Пороги Роллана Сергієнка
19.01.2016
19 січня 2016 року виповнюється 80 літ від дня народження видатного українського кінорежисера Роллана Сергієнка, котрий за своїм послужним списком – у першій когорті українських кінематографістів.
Сергій Тримбач, голова НСКУ
Серед його фільмів лише кілька ігрових – «Білі хмари», «Щастя Никифора Бубнова», дебютна короткометражка «Карти». А більшість це неігрові, документальні, серед яких безсумнівні, як на мене, шедеври: «Освідчення в любові», «Відкрий себе», «Закон Вернадського», «Дзвін Чорнобиля», «Поріг», «Чорнобиль. Післямова»…
Сергієнко – син учителів з Чернігівщини. І – онук, по материнській лінії, священика. Це багато що пояснює – і в його долі, і в тому моральному кодексі, який він сповідує: через мистецтво.
А ще він учень самого Олександра Довженка, навчався на легендарному вдіківському курсі, набраному класиком 1955-го року. Однокурсник Сергієнка, Отар Іоселіані (вже так само світовий класик) пригадує: Довженко в кінці першого курсу сказав, що ні йому, Отарові, ні Сергієнкові не треба займатися режисурою. Чому? «Вас затопчуть, – сказав Довженко. – Ви надто делікатні». Делікатні, а тут треба бути іншим: пробивним, зухвалим… Ні той, ні другий не послухались і в режисуру все ж таки пішли, і слава Богу. Одначе ж мабуть не раз Сергієнкові пригадувалось оте «вас затопчуть»…
Затоптали і заборонили, зрештою, «Освідчення в любові» (1966), феноменально зняту оператором Едуардом Тімліним (це одна з кращих, на мою думку, операторських робіт за всю історію світового кіно). Заборонили документальну стрічку «Відкрий себе», присвячену Григорію Сковороді. Уже в часи Перебудови, в кінці 1980-х, її знімуть з «полиці» і навіть присудять Шевченківську премію. Одначе усе це треба було пережити, встояти на ногах.
«Освідчення в любові» потоптали уже в наш час – кілька літ тому адміністрація Президента (ще Януковича) з незрозумілих причин не ствердила присудження фільму Державної премії імені Олександра Довженка. За чутками – тому, що він надто «радянський, прокомуністичний». Дивовижно, але факт: комуністична влада заборонила стрічку, й «антикомуністична» так само. Ніякій владі цей Сергієнко немилий, що й логічно, мабуть, і говорить про те, що митець ніколи і ні перед ким не прогинався і не пристосовувався.
А коли його усунули від зйомок картини «Іду до тебе» – про Лесю Українку, за сценарієм Івана Драча (пізніше фільм усе ж поставить Микола Мащенко), Сергієнко, на знак протесту, залишив кіностудію імені Довженка і повернувся тільки в другій половині 1980-х – щоби зняти фільм «Поріг», про Чорнобильську трагедію.
На Довженковій студії Сергієнко зняв один із кращих своїх фільмів «Білі хмари» (1968) – син їде до помираючого батька і передумує все життя: своє і родини. Життя, яке складається із суцільних тобі втрат і катастроф…
Втрата і втрати – це відчуття переслідувало Сергієнка довго, надто довго. Витворився чорнобильський цикл: «Дзвін Чорнобиля», «Наближення до Апокаліпсису. Чорнобиль поряд», «Чорнобиль. Тризна», «Чорнобиль. Післямова»… Якби ж то ми не тільки дивились ці фільми, а й вслухались в них – може поменшало б в Україні отих трагедій і катастроф? Хоча розумію всю наївність подібних схлипів…
Син Роллана Петровича Олексій так само став режисером – гідним імені батька, треба сказати. Останньою його роботою став фільм якраз про батька – «Здравствуй, папа. Роман о Роллане» (картина є в Інтернеті, її можна переглянути). Прекрасна робота! І остання – бо 2013-го Олексій Сергієнко несподівано помер. Страшна і непоправна втрата…
Достойне життя, достойні – і в сенсі мистецькому, і в сенсі моральному – кінематографічні твори. Многії літа ще, Роллане Петровичу! І доземний уклін за труд – тяжкий і високий.
Сергій Тримбач