f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Від любові до дезертирства: Що і навіщо знімають українські режисери (Частина 2)

03.11.2015

До показу в Національному конкурсі 45-го Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість» відібрали 23 короткометражних стрічки зі 193 поданих картин. Видання «СОДА» розпитала режисерів про їхні фільми, навіщо вони знімають, що думають про сферу, в якій працюють і яке нове кіно скоро побачить український глядач.

Володимир Волощук, «СОДА»

Катерина Горностай
«Віддалік», ігровий


Про фільм: Він дуже простий. 10 хвилин одним планом і двоє героїв, які просто розмовляють. Про сюжет нема сенсу говорити, бо нічого окрім розмови не відбувається. Але якшо спробувати переповісти – молода пара перед сном говорить про свої стосунки, починаючи саме з сексуальних.

Я документаліст, але деякі речі не встигаєш зняти (або не маєш змоги), тому вони виникають у формі ігрових сценаріїв.

У стрічці зіграли дуже класні актори. У якомусь сенсі, сюжетна історія – це й їх історія, вони її розуміють. Тому я просто дала їм текст, а сама зняла майже документальну стрічку.

Найцікавіше було знімати. Актори лежать в ліжку, розмовляють про такі інтимні речі, а ти з камерою стирчиш над ними. Мені було важко це робити, як режисеру, тому що я просто отримувала задоволення від того, що це взагалі відбувається. Ми лише робили дублі за дублями і корегували ритм всередині кожного.

Про українське кіно: Я належу до українського кіно, я намагаюсь його робити, тому не можу сказати, що воно стоїть на місці. Кожен крок – це помилки, на яких ти вчишся. Але це і розвиток.

Мені як режисеру не вистачає досвіду. Після того, як закінчив зйомку – ти знаєш, які помилки зробив, і що в наступному фільмі їх уникнеш. Однак будуть інші. І так від фільму до фільму. Хочеться вчитись далі.

Державна підтримка кінематографу треба. Якщо є люди, які знімають кіно на власному ентузіазмі, треба, щоб обов’язково виник інститут, який це підтримуватиме. Хоча я переконана: якщо ти хочеш знімати кіно – ти його знімеш хоч так, хоч так.

Про теми: Мені цікаве переростання якихось буденних ситуацій у більш важливі, глибокі речі. Люди часто не говорять між собою, через що виникають проблеми. Мені б хотілось, щоб глядачі обговорювали те, що їх турбує. Не публічно, а принаймні самі із собою.

Взагалі, я ніколи не думала про теми, на які б хотіла знімати. Я можу знімати лише про те, що було зі мною, і що я знаю. Це і є всі мої теми. Вони завжди є.

Для чого я знімаю? У мене є певні запитання, про відповіді на які я б хотіла з кимось подумати. Це питання, які мене хвилюють, і які я не можу вирішити, а, можливо, ніколи й не зможу. Коли ти показуєш комусь, що у тебе теж є ось така проблема, то люди кажуть: «О, і в мене таке ж». Виявляється, що ми не самотні, що у нас є схожі труднощі. Тоді стає легше. А ще для мене кіно – це передача досвіду. Не фактичного, а чуттєвого. Саме таке кіно я хочу знімати.

Марися Нікітюк
«Мандрагора», ігровий

Про фільм: «Мандрагора» – це такий спосіб небуквально, не в лоб, але поговорити про те, що з нами коїться останніх два роки. Це наш спільний з молодим оператором Сергієм Лисенко проект, який виник з ініціативи Сергія. З цим фільмом він вступив у польську кіношколу в Лодзі і тепер продовжує там своє навчання. А це одна з найкращих шкіл для операторів в Європі.

Чоловік моєї героїні загинув на Сході, але вона не може з цим змиритися, її поглинає відчай і почуття провини, в результаті, вона звертається до відьмаків, в розпачі намагається його знайти. Але навіть карти говорять про смерть. І відьмаки, які не то справжні, не то шарлатани пропонують їй ритуал – випити настоянки з корення мандрагори і вмерти в метафоричному та прямому сенсі.

