f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

«Останній москаль». За законами жанру

21.04.2015

Редакція сайту НСКУ продовжує публікувати кінокритичні враження від українського комедійного телесеріалу «Останній москаль», який за підсумками трансляції на телеканалі «1+1» став найпопулярнішим телепродуктом останніх років і до того ж зібрав рекордну кількість відеопереглядів у Інтернеті.

У статті, що відкрила дискусію, Юрій Шевчук проаналізував «Останнього москаля» в контексті культурної війни з імперією, акцентувавши на зіткненні у телесеріалі «російського» та «українського», вирішеному не на користь української сторони. Подаємо рецензію Інни Долженкової, що обрала дещо іншу аналітичну оптику, розглядаючи зіткнення «гуцульського» та «російського» у телероботі.

Інна Долженкова, «Телекритика»

Такої колотнечі навколо звичайного серіалу, як після прем'єри перших серій «файної патріотичної комедії "Останній москаль"», соцмережі не бачили давно.

Претензії переважно лунають від щирих патріотів (пишу без лапок, бо вони справді щирі патріоти!) і в підсумку зводяться до такого. По-перше, дорікають творцям серіалу, що гуцули в ньому геть неавтентичні, бо розмовляють не рідною говіркою, а літературною українською та ще й з елементами суржику. По-друге, гуцульська красуня Ксеня з національної гордості зроду б не переходила в розмовах із поганським москалем на російську, а змусила б його вивчити рідну мову. По-третє, і головне, - весь серіал є не чим іншим, як черговою демонстрацією імбецильності українців та їхнього рабського плазування перед «великою російською нацією».

Деякі гарячі голови пропонують за це зображення гуцулів імбецилами заслати авторів «Останнього москаля» в Чорнобильську зону. Ще хтось, вважаючи ситком «антидержавною підривною роботою, спрямованою на дебілізацію українців і відтак їхній тотальний програш», рекомендує за подібні «художні твори» передбачити в Кримінальному кодексі окрему статтю.

Як на мене, автори подібних гнівних постів і статей живуть у стерильному світі українського поетичного кіно, де гуцули, звісно ж, мальовничо вдягнені в автентичні кептарі чи постоли, романтично доять овечок, готуючи бринзу з їхнього молока, а на дозвіллі розігрують шекспірівські пристрасті на тему вічного кохання. Тобто все те, що так щедро й потужно показав Сергій Параджанов у «Тінях забутих предків». При цьому спілкуються вони між собою виключно гуцульським діалектом. Який, між іншим, людині, далекій від філологічних студій, зрозуміти досить складно.

Але «Останній москаль» - це аж ніяк не парафраз Параджанова, а відтак судити його варто за законами телевізійного продукту для масового глядача. В принципі, ця перша в своєму роді для українського телебачення комедія могла розгортатися в будь-якій іншій локації України - від Ужгорода аж до Херсона. Але карпатські краєвиди з гуцульським колоритом знадобилися, щоб максимально підкреслити національні стереотипи й посміятися з них.

А що може бути більш контрастним, аніж мажор-москвич і його гуцульський вуйко? До речі, Іван (Юрій Горбунов) доводиться своєму московському племіннику не вуйком, а стрийком (брат батька, тоді як вуйко - це брат матері), але такі тонкощі в масовому жанрі, зразком якого є «Останній москаль», зайві. Ну, хто нині зуміє без допомоги вікіпедії правильно пойменувати всіх своїх родичів? Приміром, пояснити, ким і кому доводяться швагро чи дівер?

Те, що герої ситкому розмовляють не гуцульською говіркою, - теж один зі способів наблизити серіал до масового глядача.

Щодо мови персонажів в автора єдине зауваження до сценаристів, які вклали надприродне розуміння української мови «москалеві». Пояснити цей феномен можна хіба що тривалими щорічними канікулами на батьківщині татка в Карпатах, де дитина занурювалася в україномовне середовище. Але ж за сюжетом, батько Валєри Петрука покинув рідні Великі Вуйки 25 років тому й відтоді тут не з'являвся, ні сам, ані з сином. Відтак пояснити мовне порозуміння «москаля» з місцевими можна хіба що його надприродними здібностями. Бо, як свідчить досвід автора, рідня «з-за порєбріка», котра вперше приїжджає в Україну, на звучання української мови витріщає очі, розуміючи хіба що дикий суржик а-ля Сердючка, та й то через слово.

