f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Знімальна група: 6 найкращих кінорежисерів України

27.12.2015

Forbes – про людей, що створюють сучасне українське кіно.

Юлія Купріна, Forbes

«Поводир» Олеся Саніна зібрав рекордну для національного кіно суму – понад 14 млн. гривень. «Тіні незабутих предків» Любомира Левицького створили прецедент, окупивши витрати на знімання. Рахунок нагород «Племені» Мирослава Слабошпицького йде на десятки. Документальні «Майдан» і «Подія» Сергія Лозниці стали міжнародними фестивальними хітами. «Пісня пісень» Єви Нейман і «Брати. Остання сповідь» Вікторії Трофіменко викликали фурор на вітчизняних фестивалях.

Люди, котрі відповідають за те, який вигляд має українське кіно сьогодні, розповіли Forbes про свої життєві й робочі принципи.

Олесь Санін
Знакова робота: «Поводир», 2014 
Вік: 43 роки

Ігрове кіно й документальне у зніманні нічим не відрізняються. Збрехати в документальному кіно практично неможливо. Якщо запізнився, то другого дубля не буде. Ось це відчуття єдиного дубля я дуже люблю.

Я намагаюся, щоб кожен дубль був єдиним. Якщо це не вдалося, значить, погано готувалися.

Я люблю багато готуватися до знімання, все, що можу – малюю, вибираю натуру, намагаюся визначити все, зрозуміти і продумати фільм. Далі – тільки знімати.

Деякі актори дуже люблять свободу, і я їм її даю. Дехто вимагає просто кожен крок показати. Немає універсальної манери поведінки з акторами.

За першою освітою я – актор. Здобув її, щоб розмовляти з акторами однією мовою й щоб володіти цим інструментом.

Стати режисером в 17 років неможливо. Це робота дуже складна з погляду розуміння організації праці та досвіду – творчого та життєвого.

Поява кіно для мене досі магічна історія, загадка.

Я знімав кіно ще у школі. Ми займалися туризмом і зняли про свою подорож документальний фільм, але містичний. Фактично ми знаходили пригоди в калюжі. Зараз я багато подорожую світом і знімаю кіно в різних місцях – і досі виникає таке ж почуття, як коли ми монтували той перший фільм.

Моя остання картина – це десять років від задумки до реалізації. Це дуже погано. Тому що треба знімати кіно на легкому диханні, бо від натхнення до реалізації в будь-якій творчості відстань має бути якомога коротшою.

Зараз мені стало дуже цікаво знімати кіно для глядача, а не для себе або для фестивалю. Виявилося, що це зовсім інший вид спорту. Але для «Поводиря» я не ставив комерційний успіх як пріоритет. Мені дуже важливим був масовий глядач з іншої причини: я хотів, щоб якомога більше людей дізналися, що з нами це відбувалося. Адже в ті часи дійшло до того, що влада заборонила культуру, музику, пісню. Це специфічна історія у світі. І я розповів про неї і про те, що за допомогою пісні можна чинити опір, і що культура – те, заради чого варто жити й навіть померти.

У світових кінотеатрах є така технологія: незрячій людині в навушники передаються спеціальну звукову доріжку, котра пояснює, що відбувається на екрані. Це не просто коментар або п’єса, текст створюють певні фахівці. Ми знайшли їх у нас і зробили звук для незрячих. І показали фільм у 18 обласних центрах. Я очікував, що це викличе інтерес, але що це матиме якийсь соціально-терапевтичний ефект – не очікував. Коли сліпий чоловік із паличкою проходить у звичайний кінотеатр – це означає, що ми потроху стаємо здоровим соціальним суспільством.

В історії завжди є якась легенда чи казка: «У тридесятій країні жив-був цар». З цього починається будь-яка історія, навіть якщо ми говоримо про вчорашній день. Мені цікава атмосфера епохи – але я завжди говорю із сучасним глядачем і про сучасність. Жанр костюмної драми, тобто історія заради історії, мені не дуже цікавий.

Мені подобається сучасне кіно, дуже люблю незалежне кіно США, Великобританії, африканських країн. Зараз багато ідей і формальних рішень, звичних для фільмів артхаусного типу й музичного відео, з’являються у блокбастерах. Виходить, що фільми про агента 007 – вже не про стрілянину, а про людські стосунки. Хтось засмучений, комусь це дуже подобається. Але це специфічна особливість сучасного світу, який інформаційно сильно прискорюється і змінюється.

Я не любитель селфі. Я люблю, коли бог – зі зворотного боку об’єктива.

