ОМКФ-2014: арт і мейнстрім у міжнародному конкурсі
16.07.2014
Віктор Глонь, НСКУ
Зважаючи на відомі обставини, 5-й Одеський МКФ, що відкрився минулої п'ятниці, став, схоже, найменш патосним і помпезним за всі роки його існування. Об’єктивно мені про це судити не випадає, адже на фестивалі (власне, як і в самій Одесі) я вперше, але постійні резиденти форуму повсякчас задумливо дивлячись на банери фестивального центру або червону доріжку, перебивають незручну мовчанку спогадом, що починається зі слів «а от на третьому фестивалі…», «а от торік…» подальший зміст спогаду можна вмістити в слова «було краще». Не те, щоб зараз хтось нарікав – «все ж таки добре, що фестиваль відбувся» – але думка про те, що може бути краще ширяє в повітрі.
Президент ОМКФ Вікторія Тігіпко теж на церемонії відкриття наголосила на важливості проведення фестивалю попри все: «навіть був би всього один фільм, показаний на простирадлі» – так їй сказав котрийсь із закордонних колеґ. Видно, що фестиваль важливий для одеситів – вони часто просять сфотографувати їх на тлі того ж таки величезного фестивального банера на фасаді Театру музкомедії. Ще в п’ятницю на цьому ж місці відбувався фуршет, на який прості смертні без запрошень і бейджиків дивилися з-за невисокого паркану. Кажуть, що по обидва боки паркану всі лишились задоволені. Але ті, хто не доходить до місця події, відчувають – щось не так: «Не вдався цього року фестиваль?» – «Чому? Людей приходить багато» – «Але ж ніхто з відомих не приїхав». Найвідоміший з тих, хто приїхав, мабуть, британський режисер Стівен Фрірз, якому вручили нагороду за внесок у кіномистецтво на церемонії відкриття. Пан Фрірз коротко подякував і перепросив, що не розмовляє українською. Церемонія, звісно, велася російською.
Але фестиваль – це не церемонії, фуршети і вечірки. Понад усе – це конкурсна програма. Міжнародна. За чотири останні дні було показано половину конкурсу – 6 фільмів, поміж якими важко провести спільні паралелі. Навіть під концепт «арт-мейнстрім» їх непросто підкласти. Румунська «Роксана» (реж. Валі Готя) створена радше у форматі телефільму – великий екран стрічці явно не на користь. Історію про злегка параноїдальне переконання головного героя в тому, що він є біологічним батьком сина свого давнього друга добре пішла б на кухні, під звуки шкварчання картоплі на пательні.
Ізраїльський «Мотивації нуль» (реж. Талья Лаві) теж виглядає, як пілот потенційно якісного гумористичного серіалу. Навіть не пілот, а три перші серії. Стрічка веде про нудні будні двох ізраїльських жінок-солдатів на військовій базі в пустелі. Одна з них не може терпіти пустельної бездіяльности й безглуздої рутини і робить усе можливе, щоб перевестися в Тель-Авів, друга – дізнавшись про такі наміри – розцінює їх для зраду дружби, і вчорашні друзі перетворюються на запеклих, відчайдушних та – найголовніше – гістерійних ворогів. Схоже, що абсурдистський гумор стрічки припав до смаку одеській публіці й кінокритики пророкують Ґран-прі саме їй (адже головна нагорода ОМКФ вручається саме за рішенням глядачів).
Польське «Поле собак» поки розташувалося найдалі від «мейнстріму» і на найближче до «арту». Насичену візуальними образами і майже позбавлену наративної лінії роботу Лєха Маєвського можна розглядати як сеанс психодрами, в якій головних герой намагається раціоналізувати автоаварію, в якій загинула його кохана, шляхом зіставлення її з трагічною загибеллю президента та польських урядовців у Смоленську. Рядки з Данте промовляють за кадром, головний герой промовляє до Бога... Глядачі бачать щось своє: хтось згадує Тарковського, хтось Жолдака, а хтось каже, що все зрозумів.
У німецькій стрічці Максиміліана Ерленвайна головний герой також має впоратися з травмою смерти близької людини. «Стерео» – вдало дібрана назва, найкрутіше у фільмі звучить звукова доріжка Якби його знімав Лєх Маєвський, музики напевне не було б і нам важко було б розрізнити, що відбувається. Але це психодрама іншого ґатунку – без часточки «арт», навіть до «Бійцівського клубу» якось не дотягує. Не дивно, адже у Фінчера йдеться про речі глобальні, а тут, сказати б, локальна трагедія героя, якого в американському варіанті зіграв би Джейсон Стетгем. І зняли б цей фільм так, ніби в ньому грає Стетгем. Німці теж намагалися так зняти, але Стетгема в них не було, як і голлівудських традицій – тільки невиразні намагання їх калькувати.
«Чорне вугілля, тонкий лід» Їнана Дяо – фільм, що відкрив цього року покази міжнародного конкурсу ОМКФ – наразі перемагає в моїй особистій номінації «найкращий арт-менстрім на ОМКФ». Справді, це чи не єдиний фільм, що підпадає під це загадкове визначення. Перед нами історія, що драматургійно підпадає під жанр «трилер», але розказана повільніше, задумливіше й емоційно відстороненіше від жанрового кіна. Таким чином, розповідь про загадкові вбивства й загадкову жінку, яка поєднує всі ці вбивства, глядач не переживає, не шукає вбивцю, і не здригається від гучних звуків. Навіть коли на екрані кривава стрілянина. Просто знята вона один кадром, з одного ракурсу, з камери, що стоїть в кутку кімнати. Це не випадковий свідок-глядач, що забився в кут, шокований від побаченого, це беземоційна камера спостереження, запис з якої можуть так ніколи і не подивитися, якщо не буде відповідного запиту.
Якщо пересічні глядачі поки віддають перевагу фільмові «Мотивації нуль», то критиків більше зацікавили мексиканські «Ґуерос» (реж. Алонсо Руіспаласіос) – експериментальне кіно, що поєднує латиноамериканські традиції зі французькою новою хвилею, та ще й фактично є роуд-муві. І хоча дороги, по яким їздять герої, не виходять за межі міста мексиканської столиці – їхні зупинки завжди далекі одна від одної – класово, часово, ментально. Иноді видається, що вони штучно створені, штучно затягнуті, аби розширити хронометраж фільму (навіть самі актори в якийсь момент визнають, що сценарій фільму, в якому вони зараз грають – лайно), але надмірний хронометраж не так лякає, коли бачиш блискучу операторську роботу. Звісно, було б цікавіше, якби цій камері дали знімати захопливіший сценарій, але й без цього ми все одно рухаємося до означеної мети, у пошуках співака, що змусив заплакати самого Боба Ділана. У справжньому житті такі мандри забирають значно більше часу, ніж півтори години, і бувають не менш сюрреальними.
Сьогодні показали чи не найочікуваніший фільм ОМКФ-2014 – «Поводир» Олеся Саніна, але про це вже подумаємо завтра. Одеська спека виснажує, вени на ногах набрякають, але це менше помічаєш, коли йдеш дивитися кіно.
Світлина: кадр з фільму «Ґуерос»