Сатиричний «Йод»: визнання безвиході чи вихід із тупика
19.06.2015
Якщо «Йод» втримається на ногах, варто заточити сатиричні пера на актуальність укупі з несподіваним фіналом та адресувати результат ширшій, ніж вдячна кіноспільнота, аудиторії
Андрій Кокотюха, для «Телекритики»
Перший літній місяць поточного року анонсував та втілив вихід у світ першого в Україні сатиричного кіноальманаху «Йод». Неофіційна емблема - зображення магістра Йоди з «Зоряних війн». І це не єдиний приклад «неофіційності».
Серед інших - режисер Дмитро Томашпольський, ідеолог проекту, не хоче називатися ані художнім керівником, ані просто керівником. Бо волонтерство, яким «Йод» є (і не приховує цього), за визначенням не піддається централізованому керуванню. Радше йдеться про лабораторію, де може проводити цікаві досліди всякий, хто має час і натхнення, а результат прирівнюється до учнівської лабораторної роботи. Причому в учнівстві нічого поганого немає. Навпаки, треба триматися подалі від тих, хто вже всього навчився. І самоназивається генієм подібно до лемура Джуліана з мультфільму «Мадагаскар», котрий, як відомо, проголосив себе королем. Учень же цінний тим, що одного разу сам не помітить, як навчиться ремеслу. Адже саме ремісників в Україні бракує, передусім у масовій культурі, зокрема в сегменті кіно.
Далі слід відзначити «неофіційність» прем'єри. «На екранах України - перший випуск сатиричного альманаху "Йод"!» - звучить красиво, але не зовсім коректно. Бо екран для «Йоду» - кінозал Будинку кіно та кінотеатр «Ліра» в Києві. Тобто, майданчики цікаві, але не зовсім відповідають амбіціям тих, хто готовий працювати для широких мас. Через те пан Томашпольський під час прем'єри в «Лірі» 6 червня говорив як про можливість поширювати фільми «Йоду» через інтернет за згодою авторів-правовласників, так і про перспективу показувати альманах в інших кінотеатрах на сеансах перед фільмами. При цьому нагадав радянську практику, коли показу передували сатиричні кіножурнали «Фитиль» та «Жорна», російського радянського та українського радянського виробництва відповідно.
Ідея не нова. Нею вже скоро як десять років живе режисер та організатор фестивалю студентських кіноробіт «Відкрита ніч» Михайло Іллєнко. Не раз і не два він ділився, в тому числі з вашим автором, планами показувати стрічки - призери фестивалю в кінотеатрах перед, наприклад, американськими блокбастерами. Цього поки не сталося хоча б через те, що технічне виконання цих робіт не дозволяє якісно відтворити їх на великих сучасних екранах.
Є підозра, що об це саме перечепиться «Йод», хоча не будемо забігати наперед. Але що більш реально - так це телепокази, і свого часу пан Іллєнко їх продавив. Це важливо, бо будь-яке - наголошую, будь-яке! - кіно за замовчуванням адресоване найширшій публіці. Й навіть найгіршу стрічку по телевізору побачить щонайменше півмільйонна аудиторія, якщо, звісно, для неї знаходити в ефірі правильне місце. Тим більше, що сатира й гумор мають на старті значно більший глядацький потенціал, аніж вистраждана автором робота, котра розкриває всім охочим його складний внутрішній світ.
Втім, це зовсім не означає, що сатиричні фільми не вистраждані, особливо в нинішніх українських умовах. Дмитро Томашпольський говорив і про це, а сам його коментар перегукується з ідеологією іншого волонтерського кінопроекту - «Мудаки. Арабески». П'ять років тому така сама неформальна група «українських злих» декларувала можливість зйомок актуального безбюджетного кіно. Процес пішов, творці допомагали одне одному камерами, світлом, звуком, студіями, актори знімалися безкоштовно, локації не коштували нічого. Здається, тоді прозвучало: кіно можна знімати навіть на мобільний телефон. Як тоді, так і тепер погоджуся цілковито, але все ж із обмовкою: в такому разі про великі екрани та навіть телепокази краще забути. Ваша історія буде зафільмована на телефон як факт, але поширення не буде навіть на фестивальних майданчиках.