Любомир Левицький
Знакова робота: «Тіні незабутих предків», 2013 
Вік: 35 років

Себе як режисера я збирав частинами. У кінобізнес я зайшов як сценарист. Працював на знімальних майданчиках музичних і рекламних кліпів як асистент і другий режисер. У своїх фільмах виступаю і режисером, і співавтором сценарію, і розкадрувальником, і монтажером. Працюю як другий режисер – весь екшен знімаю разом з оператором. Дуже важливо вміти все – особливо в малобюджетних проектах.

Я не працюю з державними грошима. Всі мої фільми – бізнес-модель. Все просто і прозоро, але бюджети маленькі. Справа не в бюджетах, справа в підході. Не потрібно писати сценарій фільму на $10 млн. і потім скаржитися, що грошей немає. Потрібно починати з простих речей: написати фільм на $150–200 тис.

Я ніколи не любив артхаусне кіно. І не стану його фанатом – років до 50, коли мені захочеться привезти в Україну «Оскар». Зараз у мене інша динаміка всередині: я люблю швидко знімати, робити швидкий монтаж, люблю, коли є жанр.

У мене мало життєвого досвіду, щоб зняти серйозну драму. І я не буду її знімати, тому що це буде неправда.

У кожній компанії є людина, яка зможе виголосити драматичний тост. Але обов’язково має бути й людина, яка потім розповість анекдот. Я – той хлопець, який розповість анекдот. Тому що не можна постійно жити в жалобі.

Я завжди мріяв, щоб українці жили, як американці. Ці мрії я переношу на екран, у моїх фільмах українські реалії схожі на американські. Тому про мене кажуть, що я знімаю американщину – я не заперечую, це не найгірша характеристика.

Ми зараз знімаємо фільм «Селфіпаті» – це суміш «Американського пирога» і «Проекту Ікс». Молоді люди організовують вечірку, за 15 хвилин до її початку на газон їхнього будинку падає мертвий карлик, у якого потім вселяється привид. Природно, вечірка виходить з-під контролю. Ця комедія на 100% для розваги, мені хочеться, щоб глядачі від душі посміялися. Чи не буде це вдруге? Нехай буде, на внутрішньому українському ринку я не женуся за унікальністю. За неї я борюся на міжнародному ринку.

На закордонному ринку я співпрацюю з Голлівудом, а на внутрішньому – конкурую з ним. Тому коли глядач підходить до каси, щоб купити квиток, і вибирає фільм із чотирьох американських і одного українського, я маю його чимось зацікавити.

У кіно для внутрішнього ринку в мене є традиція відкривати нові обличчя. Хоча працювати з молодими акторами досить непросто, кожному доводиться пояснювати все з нуля. Ми вчимо їх працювати з оптикою і світлом, рухатися за точками, правильно потрапляти в кадр, працювати з партнером. Фактично даємо їм кіношколу.

Щоб фільм став комерційно успішним в Україні, у нього має бути невеликий бюджет і настільки проста ідея, щоб низький бюджет не вплинув на якість реалізації. Наприклад, у «Селфіпаті» ми весь фільм знімаємо наче на мобільний телефон.

Кіно має ненав’язливо нагадувати про головні цінності, а не вказувати на них пальцем.

В Україні зараз золотий час для знімання закордонного кіно. У нас дуже дешева робоча сила. Фільм, який обійдеться у США в $50 млн., в Україні можна зняти за $5 млн.

Мирослав Слабошпицький
Знакова робота: «Плем’я», 2014 
Вік: 41 рік

Режисер – найнещасніша людина на знімальному майданчику.

Я не даю собі пощади. Якщо сцена не складається так, як я хочу, я буду її перевигадувати і перезнімати. Те ж саме з написанням сценаріїв.

Щоб займатися режисурою, потрібно бути абсолютно безсовісним маніпулятором. Я таким і є.

Знімальна група – це ТТК, тимчасовий трудовий колектив. Колектив живе, мов якась секта, всі встигають один з одним випити, одні сім’ї розпадаються, інші створюються. Закінчується знімання, ви зустрічаєтеся на вулиці й розумієте, що вам немає про що говорити. «Плем’я» в цьому сенсі виняток – ми досі дружимо.

Я маю кілька історій, за якими можна зробити англомовний фільм. Це погано, тому що має бути одна, яка зносить дах.

Я зараз переживаю роман з американським кіно. За «Плем’я» я отримав десятки нагород, «Плем’я» поставило багато рекордів. Але виклик – це Голлівуд.

Звичайно, без Канн нічого б не було. Я дуже прагну потрапити туди з наступним фільмом.

Як продати український фільм в Америці? Потрібно нашуміти в Європі. А далі – все залежить від тебе.