Фактично цей фільм – спроба поговорити про війну без війни. У мене немає якогось рецепту для нас з вами, мене так само як і багатьох інших відвідують почуття розчарування, фрустрації, і одночасно надії і віри в те, що можна змінити цю дурацьку систему, цей каркас Радянського Союзу. Моя героїня намагається прийняти цей жорстокий світ, де з нами не так вже й рахуються. Мені хочеться вірити, що у неї це виходить, що вона стає сильнішою, бо я лишила відкритий фінал і сама не знаю загине вона чи ні.

«Мандрагора» справді є частиною певної екзестенційної трилогії. Попередня робота «В деревах» теж вже знята, на черзі – сценарій до короткометражки «Ахулі». Це трилогія присвячена психологічним катастрофам, спровокованим війною, соціумом і несвободою. До того ж це своєрідні приквели до мого повного метру «Коли падають дерева», де у мене фактично сплетіння трьох світів – магічного та дитячого погляду на світ, жорстокого кримінального життя і жаху соціального дна.

Я не ревнива сценаристка, просто є певні ідеї, які для мене мають велечезне значення. Я, наприклад, хотіла би викоренити людську тупість, людську негнучкість, нестерпне бажання одних людей ламати хребти іншим, а головне ось ці наші пострадянські болячки: «не висовуйся і роби як всі» та «а шо люди скажуть?». Я працюю з ментальними хворобами та національними травмами. І мені важливо, щоб це звучало. А інша людина завжди матиме інший погляд, і це нормально. Люди різні, я їх сприймаю такими, якими вони є, але мені стало важливо вийти з поля конфліктності з іншими режисерами, коли я працюю для них як сценарист, і обзавестися своєю грядкою ідей. Я буду сама реалізовувати все, що для мене безмежно дороге. Але ж моїми сенсами, слава богу, світ ідей не обмежується. Тому я продовжуватиму писати для інших, а найрідніше зніматиму сама.

Я з дитинства хотіла бути автором. Звісно, автором книжок. Але з часом це поняття розширилось. Я пишу п’єси. В листопаді виходить моя перша книга для дітей, десь у січні – перша книга для дорослих. Режисер і письменник – для мене це ідеальне поєднання. І там, і там я деміург, тільки в режисурі я залучаю велику кількість людей, і ми закручуємо урагани спільної енергії, а після цих ураганів мені потрібно сісти і витормозитися, відновити внутрішній колодязь. Кіно і проза – для мене просто ідеальні способи діалогу зі світом. А якщо чесно, то не важливо яким чином, Параджанов он зі сміття колажі шедевральні клеїв, коли не давали знімати. Важливо, що ти несеш світу? Ось це важливо для мене, і не тільки в кіно.

Про фінансування: «В деревах» ми знімали без бюджету, на «Мандрагору» ми мали 60 000 грн. з власних кишень. «Коли падають дерева» – це повнометражний проект, з яким ми збираємося запускатися влітку. З ним ми виграли минулорічні пітчинги на ОМКФ і пітчинги Держкіно на 50% фінансування. Це дуже важлива для мене історія. З неї насправді почався мій шлях в режисуру, з того моменту, коли я зрозуміла, що сценарій я не зможу нікому віддати.

Кажеш, Даррен Аронофськи на ОМКФ заявив, що кіно можна і на Айфон знімати без дєнєг? Свій останній фільм «Ной» він зняв за 125 мільйонів долларів, тому ж, звісно, він може собі дозволити знімати фільми і на Айфон. Для української повнометражної стрічки бюджет в мільйон, або два мільйони євро – це неймовірна розкіш, яка в Європі вважається малобюджетним кіно. Європейці підтримують свої національні кінематографи, бо якщо вони не будуть цього робити, ринок американського кіно швидко поглине і знищить місцеву індустрію.

Ми маємо робити те саме. Податки громадян, що проживають в Україні, мають іти на благоустрій цих самих громадян. В цей благоустрій мають входити в першу чергу: наука та культура, створення ідей на світовому рівні, а не місць під офіси. Ми, українські кінематографісти, знімаємо кіно в першу чергу для українців. Ми з нашими глядачами живимося одним ідейним простором. Ми важливі один для одного. Тому Держкіно має функціонувати, можливості з кожним роком мають збільшуватися, фінансування теж, і тоді ми замаємо потужний національний кінематограф. А кіно, друзі, – це метод впливу і спосіб відстоювати і свою ідентичність і тим паче право на неї як нації.

