f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Режисер і письменник Руслан Горовий: «Війна — дуже страшна штука. Вона робить людей іншими»

12.06.2016

Український журналіст, режисер та письменник Руслан Горовий про документальний фільм «Укропи Донбасу» та книжку оповідань «Казки на ніч».

Катерина Толокольнікова, «Детектор медіа»

Руслан Горовий багато років працює режисером телекомпанії «Магнолія-ТВ», він — засновник та керівник відомого проекту «Служба розшуку дітей». А з 2002 року в різних українських видавництвах виходить його художня проза. Її набралося вже на сім книжок. Однією з тем в оповіданнях Руслана Горового останніх років стала війна на Донбасі, яку автор бачив дуже зблизька.

З літа 2014 року він регулярно буває в зоні АТО як волонтер. Крім того, там Руслан Горовий знайшов і героїв для свого документального фільму «Укропи Донбасу». У стрічці йдеться про рік життя родини з Луганщини — вона про війну, окупацію, життєвий вибір, полон, звільнення і любов. Фільм показали на телеканалі «ЧП. Інфо», на фестивалях «Кіномедіа» та Книжковому Арсеналі. Після цього автор презентував «Укропів Донбасу» в Німеччині, Польщі, Туреччині, Іспанії, Франції, Швеції, США, Англії та Ірландії. Показали її також у Сахаровському центрі в Росії.

«Детектор медіа» поспілкувався з Русланом Горовим про його творчість: як у кіно, так і в літературі.

— Руслане, ви їздите в зону АТО насамперед як журналіст — знімати відео й збирати історії — чи як волонтер?

— В першу чергу їздив як волонтер. Допомога нашим хлопцям була для мене на першому місці. Та оскільки я працюю режисером на телекомпанії, то знімав багато відео, часом виступав і репортером. Але документальний фільм зняв один. Я вважаю, що не можна з кожного епізоду зробити кіно.

— Яку мету ви ставили перед собою, створюючи фільм «Укропи Донбасу»?

— Я не ставив ніякої мети. Режисер так не працює… Режисер бачить цікаву історію, повз яку пройти не може, й починає працювати… Отак.

— Як фільм зустріли за кордоном?

— Фільм розривав шаблони навіть нашим співгромадянам, вже не кажучи про місцеве населення. Місцеві взагалі мало розуміли, що в нас насправді відбувається, а наші здебільшого дотримувалися думки, що Донбас весь проти України. Тож відгук після фільму був шалений. Багато дякували за інформацію.

— Чи є стрічка «Укропи Донбасу» у вільному доступі в мережі?

— Поки що ні, бо я за допомогою показів хоч трохи збираю на армію. Але до кінця літа, думаю, буде.

— Що, на вашу думку, найважливіше пам’ятати, пишучи чи знімаючи про війну? В чому складність цієї теми — в документальному кіно й у літературі? Чи маєте певні табу щодо цього?

— Хоч війна, хоч мир, головне — не брехати. Ото й уся специфіка. А далі кожен має працювати так, як він уміє. Хтось уміє так, хтось так… Хтось пише, хтось знімає… Час усе розставить на місця.

— Наскільки природнім, на вашу думку, є перехід автора від написання журналістських матеріалів до художньої літератури? Коли зустрічаєте цікавого героя, як обираєте, для фільму він чи для оповідання?

— У світі природно те, що робиться природно. Я нічого не робив спеціально й нікуди спеціально не переходив. Є журналістика, яка мені цікава. Є режисура, яку я обожнюю. Є книжки, які я пишу, коли не можу не писати. Це просто моє життя.

— Поговорімо тепер про вашу літературну творчість. Ваші найперші книжки також були збірками оповідань. Чим особлива для вас ця збірка — «Казки на ніч»? На презентації ви казали, що хотіли б, аби вона була максимально доступною для будь-якого читача — фінансово й територіально…

— «Казки на ніч» відрізняються від попередніх книжок у першу чергу тим, що всі ці нариси й оповідання були написані на моїй сторінці у Фейсбуку. В квітні 2014 року я написав перший пост, який називався «Казка на ніч». Пішов відгук від людей… У мене на той момент у телефоні була вже купа записів, і я почав викладати їх щовечора… Цілий рік «казки» з’являлися у Фейсбуку щодня. Потім я став друкувати їх по мірі появи, бо я ніколи не пишу спеціально… Не вмію. Якщо я можу не писати — я мовчу.

В якийсь момент виникла ідея зробити книжку. Спочатку було пробне видання «Кальварії», а тепер більша за обсягом книжка вийшла в «Клубі сімейного дозвілля». Так, я дуже хотів, щоб книжка була дешева й продавалася навіть у невеликих містах. Щоб усі мої друзі-бійці могли її собі купити. Я б залюбки їм дарував, але ж вони не хочуть. Прагнуть купити самі. Радий, що все вийшло.

