Підсумки МКФ goEast у Вісбадені. Український акцент
04.05.2015
28 квітня у німецькому Вісбадені завершився ювілейний 15-й Міжнародний фестиваль кіно країн Центральної та Східної Європи goEast. Подаємо матеріал кінокритика, програмного консультанта Одеського МКФ, секретаря Правління НСКУ Аліка Шпилюка, що брав участь у фестивалі.
Фестиваль goEast було задумано 2000-го року директором Німецьких Кіномузею та Кіноінституту у Франкфурті Клаудією Дільман, відомим дослідником кіно, спеціалістом в архівній та музейній справі. Вона вирішила, що прийшов час Західній Німеччині дати достойну відповідь Німеччині Східній: на той час у Коттбусі вже протягом багатьох років існував свій фестиваль східноєвропейського кіно, а на західних землях такого не було. Рішення проводити новостворений фестиваль у Вісбадені видалося цілком природним, адже місто дуже пишається своїми східно та центральноєвропейськими зв’язками. Зокрема, тут і нині стоїть палац, де свого часу жила сербська принцеса, а у місцевому казино, про яке знає уся Німеччина, під склом розміщено стіл для рулетки, на якому грав – і програвав – Федір Достоєвський...
Одразу скажу, що я є одним із тих, хто супроводжує фестиваль goEast від народження (і навіть до нього), що було відзначено в офіційних виступах на ювілейній церемонії відкриття. Художнім керівником (арт-директором) фестивалю 2000-го року було призначено наукового співробітника Німецького кіноінституту Світлану Сікору, яка до того не мала відповідного фестивального досвіду. Вона почала знайомитися із фестивалями Східної Європи. Серед них був і МКФ «Молодість», програмним директором якого я тоді був. Наприкінці 2000-го року «Молодість» робила презентацію в Карлсруе, на якій була присутня Світлана Сікора. Невдовзі, у 2001 році відбулося перше «видання» фестивалю goEast. Відтоді я був тут і членом Міжнародного журі, і членом Журі FIPRESCI, привозив спеціальні програми української анімації.
Кінофестиваль у Вісбадені – невеликий. Організатори (а директором фестивалю з 2010 року є пані Ґабі Бабіч) зазначають, що він «середнього розміру», і дуже пишаються, що цього року побили власний рекорд відвідуваності: на фестивалі було 11 450 глядачів. Крім того було запрошено 150 гостей і акредитовано близько 150 професіоналів у галузі кіно. Треба сказати, що цього року у фестивалю були і певні фінансові складнощі – як і в багатьох інших фестивалів. В зв’язку із тим зменшили кількість нагород. Зазвичай журі окремо відзначало найкращий документальний фільм, тепер документальні та ігрові стрічки розглядали разом.
Офіційним акцентом 15-го видання goEast стала Україна. І не просто Україна, а ситуація війни в Україні. Зрештою, український фільм було продемонстровано вже напередодні відкриття фестивалю. 21 квітня німецький канал 3sat за традицією транслював стрічку, що минулого року отримала фестивальну нагороду. Це була грузинсько-українська робота «Побачення наосліп» Левана Когуашвілі (його 2014-го року визнали у Вісбадені кращим режисером).
На жаль, цього року жоден з українських фільмів не потрапив до конкурсної програми. Це пояснюється тим, що goEast у своєму конкурсі – так сам як багато інших фестивалів, наприклад, Одеський МКФ, – показує національні прем’єри. На жаль, на той час прем’єри усіх значущих українських фільмів у Німеччині вже відбулися. Тим не менше Україна опосередковано була присутня і тут. В офіційній конкурсній програмі – але поза конкурсом – було показано призера Берлінського МКФ «Під електричними хмарами» Олексія Германа-молодшого (нагадаю, Срібного ведмедя Берлінале за роботу над фільмом отримав наш оператор Сергій Михальчук). А в документальному конкурсі було представлено стрічку чеського режисера Їржі Стейскала «Яма», який до того на ХІІ Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA отримав приз глядацьких симпатій. Відзначило «Яму» і Міжнародне журі фестивалю goEast – Спеціальною згадкою за «фіксацію тривалої боротьби сім’ї за достойне життя».
