f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Пилип Іллєнко: «Ми – велика кінематографічна країна»

05.02.2016

В рамках Днів українського кіно, що відбулися в Лондоні у грудні 2015 року, голова Державного агентства України з питань кіно Пилип Іллєнко розповів оглядачеві Російської служби ВВС з питань культури Олександрові Кану про відродження традицій поетичного кіно України, пошуки нової національної ідентичності, а також про те, чому українська влада заборонила показ деяких російських фільмів.

Олександр Кан, "ВВС Україна"

ВВС: Як ви підходили до формування програми Днів українського кіно тут, у Лондоні?

Пилип Іллєнко: Ми формуємо програму таким чином. По-перше, в країні, де ми представляємо фільми, ми не показуємо фільми, які вже відомі публіці. У нас є велике досягнення торік – фільм "Плем'я", але він уже був у прокаті у Британії. Ми вирішили його не везти в Лондон, а привезти фільми сучасні, кількох останніх років, ігрові, художні, чудовий документальний фільм, який ви вчора бачили разом з нами.

Ми завжди привозимо збірку коротких метрів, тому що це молодіжне кіно, це наше майбутнє, це те, що ми будемо дивитися через 10-20 років. Ці автори стануть нашими метрами, я сподіваюся. І класика – трошки класики не завадить, тому що ми є великою кінематографічною країною. В Україні є кіноісторія, якою можна і треба пишатися, починаючи навіть не з Олександра Довженка. Ви прекрасно знаєте речі, які робилися на Одеській кіностудії ще до Першої світової війни: Віра Холодна – українка, зірка німого кіно, – і до так званої школи поетичного українського кіно, до якої належав мій батько.

ВВС: І ось зараз, дивлячись на добірку фільмів, яку ви привезли, таке відчуття, що цю лінію продовжує і фільм "Поводир", і незакінчений фільм "Толока". І таке відчуття, що це магістральна лінія українського кінематографа. Чи так це?

П.І.: Я б так не сказав. Насправді український кінематограф дуже різноманітний: і за жанрами, і за меседжами, і за художніми прийомами. Але є певна традиція і є якісь постмодерністські прийоми з цитування, відсилання до того, що було зроблене раніше. Звичайно, традиція українського поетичного кіно зберігається. Те, що ми знімаємо зараз, дуже сильно відрізняється від кіно 60-х, 70-х, 80-х, але іноді тематика не змінюється. Тому що теми, які зачіпало українське поетичне кіно, стали навіть актуальнішими. І не рефлексувати наші митці не можуть, і це їхнє право, а наш обов'язок – підтримувати їх у цьому, в їхній творчій самореалізації.

ВВС: Ми говоримо про цю фольклорно-поетичну лінію українського кіно, про цю дуже важливу лінію заперечення, відторгнення радянського досвіду, яка бере початок з "Чорного птаха" [вочевидь "Білого птаха з чорною ознакою". – НСКУ] і яка виразно звучить у фільмах "Поводир" і "Той, хто пройшов крізь вогонь". Обидві лінії спрямовані в минуле. А що з майбутнім? Де той європейський вибір, який проголосила країна?

П.І.: Без минулого немає майбутнього, без коренів немає крони і без самопізнання немає розвитку, тому для українців і України дуже важливо зараз дати собі відповіді на низку питань, важливих для нашої культурної та національної самоідентифікації. Хто ми в цьому світі? Ми – радянські люди? Чи українці? Ми нація, яка існує століття або ми – плід соціально-етнічного експерименту радянської влади? Саме відповідь на ці питання зараз найбільш актуальна в Україні, тому адресація до різних, ще не пережитих у художньому сенсі проблем, у наше недалеке минуле – це вкрай важливо для української нації. І без того, що ми сформуємо для себе відповіді на ці питання, нам буде дуже складно в майбутньому відчувати себе членами однієї – є таке красиве українське слово – спiльноти.