 Марина Артеменко, Оксана Артеменко
«Абонент», ігровий

Про фільм
Марина: «Абонент» – це комедійна стрічка про користувача інтернету.

Оксана: Все почалося з історії, яку нам розповіли як анекдот. Ми посміялися, а через деякий час зрозуміли, що було б чудово її екранізувати.

Марина: Найскладніше під час зйомок було те, що ми зіштовхувалися з тими ж труднощами, про які розповідаємо у фільмі – коли ти не можеш додзвонитися до різних служб.

Оксана: До того ж це безбюджетне кіно. Згідно сюжету, нам були потрібні три локації: квартира, вулиця і офіс. Квартиру нам дали добрі люди, вулицю ми й так зняли, а з офісом була проблема – ніхто не хотів його надати безкоштовно. Якщо і давали, то на дві години, з яких півгодини треба було виставляти світло і ще півгодини його збирати. Так що ми десь півтора місяці шукали офісне приміщення. Урешті-решт знайшли. Сергій Тримбач (голова Національної спілки кінематографістів України. – СОДА) виділив нам конференц-зал у Будинку кіно, де ми  влаштували офіс.

Про українське кіно
Оксана: Воно рухається і лише час покаже в правильному чи неправильному напрямку.
Марина: Радує, що молоді режисери, навіть не отримавши держпідтримки, не зупиняються, а йдуть далі, знаходять можливості і знімають.

Про теми в українському кіно
Марина: Нам не вистачає світлого, доброго і навіть комедійного кіно. Неважливо, на яку тему. Не вистачає дитячого кіно. Якщо подивитися історію прокатів українського кіно за останні два роки, можна простежити, що здебільшого показувались фільми, розраховані на дорослу аудиторію, і які підіймають серйозні теми. А от казок, комедій і фантастики майже немає.

Оксана: Також не вистачає молодіжних фільмів.

До того ж мені здається, що комедійний жанр більше розширює аудиторію, і завдяки йому ми можемо посміятися з себе і ситуації, в якій живемо.

Про кіно
Марина: Мені здається, що найбільша проблема українських кінематографістів – у нас немає серійного виробництва: коли ти знімаєш один фільм і вже знаєш, що далі точно зніматимеш наступний. Тобто, що не буде простою в два-три роки, коли треба шукати роботу для того, щоб мати гроші на життя. А в нас кіношники – це люди, які заробляють кошти на стороні, щоб мати змогу робити кіно. Не вистачає можливостей творити постійно.

Олег Педан
«Атракцион», анимация

О фильме: Моя работа о жизни. Местами она даже автобиографическая.

Я старался формировать сценарий таким образом, чтобы снимать всё, что мне придет в голову. Так оно и получилось. Обычная жизнь, которая начинается рано утром и заканчивается поздно ночью.

Об анимации: Для режиссёра в кинематографе самое главное – сохранить свой замысел. В игровом кино в процесс вмешивается много народу: начиная от актеров, заканчивая людьми второго-третьего звена. Они стараются улучшить твой замысел, они его меняют. Для режиссёра – это смерть. А в анимации, особенно кукольной, существует возможность делать всё самому. Поэтому я занимаюсь своим собственным делом, анимацией, около 25 лет и самостоятельно делаю всё от начала до конца.

Это сложный вид искусства. В кино мы пользуемся тем движением и состоянием, которое есть в кадре, а в анимации все движения приходится создавать сначала. Но здесь я вижу больше возможностей для осуществления замысла. Я не буду искать какую-то особую натуру актера, его игру – я это всё сделаю с нуля.

Об украинской анимации: Не могу ответить всеобъемлюще, потому что плохо ориентируюсь в том, что с ней происходит. Хотя знаю, что она есть и выдает фильмы. Правда, появилась не очень хорошая тенденция, и не только в Украине. Коммерческое кино начинает вытеснять авторское. Деньги решают не всё, но многое, и заработать их можно только на коммерческих фильмах. Авторская анимация постепенно остается тем жанром, в котором работают люди, у которых есть либо дополнительный доход, либо возможность всё же получить от своих картин какую-то прибыль. Чаще всего это бюджетная анимация. Никакой человек с деньгами не даст ни копейки под то, что неизвестно как будет выглядеть в конечном итоге.