Гроші там платять тільки режисерові, всі інші просто готові каву носити безплатно. Щоб років за 10 щось вистрілило. Просто заради того, що увійти в цей світ і, може, за якийсь час мені платитимуть.

Різниця між Америкою і Європою дуже проста. В Америці – великі ставки, але всім однаково, як і за які гроші ти знімаєш, навіть якщо ти зірка нарівні з президентом. У Європі ти вчишся в інституті, туди приходять із держапарату й кажуть: «Зніміть, будь ласка, кіно за гроші платників податків». Знайти гроші простіше. Але в Європі ти ніколи не станеш такою зіркою, як у США.

Кіно буває двох видів. Один: ви вклали мільйон, а заробили два. І другий – ви зробили фільм, який підняв хвилю на всіх фестивалях. Іноді буває, ці характеристики сходяться.

Є певна кількість людей, яким подобаються такі ж фільми, як і вам, вони приблизно такого ж віку, як і ви, вчилися за тими ж книжками – це і є ваш глядач.

Я дивлюся дуже багато фільмів – це частина роботи. Але коли знімаю сам, дивлюся значно менше.

Короткий метр знімають, щоб заявити про себе. Довгий – це як завод. Більше відповідальності, але більше слави.

Джаз – це музика невдах. Документалістика – це джаз. У тебе немає грошей, немає можливостей, але ти завжди можеш взяти Canon, знайти щось цікаве і відбутися.

Коли знімаєш художнє кіно, фактично будуєш нові світи. Це справжня насолода.

Вікторія Трофіменко
Знакова робота: «Брати. Остання сповідь», 2013 
Вік: 36 років

В останній момент перед вступними іспитами я раптом різко передумала й замість довгоочікуваної художньої академії пішла вступати до театрального. Пам’ятаю, дуже була вражена фільмом Мілчо Малчевського «Перед дощем». Це був емоційний вибір.

У випадку з фільмом «Брати. Остання сповідь» я не обирала матеріал для екранізації. Він мене обрав. Точніше – ми зустрілися. Я просто випадково витягла книгу Торгні Ліндгрена «Джмелиний мед» у подруги, прочитала і знала, що зніму це кіно.

Я не люблю імпровізації на знімальному майданчику. Принаймні, наразі. Я точно знаю, що має бути в кадрі. У сценарії прописую: «Протер рукою тарілку. Подивився туди-то». Я спантеличую акторів простими фізичними діями. За великим рахунком, я їх обмежую, у них дуже мало люфту для гри, але це для мене найголовніше. Їм не залишається нічого іншого – тільки жити в кадрі. Бути присутніми в моменті.

Раніше я думала, що глядач мені не важливий. Але виявилося, що важливий. А комерційний успіх – це монетизація інтересу глядача. Тому він важливий. Куплений квиток – це фідбек глядача, діалог з автором фільму. Як інакше дізнатися, сподобався фільм чи ні?

Між кіно й телебаченням різниця колосальна. У кіно копаєш глибоко, на ТБ – ковзаєш по поверхні. Кіно – штучний продукт ручної роботи, ТБ – все-таки конвеєр.

Для мене кіно є органічнішим за телебачення. Мені хочеться глибини, це в моїй природі. Змістові та візуальні рішення, бачення загалом у мене кінематографічні, не телевізійні. Дуже добре, що я до великого кіно працювала на ТБ: я йшла від зворотного. Знала, як не треба. Це допомогло.

Робоча назва наступного фільму «Дауншифтинг». Він буде англійською мовою, зніматися буде в Лондоні та Індії. Актори – європейці й індійці. І знову за мотивами літературного твору – драма, містичний реалізм. Буде відрізнятися від «Братів» великим глядацьким потенціалом. Начебто зовсім інший, але водночас знову притча. Я дивлюся, що з мене виходить такий собі кіноваріант Мулли Насредіна, Рабі Нахмана та схожих на них.

Сергій Лозниця
Знакова робота: «Майдан», 2014 
Вік: 51 рік

Я вирішив, що хочу вчитися, а знімати – це вже як талант і як пощастить. А оскільки зрозуміти, є талант чи ні, не спробувавши, неможливо, то спочатку потрібно було довіритися інтуїції. Я тоді працював в Інституті кібернетики, і так збіглося все, що я поїхав вступати до ВДІК. Двічі пробував і не вступив. І вирішив залишитися вільним слухачем – тоді тільки з’явилася така форма навчання з перспективою за кілька років стати студентом. Далі вже характер – якщо я за щось взявся, то вже зобов’язаний це зробити. Пощастило – виявилося, що й талант є.