«Під електричними хмарами»
«Яма»
Нагороди фестивалю отримали дуже достойні роботи. Призом Міністерства закордонних справ Німеччини за пошук культурної багатоманітності було відзначено відомого сербського режисера Желіміра Жильніка за фільм «Пункт призначення – Сербістан» («LogBook_Serbistan»). У стрічці на прикладі Сербії представлено дуже цікавий погляд на проблему африканської імміграції в Європу. Вважаю, для України це може бути однією з доволі актуальних тем.
«Пункт призначення – Сербістан»
Приз за кращу режисуру і приз журі FIPRESCI отримав Іван Остроховський за фільм «Коза». Я відстежую цю словацьку стрічку ще від Берлінале, де її було демонстровано у програмі «Форум». Вона зроблена дуже оригінально. Це вигадана історія, заснована на реальних фактах і зіграна реальними учасниками тих подій. Дуже зворушливе ігрове документальне кіно. Головний герой стрічки – словацький боксер, учасник Олімпійський ігор, який як і багато інших боксерів після завершення своїх виступів, пішов кривою стежкою. Він належить до циганської меншини, тож у нього виникають ще і додаткові проблеми. Боксер Петер Балаж грає у фільмі самого себе. Це дуже гуманна історія боротьби людини за власну гідність, щастя, місце в суспільстві. Вражаюча робота.
«Коза»
Фестиваль goEast завжди більшу увагу приділяє фільмам, пов’язаним із серйозними соціальними, соціально-політичними, соціально-історичними проблемами. Зважаючи на таке, цілком зрозумілим – і виправданим – став вибір переможця. Головний приз отримав непоганий і вже достатньо відомий фільм «Нічия дитина» (реж. Вук Ршумович, Сербія / Хорватія), теж заснований на реальних подіях. Це історія сучасного Мауглі, котрого напередодні Балканської війни було знайдено у Боснії у лігві вовків. Хлопець був цілком здичавілий. Його відправили до Сербії – у белградський притулок, де він поступово завдяки добрим, теплим, душевним людям віднайшов людський стан. І в цей час почалася Балканська війна... На протиставленні у фільмі гуманізації та дегуманізації дуже точно наголошено у формулюванні Великого журі: «Стрічка тримає увагу аудиторії потужною історією про хлопчика, що перетворюється з тварини на людину у той час, коли світ навколо рухається у протилежному напрямку».
«Нічия дитина»
З конкурсних стрічок, які обійшло увагою журі, варто відзначити яскраве художнє висловлювання Олексія Федорченко «Янголи революції». Я буду докладати усіх зусиль, щоб цей фільм потрапив в Україну. Це абсолютно ігрова історія, заснована на реальних фактах – появі радянської влади на північних землях хантів і ненців і майже невідомому нам повстанню місцевого населення проти неї. Сюжет занурено в яскраву художню форму, адже люди, що мають принести радянську владу і культуру місцевим «аборигенам», є представникам авангардного лівого мистецтва – архітектори, художники... В одному із них вгадується образ Сергія Ейзенштейна: історія цього персонажа починається з його поїздки до Мексики. Завершується все трагічно. Гинуть і представники авангарду і місцеві свободолюбні народи.
«Янголи революції»
Ще одна помітна стрічка – хорватський фільм «Косар» Звоніміра Юріча. Це теж історія, що рефлексує над травмами минулої війни, але робить це дуже відсторонено, стримано, тихо. Фільм позначено видатною операторською роботою. Майже вся дія відбувається уночі – у напівтонах, темряві. Маємо дуже тонку, майже безсловесну історію того як травми Балканської війни досі тримають людей і трагічно завершують їх життя.
«Косар»
Проблемі війни було присвячено низку паралельних програм, подій і воркшопів фестивалю – уже в зв’язку із тим, що відбувається нині в Україні. Провідною тут була традиційна секція фестивалю «Понад належним» (Beyond Belonging), яка говорила про українські події та переосмислений досвід воєн на Балканах і Кавказі. Центральним фільмом цієї програми, з якого вона, власне, і розпочалася, стала українська документальна стрічка «Все палає» Олександра Течинського, Олексія Солодунова та Дмитра Стойкова. Її продюсер Юлія Сердюкова брала участь у фестивалі, зустрічалася з глядачами, і розповідала їм, що відбувалося тоді – взимку 2013-2014 років – і відбувається зараз в Україні.