— Кілька місяців тому в Києві відбулася дискусія щодо феномену фейсбук-літератури. Адже ваша книжка — не перший приклад переходу контенту з блогу в книжковий формат…

— Я вважаю, що немає різниці, де це було написано. Чи історія з Фейсбуку потрапила в книжку — чи навпаки. Якщо це література, вона виживе. Ось дивіться: в мене десятки нотаток — «Казок на ніч» — просто в телефоні. У мене це давня звичка — писати там.

— Ви й досі публікуєте «Казки на ніч» в Фейсбуку. Чи означає це, що вийде й наступна, розширена версія книги?

— Навряд чи будуть «Казки на ніч — 2»… Принаймні, наразі я про це не думаю. Вже закінчена нова книжка з робочою назвою «40, або Чого чуваки не святкують»… Це роман з оповідань про скелети в шафі в чоловіка в різні роки його життя. Сподіваюся презентувати її на Форумі видавців у Львові.

— Більше року ви постійно їздили на Донбас як волонтер. Наскільки тема війни особисто для вас як автора на даному етапі витіснила всі інші? Вона присутня у двох ваших книжках — «Ген воїна» та «Казки на ніч»? Чи й в інших?

— Війна — це дуже страшна штука. Вона робить людей іншими. Звісно, змінила вона й мене. Інакше не могло бути, адже я втрачав і втрачаю друзів, бачу на своїй землі окупанта і просто люмп, який із мийника машин вирішив стати царем і задля цього поклав у землю купу людей. Звісно, тема війни присутня в моїх оповіданнях. Однак усе одно це не оповідання про війну, а оповідання про людей.

— «Казки на ніч» увійшли до минулорічних довгих списків премії «Книга року ВВС», як і ваші попередні книжки «Гагарін і Барселона» та «Ген воїна». Наскільки для вас важливі нагороди, визнання критиків? Чи ви пишете насамперед для звичайних українців?

— Жодні нагороди чи номінації мене не цікавлять. На різні конкурси чи відзнаки я ніколи нічого не подавав — це робили видавці. То їхнє право. Мені головне — сформулювати свої думки і звільнити від них голову. Саме так народжуються оповідання. Якщо ж їх читають інші люди — це добре. Отже, я комусь стаю в нагоді.

— На вашу думку, чи справляється сучасна українська література з подіями в країні, зі змінами в суспільстві? Чи достатньо виходить книг, що так чи інакше стосуються конфлікту? Як оцінюєте їхню якість?

— Я ніхто, щоб давати якісь оцінки сучасній літературі. Книжок на тему війни вже чимало. Вони різної якості, різної стилістики. Це нормально. Читач сам вибере, що для нього цінно, а інше піде в макулатуру. А чи достатньо книжок про війну? Я думаю, книжок взагалі не може бути достатньо — на жодну тему.

— В одному з інтерв’ю ви сказали, що «ніби все життя пишете одну довгу книжку». І досі так вважаєте? Чи хочете вдатися до авторських експериментів? І все ж — не знайомому з вашою творчістю читачу з якої вашої книжки порадите почати?

— Я й досі живу своє життя, а отже й досі пишу свою довгу книжку. А щодо того, що читати… Немає різниці, з чого починати. Відкрийте будь-яку, прочитайте трохи і зрозумієте: або це ваше, або ні. Нині у продажу можна знайти чотири мої книжки: «Гагарін і Барселона», «Ген воїна», «13 оповідань, або Те, повз що ми проходимо не помічаючи» і «Казки на ніч».

— Скільки в ваших книжках журналістики, а скільки — літератури? Наскільки вони автобіографічні?

— Мої оповідання — це художня література. За винятком есеїв, яких трохи є в «Казках». Щось із мого життя, щось підслухане, зібране з кількох історій. Голова — це наче чан, у якому все те варилося й раптом виклалося в такий порядок літер. Я не дуже розумію, як ті оповідання народжуються. Просто пишу їх — і все.

Катерина Толокольнікова, «Детектор медіа», 16 травня 2016 року

14 грудня, п’ятниця, Синій зал ЦИКЛ ВЕЧОРІВ «КІНО І ФУТБОЛ» «Футбол в зарубіжному ігровому кіно»

15 грудня, субота, Синій зал Визначна актриса театру і кіно МАЛЬВІНА ШВІДЛЕР

7-9 листопада, четвер-субота, Червоний зал «Сучасна анімація - досягнення, проблеми, перспективи»