Математична освіта дуже допомагає структурувати й розглядати об’єкти комплексно. Хоч там як, будь-який фільм – це все ж таки структура й цілісність.

Є теми, для втілення яких достатньо 10–20 хвилин. Є теми, яким і 2 годин мало. Я намагаюся знаходити можливості представити думку якомога коротше. Не завжди вдається, але я до цього прагну.

І ігровий, і документальний фільми є ілюзією, фантазією й абстракцією, до жодної реальності стосунку не мають.

Для мене не все можна знімати. Це етичне питання – наскільки я можу бути свідком обставин життя інших людей, а тим більше, коли ці обставини мають інтимний характер. В ігровому кіно з цим набагато простіше. Ми знаємо, що це лише гра. З документальним – складніше, я не все собі можу дозволити. Я й не намагаюся підходити близько до людей, знімаючи документальні фільми. Однаково я нічого не зрозумію, і це не проблема моєї близькості. Ця неможливість зрозуміти іншого має онтологічний характер.

Дивно, якби в нас, живих, не було інтересу до історії. Удвічі дивно це виглядає в такій країні, у якій була настільки моторошна історія, особливо останні сто років. Настільки моторошна, що я б сказав, що це й не історія зовсім, а щось дуже справжнє. Я цікавлюся тим, що відбувається зараз. Але без знаття й розуміння того, що відбувалося раніше, нічого зрозуміти неможливо. Так що якоюсь мірою наше майбутнє в нашому минулому. Якщо ви хочете щось у країні поміняти, потрібно повернутися назад і зрозуміти, а чому все так, як воно є. Іншого не дано.

Я ніколи не коментую картини, які знімаю. Я намагаюся заховати авторський наратив. Звичайно, він там є, адже це автор вибрав ті чи інші кадри й поставив їх у такій, а не іншій послідовності. Це просто «м’якша» позиція автора, якщо порівняти із закадровим голосом.

Я намагаюся запропонувати поміркувати над тим, що ми можемо спостерігати. Яка різниця, хто й коли це все знімав. Ми ж однаково про це щось думаємо.

Ідеальний глядач – це я сам. Мені не так легко догодити. Я дуже вибагливий. Але якщо цьому хлопцю подобається те, що я роблю, то я щасливий.

На знімальному майданчику я і контролюю, і даю можливості, причому не тільки акторам, а і всім учасникам процесу. Дуже важливо розуміти, що ми робимо й навіщо. І коли це розуміння виникає, то питання про імпровізацію відпадає саме собою.

Єва Нейман
Знакова робота: «Пісня пісень», 2015 
Вік: 41 рік

Я пам’ятаю, що ще у школі комусь говорила, що хочу займатися кіно. А вирішальним у виборі професії став момент, коли я, навчаючись на юридичному факультеті, відчула загрозу держіспиту. Ця страшна перспектива остаточно переконала мене, що треба щось вирішувати. Я знала, що в кіноакадемію тільки потрапити важко, зате потім жодних іспитів.

Коли добираю матеріал для екранізації, я хочу бути в нього закоханою. Мені ж треба проводити з ним не один рік життя, я маю відчувати, що зможу бути довго під його чарами. Фрідріх Горенштейн і Шолом Алейхем – автори, які зачаровують мене знову і знову, чари не розсіюються.

Я з тих режисерів, які схильні до досить жорсткого контролю. Я не роблю ставку на імпровізацію. Водночас знаю, що моїми найщасливішими моментами я зобов’язана акторам за їхні імпровізації. Так, я наполягаю на контролі і водночас сподіваюся на імпровізацію. Ось таке складне щастя.

Для мене важливий успіх моїх картин у глядачів. Глядачі – це різні люди. Буває, різним людям подобаються одні й ті ж речі. Але я знаю, що неможливо сподобатися всім. Єдине, що для мене є недопустимим, – це пропонувати глядачеві те, що для мене самої є неприйнятним. Це означало б, що я ставлю глядача на нижчий рівень, ніж себе. Це непристойно, та й безглуздо.

Успіх і якість – це два різні поняття. Не треба їх ототожнювати. Вони, буває, зустрічаються. Але навіть такі приємні зустрічі не є приводом для узагальнень.

Я працюю над новим фільмом. Це буде детектив. Більше нічого не скажу, оскільки я забобонна.

Юлія Купріна, Forbes, 25 грудня 2015 року, №12

Будинок кіно На його чотирьох поверхах розташувалися три кінозали: червоний, синій, білий

Ресторан, бар і кафе у Будинку кіно Ресторан, бар і кафе у Будинку кіно – ідеальні місця для проведення банкетів, фуршетів, приймань.

Київ, Будинок кіно, оренда офісних приміщень.