Що зробити, аби імідж вітчизняного кіно змінився на краще?
31.01.2015
28 січня Віце-прем’єр-міністр – міністр культури України В’ячеслав Кириленко зустрівся з групою кіномитців та журналістів. Зустріч відбувалася у вечірній час і мала неформальний характер.
У вступному слові Віце-прем’єр відзначив, що попри очевидну потребу в українському кіно і в суспільстві, і серед політиків, в самому уряді та парламенті далеко не всі розуміють необхідність радикального збільшення числа продукованих фільмів. Успіхи нашого кіно є, але суспільство їх не дуже помітило й не дуже поцінувало. Як зробити, щоби ця прикра ситуація змінилася? Бо інакше ми перебуватимемо в тій самій ситуації, коли весь телевізійний прайм-тайм будуть займати фільми росіян, в прокаті нас так само не буде помітно… Особливі надії В.Кириленко покладає на прийняття та впровадження Закону про збір на кінематограф.
У своєму виступі (це стислий виклад сказаного, а не буквальне відтворення) співак і композитор Святослав Вакарчук (він брав слово кілька разів, було помітно, що стан українського кіно йому справді болить) зазначив: уряд, парламент повинні зрозуміти, що без кіно Україна лишається багато в чому інформаційно та культурно обеззброєною. Потрібні політичні рішення, політична воля, яку всі ми повинні стимулювати. І не можна розмову про кіно зводити до фінансів, економіки. Окупити вітчизняний фільм дуже важко, у більшості випадків неможливо. У музичному бізнесі все легше, бо виробництво, хоча й не дешеве, одначе ж таке, що може приносити прибуток. В кіно не так, це реальність. Тому треба не ставити все в залежність від фінансів, треба розуміти: держава мусить дотувати кінематограф. До речі, як у більшості європейських країн. А якщо наші можновладці іншої думки, то хай нам уряд, Верховна Рада так і скажуть: ми вважаємо, що кіно не потрібне. Просто, щоб ми знали. І реагували відповідним чином. А то на словах усі «за». У нас є такі вже патріоти, в майках з портретом Степана Бандери по Верховній Раді ходять. А як до діла, починають пояснювати, що з грішми проблема… Але, – продовжував С. Вакарчук, – йдеться і про те, які саме фільми знімати. По-перше, треба перестати говорити неодмінно про шедеври, високе мистецьке кіно. Аби з’явилися сильні, професійні стрічки, здатні зацікавити масову аудиторію, потрібен великий потік фільмів середніх, і навіть низькопробних. Ну, інакше не буває, щоби тільки шедеври. Останні з’являються лише за умови повноводного фільмового потоку.
Голова НСКУ Сергій Тримбач підтримав С. Вакарчука. Десять днів тому, – сказав він, – на зустрічі з паном Кириленком на кіностудії імені Довженка я говорив щось подібне: справа не в грошах, йдеться-бо про суми, які є зовсім невеликими навіть за умов кризи, війни. Справа в політиці і політиках, абсолютна більшість яких існує в позакультурному світі. А чим є без культури, кіно зокрема, Україна? Це просто територія, приречена на загибель, на повний занепад. Тому ми усі – і кінематографісти, які, на жаль, не завжди єдині в своїх діях і оцінках ситуації, і журналісти, і суспільство в цілому – мусимо об’єднатися, аби якомога більше людей, передусім там, «нагорі», зрозуміли: кіно мусить бути в Україні, а інакше було, що було, а буде, що було. Натомість невдовзі мине вже шість років, як – за наполягання нашої Спілки – в Закон «Про кінематографію» було внесено положення про той самий збір. Одначе не було прийнято іншого законопроекту, який конкретизує механізм збору. І це все триває понад п’ять років! Немає бажання щось міняти, немає – знов-таки – політичної волі. А досвід поляків показує: доходи від збору дозволяють забезпечити левову частку потреб кіногалузі, це наповнює ринок вітчизняним продуктом, знімає навантаження з державного бюджету. А головне – з’являється масив вітчизняних фільмів, у них з’являється масова аудиторія… Й потрібно міняти ситуацію з виробництвом телесеріалів. Варто передбачити – як це є в практиці деяких європейських країн – аби телекомпанія зобов’язувалась, на законодавчому рівні, щоб 5-6 відсотків свого бюджету вона витрачала на виробництво власних фільмів. Не витрачає – тоді ті гроші перераховуються у спецфонд. А ще голова НСКУ повідомив про ініціативу комунального підприємства «Київкінофільм» та Спілки кінематографістів перетворити кінотеатр імені Чапаєва на кінотеатр українського кіно «Ліра» (такою була первісна назва видовищного закладу).
Кінорежисер Роман Балаян сказав про те, що успіхи тільки двох українських фільмів – «Поводиря» Олеся Саніна і «Племені» Мирослава Слабошпицького – є достатніми, щоби зрозуміти: потенціал у наших кінематографістів, попри паузу в два десятки років, є потужним, його гріх не реалізувати. Він говорив також про сценарний «голод», про необхідність виробництва фільмів, настановлених на увагу масової аудиторії.
У своїх виступах голова Держкіно України Пилип Іллєнко, кінорежисер Михайло Іллєнко, генеральний директор Національної кіностудії імені Олександра Довженка Олесь Янчук, кінокритики і журналісти Лариса Брюховецька, Аксинья Куріна, Володимир Войтенко, Олег Вергеліс акцентували різні сторони суспільного, культурного та власне кінематографічного життя, наголошуючи на необхідності послідовного посилення екранної складової в Україні.
Було домовлено зробити певні кроки для створення політичних та інформаційних тисків задля зміни ставлення до кіно, виникнення передумов для рішучих і послідовних реформ в кінематографі.
Власна інформація НСКУ