f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Тарас Ткаченко: Я й досі подумки розмовляю з Лінецьким…

11.04.2015

Український кінорежисер Тарас Ткаченко вже досить довго працює над фільмом "Гніздо горлиці", в якому одна з головних ролей була у Віталія Лінецького. Була… Минулого літа актора не стало, а фільм був іще не завершений.

Майже три роки життя Тарас Ткаченко витратив на цей проект — екранізацію роману чернівецького письменника Василя Мельника про поневіряння українських заробітчан у нібито райській Італії. Про рай, пекло, надію і Віталія режисер розповів у столичному Будинку кіно.

Ярослав Підгора-Гвяздовський, «Дзеркало тижня. Україна»

— Тарасе, нещодавно ти повернувся з зони АТО, де працював разом із Тарасом Томенком. Що побачив на фронті? 

— З'їздив до Щастя й Артемівська — відчуття гнітюче. Наші хлопці після Дебальцевого лаються, настрій у всіх препоганий... 

Тепер, коли повернувся, маю розгрібати купу проблем…

Аби продовжувати роботу над "Гніздом Горлиці", треба їхати в Чернівці, про все домовитися, розпланувати, зняти людей з роботи, де їм платять гроші. Адже ми стоїмо вже майже рік. За цей час курс долара змінився, ціни на все піднялися. Починали, коли курс був 8 гривень. А тепер мусимо зробити ту саму роботу за суму в 4-5 разів меншу. А як? 

— Дебютувати з такою важкою драмою, якою є виїзд мільйонів українців на заробітки на Захід, доволі непросте завдання… 

— А з якою історією легко дебютувати? Для цієї роботи я мав підґрунтя. Свого часу, років десять тому, ми з Василем Ілащуком зробили документальний фільм про українських заробітчан в Італії. Знімали в Неаполі, тож я цю тему вже знав очима і розумів її масштаб. До речі, і тепер, коли йде війна, вона дуже актуальна. 

Кажуть, що з України, навіть не через війну, виїхали майже 5 мільйонів людей, а коли згадати, що в кожного є чоловік-дружина-дитина, то це означає, що в іммігрантську історію втягнуто в середньому 15 мільйонів українців. Це реальна проблема, та чи можемо через її складність від неї відмахуватися? 

Я своїм студентам розповідаю, що мистецтво має бути актуальним. Візьмімо приклад з класики… Скажімо, "Політ над гніздом зозулі". І книжка була написана, і фільм знятий саме в той час, коли у Сполучених Штатах були істотні обмеження особистої свободи. Тож вихід і книжки, і фільму — це реакція на суспільну проблему. Все мистецтво вийшло з актуальності. Хоча б "Ромео і Джульєтта" — ніби просто мелодраматична історія, але це історія про кохання 15-річної дівчини і 16-річного хлопця, їхній дошлюбний секс і самогубство в церкві. Свого часу це був підрив табу. Будь-яке мистецтво, якщо це справді мистецтво, є таким. І кіно має бути таким — яке реагує на актуальні потреби й проблеми суспільства. Як-от і "Плем'я", і "Поводир", і "Вавилон'13"... 

— Як ти готувався до "Горлиці…"?

— Багато разів переписував сценарій. Наприклад, епізод, де героїня сидить у парку на лавочці і думає, чи робити їй аборт, а до її ніг підлітає горлиця. Героїня сприймає це як знак і передумує робити аборт. З точки зору організації — це вже непросто, але з точки зору самого кіно — це не кіно, а література.

Працював зі структурою сценарію. Він доволі складний, з багатьма флешбеками. Є небезпека заплутати глядача. Продюсер відразу попросив зробити історію лінійною, без часових стрибків. Утім, я був точно впевнений, що так не робитиму. Чому? Бо будь-яке мистецтво базується на дилемі, яка на початку прихована, потім проявляється, актуалізується і, зрештою, вирішується. У нас є героїня, яка живе між двома світами, сім'ями, чоловіками — майбутніми. Цю дилему можна було побудувати лише на постійному порівнянні — її італійського досвіду і того, що вона бачить у своєму рідному домі, час від часу повертаючись в Україну. Саме це й утворює дилему. А якщо протистояння прибрати — зникає напруга сценарію, все стає телемилом. Ми пішли на ризик і залишили складність структури. Але краще ризикнути, ніж просто "злити" історію. 