Развитию авторского кино, в том числе анимационному, мешает ненавидимое мной понятие – формат-не формат. Когда я снимаю фильм, который длится 10 минут, то любой человек, отвечающий за прокат, скажет мне: «Что это за 10 минут? Что это за формат? Давай полный метр, давай сериал». Существует это ужасное понятие, и никто из таких людей даже не задумывался, что не бывает плохого товара. Бывает плохой продавец.

Как-то в Украину приезжал один французский режиссёр. Он проводил мастер-класс и рассказывал, что во Франции развито авторские кино. У него сразу же спросили, как так получилось, на что он ответил: «Мы воспитывали своего зрителя около 30 лет».

О темах: Есть много тем, которые беспокоят лично меня, которые я готов поднять. У меня сейчас в голове вертится идея фильма, который я хочу снимать. Он о конфликте личности с обществом. Была модельная ситуация: едут в поезде банкир, хирург, еще кто-нибудь и художник. Все знакомятся и, когда доходит очередь к художнику, банкир ему говорит: «О, художник! А мне как раз забор на даче покрасить нужно». Вот об этом я сделаю фильм. Подыму тему неадекватного использования человека.

Марина Степанська
«Чоловіча робота», ігровий


Про фільм: У синопсисі вказано, що це історія про юриста. Йому 45. В основному він бере участь у схемах з захоплення земель сільського-господарського призначення. Це побутовий і соціальний бекграунд. Насправді ж це історія про людину, у якої відбулося те, що називають осяянням.

У мене є два світи. Перший – село моєї бабусі, яке я дуже добре знаю, а події, які там відбуваються – далекі від романтичних уявленнь. Другий – моїх друзів-бізнесменів, які живуть у протилежній реальності. От ці два світи і поєдналися у мене в голові. Так виникла історія «Чоловічої роботи».

Про теми: Мій попередній фільм «Канікули», і стрічка, яку я показую на «Молодості», розповідають про стосунки людини із собою. Зараз багато соціального кіно, суспільство активізувалося. Однак, мені цікаво знімати про пошуки людиною власного внутрішнього шляху.

Тепер я працюю над повним метром. Це історія 27-річного хлопця, який опинився на порозі нового життя у цій країні, у цих умовах.

Про українське кіно: Мені здається, що це діяльність, яка існує всупереч всьому. Її не можна назвати професією – ти не можеш жити з того, що знімаєш кіно. Але це й не хоббі. Напевно, це спосіб життя. Окремі українські стрічки, які з’являються – справжні подвиги. І неважливо, чи цей фільм провалився в прокаті, чи «вистрелив».

Скрізь, де я буваю, постійно чую від заслужених-презаслужених режисерів, які оперують мільйонними або мільярдними бюджетами, що гроші – це неважливо. Хоча я не бачила жодного фільму, який би вони зняли без грошей і на смартфон. Це схоже на популізм політиків, які обіцяють, що вже післязавтра ми класно заживемо.

Українське кіно не може вижити за рахунок прокату. У нас немає ринку. Все одно, що вирощувати моркву і мати змогу продати її лише на чотирьох базарах в Україні. Порівнювати себе з Голівудом – маразм. У нього ринок збуту – весь світ, у європейського кіно – ринок Європа. Навіть у російського кіно ринок – це Росія. А в українського – той мінімум екранів, який не окупить навіть найдешевший фільм.

Кіно потребує інвестицій. Сьогодні цими інвестиціями є держава і її підтримка все ж таки небхідна українському кінематографу.

Оксана Казьмина
«Больничка», игровой

О фильме: «Больничка» – это история о невнимательности. О том, что люди не замечают мелочи, которые на самом деле не мелочи, что не могут различить важное от второстепенного.

Идея фильма появилась у сценаристки Марыси Никитюк. Она взяла реальные истории о скорой помощи и вплела их в сценарий. Я же немного модифицировала это всё под своё видение.

