f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Роман Балаян: «Мені подобаються протестні обличчя»

26.11.2016

Режисер Роман Балаян — про «Молодість» і молодих, гроші й... паузи.

Світлана Агрест-Короткова, «День»

Загальний улюбленець і предмет заздрості для багатьох, творець фільмів, які з придихом дивиться вже не одне покоління глядачів, режисер Роман Балаян не любить давати інтерв’ю. Віддає перевагу дружньому спілкуванню. Використовуючи чинник спільного шляху на зустріч з любими серцю друзями, схилила метра до серйозної бесіди.

— Романе, відкрився 46-й фестиваль «Молодість», у якому ти неодноразово брав участь, зокрема очолював журі національного конкурсу. Що відбувається в нашому молодому кінематографі? Які у нього перспективи?

— Я завжди був захисником цього фестивалю. Знаєш, зазвичай на нього ображаються ті, кого забули покликати на відкриття або закриття. Або покликали й туди й туди, але не запросили на фуршет. Особисто я завжди був апологетом фестивалю «Молодість», завжди був проти тих, хто активно ганив його, — нібито гроші йшли на фестиваль, а не на кіно. Це різні абсолютно гроші — на фестиваль і на кіно.

Не факт, що все, що показують там, гідне й цікаве. Але важливо, щоб було представлене різне. Мені хочеться на ньому побачити й майбутній кіногенофонд України. Хто там за нами, чи є цікаві? Якщо побачу, що є, готовий допомогти, щоб дали їм шанс рухатися далі.

До мене звертається дуже багато молодих людей, присилають диски, сценарії. Але дуже мало хто має можливість знімати. Я, щоправда, три роки чекав, перш ніж зняв дипломну роботу. Але то були труднощі з ідейних міркувань. Сценарії мої здавалися їм, бачте, гострими... Зараз на подібне навряд чи звертають увагу.

До речі, давно вже не люблю бути в журі. Завжди ображені. Що стосується торішньої «Молодості», Халпахчі умовив мене очолити журі національного конкурсу. Найдивніше в тому конкурсі було, що головні призи отримали три дівчини. Гете вважав, що в творчості й мистецтві взагалі — жіноче начало, і те, що ми виділили цих трьох дівчат, так би мовити, підтвердило гіпотезу Гете... Якщо вже дівчата виступили настільки успішно, отже, мужикам треба було б зібратися, піднатужитися, чи що...

— Головне, сьогодні ці дівчата в роботі.

— Колись попросив у Халпахчі їхні телефони, хотів дізнатися, що вони збираються знімати. Усе-таки всі ці три фільми були дуже розмовні, багато що там через діалоги зроблено. А я захотів їм розказати, як багато чого можна передати не лише словами. Усе-таки в кіно, як і в театрі, паузи — найкраще й найцікавіше, що може собі уявити режисер. Але так і не зателефонував їм — моя провина.

— Новий закон про кіно покликаний допомогти молодим?

— Не впевнений у тому, що гроші даватимуть саме молодим. Звісно, якщо в законі написано про дебютантів, продюсери кинуться на це, щоб отримати гроші під них. Деяким режисерам мого віку можна обійтися й без державних коштів або взагалі не знімати.

Я колись казав Колі Мащенку, коли він був директором студії, мовляв, треба добитися, щоб два роки знімали лише дебютанти. Але нічого не добилися. І тоді ж пропонував рік не знімати фільми, а всі гроші направити на реконструкцію студії Довженка. Але він нарікав: «Ні, гроші дають лише на фільми!». А шкода. Мосфільм хитро все це зробив давно і перетворився на одну з найкращих фабрик світу. Існує лише за рахунок надання оренди. І ні копійки державних коштів. Ось це з моєю улюбленою студією треба було б зробити.

Дивуюся українській діаспорі закордонній, яка так печеться про Україну й українське, чом би їм не взятися за це? Кіно — єдина форма швидкої інтеграції своєї культури у світ, цілком гідне заняття. Шкода, що не можна їх захопити цим.

Що стосується того, про що зараз вважають за краще знімати, я не в курсі, на жаль... Пам’ятаю, на одній з нарад рік тому говорили, що «треба знімати художні фільми про АТО». Я підкреслив тоді, хіба що документальні. Як на мене, треба більше знімати художніх фільмів про кохання, про людину. Свого часу був чудовий американський фільм — «Скуті одним ланцюгом». Негр і білий тікають з в’язниці, ненавидячи один одного. Але врешті-решт стають близькими людьми, пройшовши разом цілу низку спільних випробувань.