«Все палає»
Також у програмі «Понад належним» було продемонстровано робочі матеріали документального фільму «Київ / Москва» (першу їх частину оприлюднили на завершенні київської «Молодості»). Проект має на меті осмислити повсякденне життя Києва та Москви у сучасних реаліях неоголошеного протистояння. У роботі задіяні багато кінематографістів з Росії та України, художніми керівниками проекту є Олександр Расторгуєв і Павло Костомаров.
«Київ / Москва»
Із програмою «Понад належним» безпосередньо було пов’язано проект «Молоді кінематографісти за мир». Організатори фестивалю запросили кіномитців з України, Росії, Румунії та балканських країн – тобто тих, що так чи інакше відчули на собі війну. Для них проводили лекції та майстер-класи Юлія Сердюкова, Марина Разбєжкіна (керівник знаменитої кіношколи, усі учні якої на цьогорічному Docudays UA отримали нагороди), Георгій Овашвілі, режисер фільму «Кукурудзяний острів», кінематографісти з Німеччини та Боснії та Герцеговини. Від України у програмі брали участь троє: Андрій Литвиненко, Катерина Шевченко і Марія Стоянова. Я був свідком того, як молоді кінематографісти з різних країн активно та плідно спілкувалися між собою. Процес навчання завершився великим круглим столом на тему «Як і навіщо ми маємо розглядати війну засобами кіно?»
Безпосередньо із Україною було пов’язано і програму спеціальних подій фестивалю goEast. Тут відбулася міжнародна прем’єра фільму «Україна, листопад 2014», показів якого власне в Україні ще не було (хіба що окремі сюжети, з яких укладено стрічку, демонстрували місцеві телеканали). Фільм став результатом роботи колективу тележурналістів і документалістів з різних регіонів України під керівництвом німецьких російськомовних документалістів Анджея Кламта та Ірени Лангеман. Ініціювали проект Академія Deutsche Welle та Міністерство закордонних справ Німеччини. Учасники, що представляли Одесу, Дніпропетровськ, Львів, Івано-Франківськ і Чернівці, обговорили можливі теми і сформували знімальні групи, в які входили представники різних регіонів України. В результаті маємо колекцію з трьох фільмів тривалістю 20-25 хвилин – «Час госпіталю», «Стіна» та «За ширмою війни».
«Час госпіталю»
«За ширмою війни»
«Час госпіталю» (реж. Марина Жуковська, Одеса) розповідає про одеський військовий госпіталь, де реабілітуються воїни, поранені в АТО. Новелу «За ширмою війни» (реж. Тетяна Кузьмінчук, Львів) присвячено сім’ї, що виїхала з зони військового конфлікту і нині намагається допомогти іншим, у томи числі за допомоги театру ляльок. Ці фільми нагадують журналістські телевізійні репортажі. Натомість «Стіна» (реж. Михайло Москаленко, Дніпропетровськ) є повноцінним документальним кіно, що дає широку та різноманітну палітру точок зору і відчуттів з приводу того, що нині відбувається в Україні зі «стіною», відносинами між Сходом і Заходом. Дія фільму відбувається в трьох місцях: на зведенні реальної стіни на кордоні у присутності Арсенія Яценюка, який розповідає для чого нам стіна потрібна, у Дніпропетровську, де група художників робить абстрактно патріотичні графіті на тему української символіки, та у Чернівцях, де також зустрічаємо художника, що робить настінний живопис.
«Стіна»
За результатами показів присвячених Україні фільмів наприкінці фестивалю було проведено панельну дискусію «Повсякденне життя в Україні, повсякденне життя в Росії? Як жити? Що робити?» У ній брали участь троє російськомовних представники німецької сторони (зокрема, Ірена Лангеман), Марина Разбєжкіна від Росії та Марина Жуковська, авторка фільму «Час госпіталю», від України. Головним тут став пошук відповіді на питання, яким чином дозволити німецькій публіці отримати достовірну картину того, що відбувається в Україні, протистояти російській пропаганді. Про це багато говорила Марина Разбєжкіна.