О финансировании: Частично съемки финансировал Фонд Рината Ахметова. «Больничка» была последним фильмом, который они поддержали. Этих денег было мало: хватило на решение логистических вопросов и на еду. Один из продюсеров фильма договорился о бесплатной технике, второй – бесплатно работал и был звукорежиссером. Я вот сама монтировала.

О кино: Кино – это единственное, что я могу и хочу делать. Поэтому я его и снимаю.

Что касается миссии – это что-то из морализаторской категории.

Кино – определенная история, которую ты рассказываешь людям. Если есть, что сказать – ты говоришь, если нет – молчишь

Чем откровеннее и искреннее история, тем она круче

О темах: Для меня любые темы имеют место быть. Здесь вопрос в легкости, ненадуманости и простом отношении съёмочной команды к фильму. Часто появляются фильмы о том, чего люди на самом деле не переживали.

Об украинском кино: У него есть большой потенциал. Правда, всем нам, режиссёрам, нужно как можно скорее снять свои самые плохие первые фильмы и начать работать над хорошими. Хотя хорошие кинокартины уже есть, появляется легкость, простота и человечность.

Как режиссёру мне не хватает денег, образования, конкретной политики в сфере кино, фестивалей, событий. Вобщем, всего. Ещё не хватает школы кино. Не резиденций, воркшопов и разговоров вокруг да около, а именно системного образования и профессионального отношения к нему. Чтобы это не было морализаторство, или что-то вроде «Станиславский три года, а потом немножко Феллини». Нужен нормальный системный подход к образованию: чтобы преподавали практикующие режиссёры, а ты мог учиться не только режиссуре, а и сотрудничеству со всеми цехами в кино.

Андранік Берберян
«Останнє літо», документальний

Про фільм: Він підіймає питання того, як вчитися пробачати. Пробачати людей, які нам робили, роблять і, напевно, робитимуть боляче. Я розкриваю тему на прикладі війни в Сирії та конфлікту «людина-війна».

Це стрічка про хлопця-сирійця, який опинився у Києві за декілька місяців до того, як у його рідному місті почалась революція, масові заворушення, а потім війна. Він вимушений спостерігати за конфліктом з-за кордону, через Фейсбук. Літаки туди не літають – він вже не може потрапити додому. Це – реальні події з життя реальної людини.

Одна частина фільму складається з кадрів мирного життя Сирії, відзнятих головним героєм, а інша – його життя у Києві, точніше виживання і переживання, які знімав я.

Про кіно: Для мене кіно – інструмент впливу на людей. Інструмент, який можна використовувати лише з підкресленою відповідальністю. Якщо ти в Україні, у такий важкий момент, займаєшся будь-яким мистецтвом – це величезна відповідальність. В тебе має бути глядач, твоє мистецтво має бути кінетичним і впливати на щось тут і зараз. Мистецтво, яке ні до чого не спонукає – мертве мистецтво.

З яким меседжем люди мають піти з мого фільму? Що війна – це жах. Якщо глядачі зрозуміють, що «не вбий» – теза, яку не можливо піддавати сумніву, тоді вважатиму, що моя робота виконана. Важливо, щоб люди зрозуміли: прощення один одного – ключ до сили. 

Про теми в українському кіно: Мені не вистачає об’єднавчих тем. Історія про сирійського хлопця, який переживає власну трагедію, перебуваючи в Україні, має багато паралелей з історіями наших громадяни, які стали вимушеними переселенцями. Тому мені не бракує історій, які б нас об’єднували.

Про українське кіно: Нещодавно стан нашого кіно був стабільно тяжким, але з якимись позитивними тенденціями. Після появи таких фільмів як «Хайтарма» і «Поводир», моя віра в українське кіно зросла на 1000%. Не через те, що ці фільми найкращі у світі, або зачіпають болючі теми нашої історії, а тому, що ми нарешті навчилися робити фільми вчасно і на потрібні теми. Це той випадок, коли нарешті була витримана просторово-часова єдність. Тепер я розумію, що ми здатні бути актуальними хоча б для самих себе. Тому «Хайтарма» і «Поводир» – фільми, які особисто мені принесли віру в українське кіно та стали певними віхами у становленні українського кіно.