— Проблема гастарбайтерства — проблема не лише Західної України, це проблема всієї України. Ти так на це дивишся?

— У мене це проблема людини. Проблематика національна, узагальнена — сфера документалістики. У мене — особистісна драма. Вона має застерегти всіх охочих їхати ТУДИ: це не завжди закінчується добре і часто руйнує те, що покинули вдома... Хоча, треба сказати, я таки ввів у сценарій момент документалістики: логічні частини фільму перебиватимуться вставками з реальними коментарями наших реальних заробітчанок, здебільшого представниць трьох областей — Львівської, Івано-Франківської і Чернівецької. Та, попри це, в мене історія чітка у плані локацій: вона відбувається у Генуї і Вижниці. 

— Так само чітко ти уявляв собі й акторів, пишучи сценарій?

— Якщо говорити про українських акторів, то мені важливо було знайти гарного актора, і щоб його мова була органічно українська. Бо в нашому кіно і особливо на телебаченні часто українською говорять явно не українці, і це дуже ріже вухо. Тому я шукав акторів, які були б з того регіону, про який ідеться у фільмі. Віталій Лінецький — з Івано-Франківська, Римма Зюбіна — з Ужгорода. Тобто українська мова у них на слуху, навіть якщо вони нею не розмовляють постійно. Щоправда, я рішуче "прибирав" з фільму їхні спроби "гратися в діалект". Як я їх знайшов? Римма — по життю людина іронічна, жартунка з виразним комедійним амплуа. Та якось у роботі своєї студентки я побачив її в ролі самотньої жінки з останнім шансом налагодити своє життя і зрозумів, що в ній ховається неабиякий драматичний потенціал. А мені потрібна була людина з таким собі забитим цвяшком. Я в ній практично не сумнівався. 

З чоловічою роллю було важче. Пробувався Василь Баша, і вийшло чудово. І Стас Боклан пробувався, і теж було прекрасно. Але мені було важливо не вийти за межі віку і… щось мене зупиняло. Аж поки мій художник-постановник Ігор Філіппов якось сказав: "А дай почитати Лінецькому?" Я послав йому сценарій, і він сказав зателефонувати йому за три дні. А наступного дня подзвонив сам: "Давай, приїжджай, поговоримо". Приїхав, почали розмовляти, виявилося, що за добу він двічі перечитав сценарій — очі в нього аж горіли. А це добрий знак! І я зрозумів, що тільки тепер маю ту міру вживання, яка мені потрібна.

— Пам'ятаю, що торік на Одеському кінофестивалі ти, здається, перший дізнався про трагічну смерть Віталія…

— Так, ми якраз з нашим італійським продюсером ішли Потьомкінськими сходами. Подзвонила Інна Капінос і сказала: "Я не впевнена, але, здається, Віталіка не стало"… 

Це для мене був шок. Я подзвонив Льоші Тритенко, близькому другу Віталіка, і він підтвердив, бо вже займався похороном... 

Дивно, ми з Віталіком познайомилися лише перед цим проектом, але коли він помер, у мене було відчуття, що втратив дуже доброго друга. 

Я й досі з ним подумки розмовляю. І коли сценарій переписував, ніби радився... У нього була чуйка, було унікальне відчуття доцільності й достовірності. 

— Що тепер буде з фільмом? Адже одна з головних ліній обірвалася тоді, коли ти ще не встиг довести її до фіналу?

— Та-а-а-а… Це була не просто лінія — вона була вирішальна. За першим варіантом сценарію мало відбутися весілля, до якого готувалася донька. На весілля приїжджає італієць, і героїня мусить вибирати між ним і своїм чоловіком. Тобто весь фінал був побудований на Лінецькому. Ми не змогли зняти це у перший період зйомок, бо були прив'язані до вагітності доньки — мало минути 9 місяців, а відповідно — змінитися натура…

— Як дозніматимеш без Віталія?