Важливо сьогодні не піддатися екстриму. Колись бачив вірменську короткометражку, зняту років 10 тому, присвячену вірменсько-азербайджанському конфлікту. На полі бою залишилися лежати поранені вірменин і азербайджанець, за кілька метрів один від одного. Придивившись, починають із взаємних погроз і звинувачень, але під кінець, допомагаючи один одному прийти до тями, стають просто людьми, які ворогами стали не зі своєї волі.

Одна людина мені в Києві сказала: «Для мене хороший росіянин той, що мертвий». Запропонував йому більше не вітатися зі мною. Не можу цього зрозуміти! Ні про одного азербайджанця в житті, а тим паче публічно, не казав поганого слова. І, думаю, зараз у нас екстремали, з одного й другого боку, ще більше посилюють цю війну, що йде на Донбасі. Шкода, що преса й телебачення віддають перевагу саме тим екстремальним людям, які вільно або мимоволі нацьковують одну частину населення на іншу.

Я проти російського керівництва й, до речі, був проти них і до Майдану 2004-го. Але бути проти росіян і всього російського, пардон, це не моє...

Наприклад, я маю честь підробляти на FILM.UA і прочитав страшні рецензії й нападки на проект «Мавка. Лісова пісня». Головна зачіпка в тому, що продюсер заїкнулася про слов’янсько-український міф. Вхопилися за слово «слов’янський», в тому плані, що росіяни — не слов’яни, і пішла писати губернія...

Послухайте, хлопці, прогресивні юдаїсти вигадали колись чудову річ — єврей той, хто почувається євреєм. Ну, вважають і почуваються слов’янами росіяни, навіщо ви позбавляєте їх можливості вважати себе такими? До речі, а що, слов’яни не різали один одного? А за часів Київської Русі як брати чинили один з одним? Коротше, це все мені осоружно, нецікаво й не хочу, щоб молодь цим захоплювалася.

А на FILM.UA й самі незадоволені сценарієм, написаним не зовсім за мотивами, й давно вже знайшли інших сценаристів, які також напишуть за мотивами, але в стилі й інтонації, що звучить у Лесі Українки. До речі, без образ, але я вважаю, що в українському кінопросторі мало сценаристів-професіоналів. Є два-три, але це для розширеного кіновиробництва вельми й вельми недостатньо. Я б послав молодих талановитих письменників вчитися на сценарні курси до Європи, до Америки... Адже кіно — це й мистецтво, й бізнес.

Молода людина має право на експерименти артхаусні, адже колись прийде до нас прокат, а основою прокатного кіно є історія, яку ти розповідаєш. Історія, яку розуміє пересічний глядач, навіть якщо він у цей час гризе попкорн. До речі, про американське кіно, яке я не дуже люблю. Американські фільми надто вже під життя. А я не вважаю, що мистецтво — це фотографія життєвих ситуацій. Тому я б подумав про сценаристів.

— У нашій країні авторське право не найшанованіший аспект. Що у зв’язку з цим може сказати Балаян? У тебе ж теж були прецеденти, наприклад «Райські птахи». Що можна сказати про оригінальні сценарії або про екранізації?

— Будь-який художник має право знімати за мотивами. Я багато класики, як ти знаєш, знімав за мотивами. «Бірюк» — три сторінки, а у мене 70 з чимось хвилин фільм. «Поцілунок», «Каштанка» — короткі розповіді. Якщо мова про класика, й ти в його стилі, в його інтонації вигадуєш, все інше нормально.

Інша річ, якщо йдеш, як сьогодні заведено, вторгаючись, а не входячи. Хочу знову повернутися до пауз. Їх геніально робив унікальний артист Євстігнєєв. Наприклад, коли йому треба було пройти чотири метри, щоб вручити якийсь папірець начальникові, він ці чотири кроки перетворював на три хвилини. Ось це і є елемент мистецтва. А просто ілюструвати чудово діалоги — надто прямолінійно.

— Я зараз поставлю не дуже зручне запитання. На жаль, у кінематографі, особливо в нашому кінематографі, неймовірна кількість внутрішніх розбратів. Часто невиправданих, що базуються на боротьбі за отримання грошей. Чи існують сьогодні такі серйозні морально-етичні або творчі моменти?