Під час обговорення у залі виникла певна напруга, адже один зі слухачів зірвався з місця і почав говорити, що він вважає справжнісінькою пропагандою, спонсорованою американськими спецслужбами, саме те, що зараз відбулося та й взагалі усі заходи, підтримувані фондами на кшталт Фонду імені Гайнріха Бьолля (він підтримував дискусію). При тому слід врахувати, що протягом фестивалю фестивальний центр ряснів від номерів товстезного журналу «Російсько-німецький кур’єр», досить популярного двомовного видання, що є абсолютним неприхованим рупором путінської пропаганди. Тож у Німеччині існують різні погляди на цю проблему. Але, тим не менше, добре, що фестиваль усвідомлює її та намагається на неї реагувати.
Насамкінець, зазначу ще декілька аспектів присутності України на goEast.
З нагоди 90-річчя Марлена Хуцієва було організовано ретроспективу великого кінорежисера та зустріч із ним. Починав він свій творчий шлях у 1950-ті роки в Україні. У Вісбадені демонстрували його стрічку «Два Федори», відзняту на Одеській кіностудії у 1958 році.
«Два Федори»
Було представлено Україну й у Лабораторії талантів «Захід – Схід». Це традиційна, дуже важлива подія фестивалю, в якій задіяні молоді кінематографісти з країн Східної Європи, а також з Німеччини, якщо теми їх фільмів пов’язані зі Східною Європою. Учасники проходять попередню підготовку, де їх вчать презентувати свої проекти, а потім – беруть участь у пітчингу проектів. Кращий із них журі винагороджує грошовим призом у 3 тис. євро на розвиток проекту.
Серед тих, хто цього року проводив семінари для молодих кінематографістів, була минулорічна переможниця – українка Наталя Ільчук, яка, власне, і розповідала, як саме успішно провести пітчинг і перемогти. А українським конкурсантом Лабораторії талантів став Сашко Чубко із документальним проектом «Берлін – Перемога – Берлін», пов’язаним із його сім’єю.
Сашко Чубко працює в компанії «Пронто фільм», де опікується просуванням фільмів, і одночасно навчається документальної режисури у майстерні Сергія Буковського. Його бабуся народилася в Німеччині, куди її батьків було примусово вивезено на роботи під час Другої світової війни. По завершенні конфлікту сім’я могла залишитися там, але вирішила повернутися до рідного села Перемога на Київщині. І тепер Сашко Чубко планує привезти бабусю до Німеччини, знайти ферму, де її було народжено, познайомити з людьми, які не стали повертатися в СРСР тощо. Для бабусі це буде перша поїздка за кордон.
Така ідея перегукується зі знаменитим фільмом Сергія Буковського «На Берлін!», про що я згадав у розмові з Сашком Чубком. На це він мені розповів, що не бачив цього фільму і навіть гадки не мав про його існування. Але коли представив майстру проект, Сергій Буковський сказав: «Так, свого часу вже була схожа робота...»
Сашко Чубко дуже добре презентував свій проект, але, на жаль, не переміг. Конкуренція була дуже жорсткою. Зрештою, нагороду журі отримала Анда Пушкаш з Румунії з проектом «Посланець»: історією з національного минулого, про хлопчика, який дізнається, що його брат наступного дня має вчинити ритуальне самогубство. У неї була дуже потужна презентація. Вона зняла тізер, що демонстрував майбутню роботу, а візуальний матеріал завжди «спрацьовує». Крім того, два роки тому Анда Пушкаш отримувала на goEast приз за кращий студентський документальний фільм.
Нарешті, одним із вагомих заходів фестивалю стала спеціальна подія «Звільніть Олега Сенцова», присвячена українському кінорежисеру, якого утримують в Росії за сфабрикованими звинуваченнями. Такі акції проводять всі фестивалі світу, що поважають себе.
Олег Сенцов безпосередньо пов’язаний із фестивалем goEast. 2012-го року він брав у ньому участь зі своїм дебютом «Гамер». Вважаю, фестиваль організував дуже правильну акцію на його підтримку. Глядачам було показано минулорічну стрічку «Московські процеси», зняту німецьким режисером Міло Рау. Вона розповідає про інші російські процеси над митцями, унаочнюючи логіку сучасного московського політичного правосуддя. І це дуже важливо.
Загалом, фільми, представлені на goEast – це не розважальне кіно, а серйозні політичні, історичні, соціальні драми. Малоймовірно, що вони потраплять у вітчизняний прокат – за виключенням, звичайно, стрічки Олексія Германа-молодшого «Під електричними хмарами». Але, гадаю, окремі роботи мають зацікавити українські фестивалі.
Алік Шпилюк