього кіно, ви вже зрозуміли для себе, що вам цікавіше як режисерові?

— Не знаю, чи правильно вживати слово «цікавіше», але я хочу, щоб наступний мій фільм був ігровим. Бо мене вразила робота з акторами, це зовсім інший ступінь свободи, ніж у документальному кіно. Але наразі не маю жодного уявлення, що саме і коли я буду знімати далі. Це залежить від великої кількості факторів — зокрема, від того, чи знайду фінансування.

— Обидва ваші фільми — про біль, втрати і певну безвихідь. Це відверте, важке й похмуре кіно, точно не для широкої аудиторії. Чи не виникало бажання зробити крок до світліших і простіших проектів?

— Той сценарій, який я наразі пишу, — це комедія. Хоча і з елементами чорного гумору.

Я вже пережив стан депресії, він змінився станом іронії, і це, звісно, матиме відображення в моїх наступних роботах.

— Коли ви працювали над сценарієм фільму «Січень-березень», то в інтерв’ю одному з видань сказали, що це буде історія про вашу сім’ю. Стрічка справді розповідає глядачеві про ваш особистий досвід? Бо насправді важко уявити, що ви пережили такі серйозні випробування.

— У фільмі є певна частина мого життєвого досвіду. Але коли я переживав цей життєвий досвід, мені було 20 років, коли писав сценарій — 25, зараз мені 31 рік. На жаль, кіно — це дуже довгий процес, тому є певні моменти, емоції і теми, які перегукувалися зі мною 20-річним, але тепер я дуже далекий від цього персонажу.

Крім того, коли з’являються актори, це все-таки інші люди, і ти вже перестаєш сприймати ситуацію настільки близько.

— Я звернула увагу, що головний герой справді схожий на вас зовні…

— У мене не було мети, щоб головний актор грав мене, ми з ним дуже різні насправді.

— Ви живете і працюєте в Австрії. Тим часом в Україні — сплеск розвитку національного кіновиробництва, збільшується кількість прокатного українського кіно, прийнято закон про держпідтримку кінематографії тощо. Чи тримаєте ви руку на пульсі, що думаєте про такі зміни?

— Звісно, я спостерігаю за ситуацією. По-перше, я вважаю себе українцем, по-друге, більша частина близьких мені людей працюють в українській кіноіндустрії, і я хочу продовжувати дружити й працювати з ними.

Те, що нині відбувається, — дуже бурхливий розвиток українського кіно. Якщо цей процес триватиме, ми побачимо ще більше нових фільмів та імен. Але на цьому шляху існує дуже багато небезпек і з боку самих кінематографістів, і з боку чиновників. Дуже важливо не нашкодити, не нав’язати певні хибні уявлення про те, якими мають бути ці фільми. Хочеться, щоб було менше контролю і щоб усі ці інституції ставили собі за мету давати можливість новим іменам з’являтися, а вже існуючим — розвиватися, але не намагалися дати напрямок, поставити певне завдання.

— Чи виділяєте когось із українських режисерів?

— Я стежу за нашими режисерами, знаю про основі події, що відбуваються в індустрії. Але, на жаль, я не дуже часто дивлюся кіно взагалі. На Одеському фестивалі планую обов’язково подивитися низку фільмів із національної конкурсної програми. Кожного режисера, який бере участь у нацконкурсі цього року, хочеться обійняти.

— Де легше знайти фінансування на створення кіно — в Україні чи в Австрії?

— Усюди важко.

Лілія Зінченко, «Детектор медіа», 17 липня 2017 року

18 лютого, понеділок, Синій зал Цикл «Наші співвітчизники у світовому кіно» ДЖОРДЖ МОНТГОМЕРІ / ЛЕЦ (1916-2000) Художній фільм «ДРУЖИНИ ОРКЕСТРАНТІВ»

19 лютого, вівторок, Синій зал Посольство Аргентинської республіки в Україні представляє художній фільм "НЕ ДОЧЕКАЄТЕСЬ!"

20 лютого, середа, Червоний зал КРАЩІ ФІЛЬМИ СВІТОВОГО КІНОПРОКАТУ Художній фільм «Кілер з гарантією»