Отже, «Мудаки. Арабески» були передусім соціальним проектом і відбулися від безвиході. Сатиричний «Йод» породила така ж ситуація. Але тональність і заточеність не на похмуру драму, а на сатиричну і в перспективі - гумористичну комедію змушує поміняти термін «безвихідь» на словосполучення «пошук виходу».
На користь і перспективу «Йоду» грає той факт, що сумне кіно в Україні навчилися робити й навіть час від часу намагаються поставити «правду життя» на потік чи потічок. Натомість веселе кіно, де правди життя не менше, але фінал оптимістичніший, після «За двома зайцями» в нас так і не опанували. Чого там: спроб знімати детектив чи трилер в Україні було більше, ніж намірів створити комедію навіть у часи повнішого, ніж тепер, безгрошів'я! Згоден, розвеселити - справа дуже складна й невдячна через суб'єктивність категорій «смішно - не смішно». Суть в іншому: невміння й небажання сміятися над собою та бачити комедію навіть у вервечці трагічних подій - дивна національна риса українського кіно, що відзначалося фундаторами «Йоду».
І тут пора перейти до наповнення першого випуску альманаху, аби зрозуміти, що буде в наступних і чи будуть жити наступні. Маємо 9 коротких сатиричних історій загальною тривалістю 21 хвилина, з яких перша й фінальна роботи - «Одкровення» Павла Острікова та «Останній бюджет» Дмитра Томашпольського - будуть зрозумілі вузькому колу причетних до кіно й творення кіно людей, чим дуже нагадують «капусники». У першій стрічці під час зйомок трилера актор випадково влучає в звукорежисера бойовою кулею замість холостої. Друга - сатира на прем'єра Яценюка, він задоволений, що всі кінематографісти померли з голоду, і звільняється бюджетна стаття витрат. Заміни «кінематографісти» на «вчителі» - і сміливо показуй у школах. Попри цікаве та оригінальне (враховуючи обмеженість ресурсів) утілення тим, хто звик сміятися на комедіях, пропоновані навряд чи будуть зрозумілі.
Решта сім - сатира соціальна («Задовбали!», «Згідно з прейскурантом», «Правильний вибір») та політична («Орден», «Закон», «Детектор для своїх», «Подвиг»). Так званий політичний блок станом на сьогодні - найбільш актуальний та запотребуваний глядачами, бо політизація суспільства не спадає. Проте виконані історії прямолінійно. Це - карикатури, на яких бачимо депутатів-хабарників, депутатів-зрадників та ментів-корупціонерів. Звісно, вони такими є і, на жаль, ще довго будуть. Але маємо ситуацію, коли про політичного діяча не треба розказувати спеціальну викривальну історію. Ми бачимо його в інтер'єрах Верховної Ради - вже розуміємо, що він падлюка. Тож несподіванка, насолода від очікування парадоксального фіналу, зникає. Що ще можна сказати про падлюку...
Натомість «Правильний вибір» Дарії Баранової - зафільмований анекдот про те, як чиновник Мінкульту поміняв портрет Шевченка на портрет Порошенка, а потім суворий Кобзар явився невігласу во плоті, - являє приклад, коли мінімальними зображальними й технічними засобами можна досягти потрібного ефекту. Це смішно, це ядуче, це повчально, це певний тренд, це навіть культурний код - і неоране поле для сюжетів «Йоду». Що може бути вдячнішим, аніж сміятися та знущатися з консерватизму й замшілості Міністерства культури України! Та Господи, адаптуйте до українських реалій анекдоти про міністра культури СРСР Катерину Фурцеву - і ось вам сюжети на кілька сезонів!
Словом, якщо «Йод» втримається на ногах, у чому особисто я не маю сумнівів, варто заточити сатиричні пера на актуальність укупі з несподіваним фіналом та адресувати результат ширшій, ніж вдячна кіноспільнота, аудиторії.
Андрій Кокотюха, для «Телекритики», 18 червня 2015 року
Наступний показ сатиричного кіноальманаху «Йод» у кінотеатрі українського фільму «Ліра» (м. Київ, вул. Велика Житомирська, 40) відбудеться 23 червня, о 17:00. Альманах також буде показано в кінотеатрах Одеси і Львова. У найближчому майбутньому планується он-лайн прем’єра альманаху на Інтернет-порталі Cultprostir.