Вячеслав Бігун
«Пенальті правосуддя», документальний, анімація


Про фільм: По суті, це історія боротьби за справедливість скаліченого українця. Не добившись правосуддя в Україні, Богдан Савіцький звернувся до Євросуду. Страсбурзький суд присудив йому значну суму компенсації, найбільшу на той момент для фізичної особи. По формі, це доволі незвичний фільм, що допомогло донести суть історії глядачу.

Про справу «Савіцький проти України» дізнався, працюючи в Європейському суді з прав людини. Вона вразила мене масштабами брутальності та силою духу заявника. Загалом, заяви українців до Євросуду – це каталог українських страждань і надій. На жаль, майже безперспективних. Цей фільм – один із серії «Україна в Суді». Ми також працюємо над повнометражним фільмом на цю тему.

Це анімована історія, хоча не всі це вважають анімацією. Головне – це підхід: реконструкція через скетч на межі естетичної, але допустимої недосконалості (малюнки-спогади), покликаний передати зміст й настрій історії – суцільної драми. Його свого часу запропонував для стрічки документаліст Дмитро Тяжлов, а втілив художник Олександр Педос.

Юридичне кіно, кіно про права людини – це моя тема як професійного юриста та режисера. Її висвітлення – мій моральний обов’язок.

Щоправда, головне в цій темі наразі – не так право, як людина.

Про кіно: Кіно захоплює своєю магією. Для мене – це оптимальне поєднання форми й змісту з можливістю самореалізуватися в тому, що лине до серця й розуму багатьох людей.

Наразі б я не брався визначати місію кіно. Мої відчуття та розуміння лише визрівають. А щодо своєї місії? У мене таке відчуття, що вона може бути в тому, щоб створити, так би мовити, кінозгустки історій чи портретів людей, які завдяки магії кіно будуть донесені до сердець людей й залишаться в нашій історичній пам’яті.

Чого мені не вистачає як режисеру? Скажу образно: сценариста як у Кесльовського, продюсера як у Кубріка, оператора як у Сідні Люмета, з наголосом на першому слові, звісно. Чекаю на творчу зустріч з ними, щоб далі творити Кіно.

Про теми: Мене хвилює жінка, її образ. Доля. Материнство. Внутрішні переживання. Виховання. Патріотизм. Створив кілька фільмів на цю тему (як-от, «Мати» за оповіданням Довженка, «Я і є вона» про партизанку Василину, «Серце мами Гонгадзе» про легендарну Лесю Гонгадзе), над кількома працюю. Загалом мене цікавить, якщо можна так сказати, серйозне кіно.

Про українське кіно: Упевнений, що українське кіно відроджується. Сподіваюся, що це відродження не розстріляють. Українське кіно зараз – це в певному сенсі молоде дитя зі старою душою, яка реінкарнується. Головне – в нас чимало здібних, талановитих фільммейкерів. Важливо дати їм розкритися. Причому, не одному-двом, а багатьом. Тобто створити базові умови для реалізації. Якщо не виходить, то принаймні не обікрасти. Не перешкоджати. Ми повинні пам’ятати про трагедію Довженка.

Тетяна Симон
«Хлам», ігровий

Про фільм: Весь фільм виник з побутівки (будівельний вагончик) і ділянки навколо неї, на яких, власне, і відбувається дія фільму. Мені була цікава можливість віддалити героїв від соціуму в такий собі химерний простір неусвідомлених речей. Але історії в мене не було. Я ділилася своїми роздумами з Мариною Рощиною, і якось вона мені подзвонила і почала уточнювати деталі розташування ділянки. Я, не розуміючи, поцікавилась, навіщо воно їй, і Марина повідомила, що написала сценарій. Так почав робитися «Хлам».

З того часу пройшло півтора роки. Десь півроку ми готували зйомки. Потім зйомки розтягнулись на майже 4 місяці. Ми знімали і 29 грудня, і 3 січня, і тоді коли вже йшов сніг, і при морозі. В нас була невеличка група. Цей фільм майже не має бюджету, але в нього вкладені зусилля багатьох людей.