— Чесно кажучи, я не дуже в цій темі, але збоку тут і там чую, що є нелюбов одне до одного, спроба перейти дорогу іншому, випередити.

Дуже переживаю за рідну студію Довженка — це мій дитячий пісочник, такої красивої території в жодній столиці колишнього Радянського Союзу немає. Навіть італійська «Чинечита» їй поступається за красою й затишком на території.

Геніальний Довженко — відгородив студію від міста, посадивши сад. Ми тут господарі, а ви там!.. І мені шкода, що вона сьогодні неконкурентоспроможна за технікою й оснащенням. А оренда на нашій студії чомусь така дорога, що жоден продюсер не хоче взяти там собі офіс. Там якісь непорозуміння між студією й Фондом майна. А я б зібрав усіх продюсерів на нашій студії — уявляєш, скільки народу ходитиме студією? І актори, і режисери, і оператори. Усі, хто робить кіно. Голлівуд, до речі, не робить фільми, а здає територію різним студіям.

— Які проблеми сьогодні хвилюють особисто Романа Балаяна? Я маю на увазі проблеми кіно.

— За радянської влади нам докоряли поганими кінцівками фільмів. Вимагали радісної кінцівки. Але чи то я постарів, чи то багато чорнухи, навмисної або мимовільної бачу в сьогоднішніх фільмах... Хлопці, будь-яку чорнуху можна закінчити усмішкою Кабірії. Шукати катарсис... У будь-якій історії можна знайти вихід для глядача.

Я особисто ні за радянської влади, ні за всіх наших президентів не був задоволений нашою державою. Я взагалі вважаю, що держава й митець — це дві різні, протиборчі іпостасі. Раніше ми працювали на сопроматі, намагалися прибрати ці клітки й загорожі, а зараз начебто двері клітки відчинені, але багатьом хочеться туди назад залізти. Особливо старшому поколінню. Ось це жахливо!..

— Уже n-ну кількість років Роман Балаян не знімає. Не знімає тому, бо вважає, що є молоді, й йому незручно звертатися по гроші. Але ж життя минає? Чи не надто ти марнотратний?

— Дев’ятий рік не знімаю, не можна сказати, що мрію знімати, але був один сценарій, як мені здавалося, цікавий. Там геніальна чоловіча роль, яку писав для Ніконенка, але він теж «підписантом» став, тому — прощавай...

Є й інший сценарій, який уже два роки на 32-й сторінці... Ще в «Райських птахах» я хотів знімати Вакарчука, але в нього весь час тури й мало часу, потрібного для зйомок, а мені треба не менш як місяць його свободи від турів. А шкода.

У мене від типажу залежить усе. У Вакарчука таке ж протестне обличчя, як у Янковського. І якщо б тоді у «Райських птахах» знімався Вакарчук, це був би зовсім інший фільм. Є актори, у яких таке в очах, що, окрім думки, заданої роллю, там у глибині очей є у них ще й своя життєва таємниця. Ось це було у Янковського, є і у Вакарчука, тому й досі лише його бачу в головній ролі мого кінозадуму...

До речі, є ще одна мрія... Хочу залізти з маленькою кінокамерою в комірку, в якій зазвичай вночі бомжі збираються. Постаратися увійти до них у довіру, поговорити щиро — звідки вони, ким були, про що мріють? Чи є ще світле, окрім «щасливих» сміттєвих знахідок, чи є якась образа на життя, чи шукають вихід, або все увійшло вже у звичку. Хто для них ми? Я кажу, дуже хочу зняти, але, на жаль, не роблю цього, хоча багатьом розповідаю. Чому ніхто не підхоплює, хай йому? Готовий їм надати свою камеру.

Світлана Агрест-Короткова, «День», 26 жовтня 2016 року, №193

10 грудня, понеділок, Червоний зал

10 грудня, понеділок, Синій зал Актриса НАТАЛІ ВУД/НАТАЛІЯ ЗАХАРЕНКО (1938-1981) Художній фільм «ТАЄМНИЦЯ НАТАЛІ ВУД» (І серія)

12 грудня, середа, Червоний зал ДИВІМОСЬ, ХТО ПРИЙШОВ Громадська організація «Сучасне Українське Кіно» (СУК) презентує вечір «Кіносереда – Зимове»