— Переробимо кілька сцен. Будемо знімати з дублером (зі спини) і каскадером… Можна було б перезняти весь фільм. Але тут річ навіть не у фінансових моментах, про які нині, в ситуації економічних катаклізмів, вже й говорити страшно, а в тому, що це — остання роль Лінецького, і насправді дуже хороша роль. Відчуття краху, хоч як дивно, в мене немає. Бо Віталік зробив багато і зробив, повторюю, дуже добре. І історія дуже добра. Нехай у ній зачіпається тема заробітчанок як курв, а їхніх чоловіків, що залишилися вдома, як пияків, нехай у ній ідеться про вбиральні у дворі — ця історія примушує задуматися… До речі, один актор, якому я пропонував роль, відмовився, обурившись: мовляв, я показую українців рагулями, бо вбиральні ставлю перед входом у хату. А як та вбиральня з'явилася у сценарії? Я приїхав на об'єкт і побачив перед ним вбиральню — у дворі, перед хатою. Це було реально… Треба бодай іноді дивитися на себе критично. І чоловікам також. Бо ж сценарій дуже феміністський, у ньому немає сильних чоловіків. І саме через це жінки їдуть за кордон. Але сильних чоловіків нема і в Італії, про що мені розповідали наші заробітчанки. Словом, узагальнюючи, "Гніздо горлиці" — про жінку, котра шукає собі опору в чоловікові. Тому у фільмі саме такі чоловічі образи — образи не ідеальних людей. Українець роботящий, уміє прощати, але він непутящий, любить добряче випити. А італієць — інфантильний, слабовольний, хоча й добрий...

Після переробки сценарій став жорсткішим і більш правдивим. У цьому я вбачаю перст долі. Напевно, Віталік подумав: "Мабуть, я знімаюся в якійсь сопливій історії". І вирішив мені допомогти — смерть підправила сценарій, і він став справжньою драмою. 

— Наразі фільм у консервації, хоча на нього покладали великі надії у прокаті саме в першій половині цього року. Як справи з італійськими партнерами, що збираєшся робити?

— Перед нами виникли фатальні перешкоди. Через смерть Віталіка мусимо перезняти частину фільму, бо немає героя. Крім того, не можемо переозвучити вже відзняті сцени. Плюс війна. Плюс зрив фінансування. Плюс ми з Італією працюємо у валюті, а із цим курсом незрозуміло, як і що робити — чи звідси везти світло і звук, чи краще замовляти, і що робити з групою? А як бути з домовленостями, які мали з італійцями? Ми вже двічі зривали терміни зйомок. Вони мають терпець, але не безмежний. Мусимо шукати додаткове фінансування, а, як відомо, говорити з кимось про копродукцію після того, як уже ввімкнув камеру, — проблематично. Італійці намагаються допомогти нам. Але у нас війна, а це означає, що ми — представники воюючої країни. Тобто в цій ситуації наша цінність як партнерів дуже сумнівна. Якби ми оце зараз прийшли до них, то з нами ніхто б не розмовляв. А так, ми вже досить довго знайомі, і українська громада Генуї їх термосить — наші жінки весь час приходять у мерію і питають, коли вже нарешті побачать фільм. Чесно! І я їм за це дуже вдячний.

Ярослав Підгора-Гвяздовський, «Дзеркало тижня. Україна», 27 березня 2015 року, №11

14 грудня, п’ятниця, Синій зал ЦИКЛ ВЕЧОРІВ «КІНО І ФУТБОЛ» «Футбол в зарубіжному ігровому кіно»

15 грудня, субота, Синій зал Визначна актриса театру і кіно МАЛЬВІНА ШВІДЛЕР

7-9 листопада, четвер-субота, Червоний зал «Сучасна анімація - досягнення, проблеми, перспективи»