Про кіно: Кіно є одним з багатьох шляхів комунікації людини з соціумом. Просто в певний момент мені стало цікаво, як воно відбувається.

«Місія» в кіно неодмінно передбачає обмеження, звужуючи все до ефемерного «над». В цьому світі є занадто багато різних речей, щоб виділяти певні з них.

Про українське кіно: Є в нашому українському кіно одна надзвичайна річ – люди, які знімають його. Знімають вони його майже завжди безкоштовно. Мені здається, це нині єдиний діючий важіль, завдяки якому в нас є кіно. Взагалі. Це дає можливість з’являтися різним фільмам, особливо молодих авторів. Але чомусь на рівні виробничих установ людський ентузіазм сприймається, як «так і має бути» і наразі більшість діючих кінематографістів поставлені в становище «вічних дебютантів».

Проблеми в українському кіно є. На кожному кроці, починаючи від освіти, закінчуючи донесенням фільму до глядача. І ніхто їх, наче, не вирішує, і нікому воно, наче, не треба… А фільми у нас з’являються. І роблять ці фільми все ті ж самі люди.

Анжела Богаченко
«Закохайся в Миколаїв, якщо насмілишся»,
ігровий, анімація, експериментальний

О фильме: Первое, что хочется сказать – это короткометражка с самым «коротким» названием. Я не любитель длинных имён (мой предпоследний фильм называется «М.У.Н.»), но в данном случае нельзя было иначе.

Читая название «Влюбись в Николаев, если осмелишься», у многих, наверное, возникают ассоциации с известным французским фильмом с Марион Котияр в главной роли. На пресс-конференции «Молодости» кто-то даже удачно пошутил на эту тему: «А ваших героев тоже зальют в бетон?» Так вот, такие ассоциации не зря – в моей короткометражке тоже есть музыкальная шкатулка, которая является важным символом для героев.

Мой фильм о том, как можно улучшить форму своего города и это под силу любому. У каждого из нас есть волшебная шкатулка, способная изменить всё. Важно вовремя обратить на неё внимание.

Идея фильма появилась после того, как была объявлена тема конкурса от кинофестиваля «Гражданский проектор», а именно: «В чем наша проблема?» Ответ на этот вопрос был буквально за ближайшим углом, с поломанными заборами и заброшенными домами. Всё отснятое хорошо компилировалось с эссе Юрия Андруховича «Про форму», которое и звучит на фоне. Своим фильмом я всего лишь хочу сказать, что нужно любить свой город и делать его лучше. Это же ваш дом, а в доме нужно убирать.

У моего фильма несколько жанров, но в первую очередь это экспериментальное кино с элементами анимации. Всё это был большой эксперимент – за три дня сделать 1000 фотографий с двумя актёрами, а потом «причесать» и смонтировать это за срок меньше, чем неделя. Помимо сценариста, режиссера и оператора, я еще была и монтажером фильма.

О кино: Кино привлекает всем. Это же «купаж» разных искусств. Главное – правильно их сочетать. Я восхищаюсь эстетикой фильмов Ингмара Бергмана и Жана Кокто. Кино должно вызывать эмоции, побуждать на действия, желательно добрые, и заставлять переосмысливать ситуации.

Моя миссия, как режиссера в кино? Ничего в голову не приходит, кроме этого: «Счастье для всех, даром, и пусть никто не уйдет обиженный!»

О темах в украинском кино: Больше, больше фантастики! Больше сказок в кино. Фильмов, где есть герой, за которым хочется следовать. Тот герой, про которого не раз говорил Михаил Ильенко. Хочется больше тем, связанных с мифологией и поэзией. В своих работах я и хочу попробовать это всё.

Володимир Волощук, «СОДА», 31 жовтня 2015 року

Перша частина інтерв’ю з режисерами тут.

7-9 листопада, четвер-субота, Червоний зал «Сучасна анімація - досягнення, проблеми, перспективи»

10 листопада, неділя, Синій зал Світова флешмоб-прем’єра документального фільму «Я-Мобер» (Реж. А. Дем’яненко, Д. Томашпольський)

11 листопада, понеділок, Синій зал ЗІРКИ СВІТОВОГО КІНО: «Графиня із Гонконґу» (реж. Ч. Чаплін)