Проте не будьмо граммар-наці, бо все-таки жанр «Останнього москаля» передбачає величезні умовності й допуски щодо реалістичності чи психологізму.

Тішить, що сценаристи уникли обігрування бородатих анекдотів про москалів зі «спалахуйками», «пєрвоє» замість борщу чи «пі-і-і-во. Повбивав би!». Натомість зробивши стрижнем протистояння дядька й племінника (Ігор Скрипко) побутові ситуації, в яких і виявляється різниця менталітетів, що стає приводом до комічних конфліктів.

Коли прекрасна гуцулка Ксеня (Галина Безрук) відповідає Валєрі російською, це підкреслює лише одне - освіченість молодої вчительки (що не дивно) та її готовність до діалогу з представником колишньої «панівної нації». А геть не готовність схилятися перед «старшим братом» у рабському поклонінні.

Впродовж шести серій «Останнього москаля», показаних минулого тижня, автор дуже старалася знайти бодай одну нотку зневаги в зображенні гуцулів, не кажучи вже про їхню поголовну імбецильність. Не знайшла, уявіть собі. Ба більше, ці умовні гуцули демонструють природжений розум, хитрощі та самоповагу.

Мешканці села Великі Вуйки у виконанні Володимира Горянського, Назара Задніпровського, Юрія Горбунова та Івана Шкарана - це дещо наївні селяни з чудовим почуттям гумору і здатністю співпереживати.

Актори серіалу грають так, наче мріяли про свої ролі гуцулів усе життя, - відчувається, що їм ця гра в кайф.

Дуже шкода, що Ірмі Вітовській, чи не найкращій нашій характерній актрисі, дісталася епізодична роль продавчині сільмагу. Можна не сумніватися, що в головній вона б розвернулася на всю широту свого комічного дару.

Особливість цього наразі унікального для українського телебачення продукту - цілковита відсутність архаїки. «Останній москаль», усупереч побоюванням, що він стане черговим нудним пережовуванням «Веселих Жабокричів» чи «Москаля-чарівника», суголосний сучасним реаліям. Тут тобі й віча на сільському майдані, і стіннівка біля сільради з закликом боротися з лихоманкою Ебола і «камінг-аут» Стефка (Назар Задніпровський), буцімто він бісексуал. Зроблений лише для того, щоб привернути увагу до себе в місцевій крамничці.

Чимало й смішних гегів, що висміюють ті самі національні стереотипи, про які йшлося вище. Скажімо, коли на телевізор із діагоналлю 82 дюйми через його непотрібність (найближче село з телебаченням за 100 км) сільський голова Петрович (Володимир Горянський) пропонує... наклеїти портрет Тараса Шевченка. Або ж підготовка до зустрічі якоїсь суворої комісії - репетиція дитячого хору, квіти, альтанка теслі Івана, за яку він і має отримати телевізор, але її підло руйнує Валєра. Це взагалі дуже реалістична сцена з життя будь-якого села в Україні, подана в комічних тонах.

На початку першої серії, коли «москалика» зустрічають у лісі троє місцевих хлопів і переляканий Валєра каже їм, що він «заблудился» (ну, як ті псковські десантники!), місцевий суворо відповідає: «Ти не заблудився, ти знайшовся!». Майбутній же суперник у боротьбі за прекрасну Ксеню грізно каже: «Не знаю, за що, але дякую тобі, Боже!». І коли, згідно з усіма анекдотами, в наступному кадрі «москаль» мав би висіти на гілляці догори ногами, глядач натомість бачить такий собі перифраз гайдаївської комедії про «Операцию Ы». Бо Валєру зв'язують мотуззям і ведуть до сільського голови, як студент Шурик - невдах-грабіжників.

Не знаю, через яку призму треба дивитися на подібні репризи й діалоги, щоб побачити в них знущання з гуцулів. Ну не можна оцінювати оперетку за критеріями грецької трагедії, а лубок прирівнювати до академічного живопису. Кожному своє.

Інна Долженкова, «Телекритика», 21 квітня 2015 року

16 січня, середа, Синій зал 100-річчю ЄВГЕНА ЗАГДАНСЬКОГО присвячується

16 січня, середа, Малий зал Рада ветеранів НСКУ

17 січня, четвер, Синій зал СЕРГІЙ ПАРАДЖАНОВ: до 95-ліття від дня народження видатного митця