ВВС: Ця війна не могла не торкнутися кіно. Досить згадати трагічну долю українського кінорежисера Олега Сенцова, який перебуває в ув'язненні. Зв'язки між Росією і Україною, що здавалися непорушними, зруйновані у всіх сферах. Розкажіть, що відбувається з російським кіно в Україні.

П.І.: Я б розділив те, що відбувається з російським кіно, на два аспекти. Є російське кіно, яке є мистецтвом, яке не заборонене в Україні. На жаль, російські продюсери часто не хочуть його виставляти в прокат в Україні. Наприклад, російський дистриб'ютор не запропонував фільм "Левіафан".

А є російське кіно, яке мистецтвом не є, яке є пропагандою в гірших традиціях, яке займається просто промиванням голів людям, яке створює такий суперпозитивний образ російських силових структур. Ми чудово знаємо, що сьогодні ці структури роблять проти України. І на сьогодні ми змушені були цей контент обмежити для поширення в Україні. Ця практика створена нашим агентством, починаючи з серпня 2014 року, і потім це знайшло втілення і в нормативно-правовій базі. Парламент прийняв відповідний закон – на сьогодні ми неухильно дотримуємося його правил. І хотілося б сказати, що ми відкриті до культурного, художнього діалогу. Але ми не можемо під час цих драматичних подій, які ми переживаємо, допускати в Україну ворожу пропаганду.

ВВС: Протистояння між Росією і Україною меншою мірою стосується мови. Продукція американського, західного кінематографа займає неабияке місце в усьому світі і в Україні. До недавнього часу в український прокат виходили західні фільми з російським дубляжем. Як ідуть справи з цим тепер?

П.І.: Це питання було вирішене сім років тому. Більшість американських і європейських фільмів, які виходять у прокат в Україні, мають український дубляж. Більше того, був період, коли виходило кілька версій: і російський дубляж, і український. І так вийшло, що глядачеві більше подобається український дубляж. Він був якіснішим і цікавішим, у нас є маса талановитих перекладачів, хороших акторів, які трудяться над дублюванням фільмів українською мовою. Зараз більшість зарубіжних фільмів в українському прокаті йдуть українською мовою, це дуже позитивно сприймається публікою. Я знаю багатьох людей, які в інтернеті шукають фільми саме українською, з українським дубляжем, тому що він хороший.

ВВС: На Лондонському кінофестивалі торік показали документальний фільм Сергія Лозниці "Майдан". З тієї програми, яку ви привезли, з цією темою більш-менш перегукується фільм з англійською назвою "Once Upon a Mine" ("Одного разу на міні") Вовки Солов'я, режисера, що живе в Америці. Ця тема взагалі пасує українському кіно?

П.І.: В основному реагує документальне кіно, тому що воно швидше, тому що це жанр, який легше і швидше рефлексує. Нині маса українських режисерів перебувають у зоні бойових дій, знімають величезну кількість цікавого матеріалу. І ми накопичуємо масу цікавих спостережень, масу цікавих речей, які можна буде далі перевтілювати в художні й документальні фільми. Багато зроблено вже, в різних жанрах, і повний метр, і короткий, і репортажний жанр документалістики, який з часів Майдану набув цікавих форм і отримав динамічний розвиток. Ми можемо тут згадувати фільми хлопців-волонтерів, які вийшли на Майдан з камерами, як зі своєю зброєю. І вони мотивували дуже багатьох.

Олександр Кан, "ВВС Україна", 14 грудня 2015 року

12 грудня, середа, Синій зал Прем’єрний показ художнього фільму «ТРИМАЙ БІЛЯ СЕРЦЯ»

12 грудня, середа, Червоний зал ДИВІМОСЬ, ХТО ПРИЙШОВ Громадська організація «Сучасне Українське Кіно» (СУК) презентує вечір «Кіносереда – Зимове»

12 грудня, середа, Малий зал «ЦИКЛ ВЕЧОРІВ ІСПАНОМОВНОГО КІНО» Художній фільм «ГАВАНАСТЕЙШН»