f y
Національна спілка кінематографістів України

Новини спілки

Про Володимира Денисенка і картину «Совість»

07.01.2016

Сергій Тримбач, голова НСКУ

Різдвяного дня, 7 січня 1930 року, народився кінорежисер і сценарист Володимир Денисенко (1930–1984) – носій одного з найяскравіших імен в історії українського кіно.

Розкажу, коротко, одну лишень історію – про картину «Совість».

1968-го року Володимир Денисенко наважується на крок майже відчайний – зробити фільм поза цензурою. Разом із своїми учнями він робить картину «Совість», за сценарієм, написаним разом із письменником Василем Земляком. Свідомо чи несвідомо (думаю, усе ж свідомо!) тут реалізувалися філософські підходи екзистенціалізму – напряму, що ніяк не кореспондувався з радянською ідеологічною системою координат. Трагічна історія людини, позбавленої вибору. Бо ж обидва варіанти вчинку є програшними. Герой фільму справді убив німецького офіцера і саме за це взяті в заручники жителі його села. Одначе ж зрозуміло, що усіх розстріляють – незалежно від того, з’явиться він перед німецькими очима, чи ні.

Фільм дістав адекватну візуальну складову. Оператор Олександр Деряжний відтворює події у максимально випаленій, вибіленій чорно-білій палітрі. Людській душі тут немає жодного опертя, жодної звичної підпорки. Її існування, її екзистенція розірвана, дематеріалізована. За таких ситуацій в радянських фільмах зазвичай з’являється «кризовий менеджер» – комісар, партійний працівник. Тут ним і не пахне – як власне незрідка й було в житті. А ще ж модерно-мінімалістська музика Кшиштофа Пендерецького, дібрана до фільму...

А ще – це був урок своїм учням. Може, уперше після Ігоря Савченка (той виводив своїх учнів – Сергія Параджанова, Володимира Наумова, Олександра Алова та інших на майданчики, де сам знімав фільми) педагог залучає своїх учнів до роботи, що називається, «на повну котушку». Тим більше, що тут був і урок високої етики. А крім того, фільм і сприймається нині в контексті європейського, а не вузько-радянського кіно. То ж не дивно, що, до прикладу, Денисенків учень В’ячеслав Криштофович завжди робив фільми, які важко віднести до радянської парадигми. Для цього, правда, йому упродовж років довелося робити телевізійні фільми, оскільки в ті роки у телеоб’єднанні, та ще й керованому ліберальним московським начальством, можна було почуватися значно вільнішим.

Зрозуміла річ, фільм «Совість» не мав жодних шансів вийти на екрани. Тим більше, що у серпні 1968-го радянські танки увійшли до Чехословаччини, за чим послідували нові репресії щодо діячів культури.

Зрештою, в роки Перебудови фільм воскрес. І умер знову – судячи по всьому його хтось просто поцупив. Деталі вже не пригадую. Скінчилось тим, що хтось приніс «яуфи» з плівкою, і син митця, кінорежисер Олександр Денисенко, за сприяння Романа Балаяна, реставрував стрічку. Уперше її показали 1991 року на Першому (він же останній поки що) Всеукраїнському кінофестивалі в Києві...

У фіналі «Совісті» розстрілюють усе село. Гора трупів... З-під неї, сторожко озираючись, виповзає хлопчик. І біжить, біжить, біжить. Один з цілого народу. Не забуваймо того хлопчика. Україна і українці не раз опинялись у могилі, на дні історії. Завжди примудрялися вижити. Так хочеться, аби ми нарешті не тільки виживали, а й почали нарешті жити – по-справжньому...

У тій маленькій ролі хлопчика – син режисера і його дружини, чудової актриси Наталі Наум, Олександр Денисенко.

Сергій Тримбач

Коментар Олександра Денисенка: «“Яуфи” із плівкою ніхто не приносив. Два роки я шукав єдину вцілілу незнищену КДБ позитивну копію фільму. Шукав її спільно з Миколою Олійником – студентом батька, котрий грав у фільмі роль поліцая. Ми облазили всі архіви, фільмотеки і сховища. Їздив я навіть у Білі Стовпи в Росію. Але так ту копію і не знайшов.

Останнє місце перебування копії фільму значилося в журналі реєстрації у Спілці кінематографістів. Її привозили на конфліктну комісію у Спілку з Музею Довженка з кіностудії Довженка, яким тоді керувала Тетяна Тимофіївна Дерев’янко, бо туди батько віддав на збереження їй ту останню копію фільму, коли всі були знищені, змиті на срібло або порізані на фрагменти, як приклади для операторів кінофакультету.

У журналі значилася дата 26 жовтня 1986 року. Саме у той день привезли в Спілку копію фільму. І саме після перегляду фільму і рішення комісії про те, що картину слід відновити, бо це вже була «Пєрєстройка», цю єдину копію знову вкрали.

Комісію очолював Леонід Осика. І я йому так само безмірно вдячний, як і Роману Балаяну. А ще я вдячний Михайлу Бєлікову, бо саме він сприяв моїм пошукам цього фільму. Ми писали з ним листи у всі кінофонди колишнього СРСР, а потім написали спільно із ним листа до прокуратури.

Цей лист особливо посприяв пошукам. Було відкрите кримінальне провадження у справі викрадання цієї копії. Прийшов слідчий на кіностудію, поговорив з Тетяною Тимофіївною Дерев’янко, пояснив їй, що та єдина копія, яка стояла на балансі музею Довженка, є державною власністю.

Через перший відділ кіностудії і куратора КДБ кіностудії Довженка офіційно з’ясували, що ніяких лихих намірів знищити останню копію «Совісті» у КДБ не було. І лише після цього, після колосального рейваху у кіноспільноті вночі на кіностудію Довженка заїхала машина і з неї буквально викинули під дощ, бо це був вже листопад 1988 року, єдину уцілілу копію фільму.

Викинули не в «яуфах», а в коробках. З деяких коробок плівка випала і жужмом валялася під дверима фільмосховища. І вже зранку о 9.00 мені подзвонила Людмила – начальниця довженківського фільмосховища – і сказала дві фрази: «Саша! Папіну «Совесть» кто-то подбросил ночью дод двери фильмохранилища! Приезжай немедленно!»

Я відразу приїхав. Вона, Людмила, насправді свята людина, дала мені ті два «яуфи» з плівкою, і я «викрав» копію вже вдруге з кіностудії Довженка. Потім через Спілку, оскільки рішення конфліктної комісії вже було, було отримано фінансування на реставрацію і нову редакцію фільму.

Дуже допоміг тоді Юрій Олененко – добрий батьків товариш. Він тоді очолював Держкіно УРСР і саме він виділив кошти на відновлення фільму. І завдяки саме цим людям «Совість» вдалося врятувати і повернути дати їй друге життя.

Це зайвий раз підтверджує, що совість – справа колективна. І мені особливо приємно, що картина отримала перший приз першого і єдиного Всеукраїнського кінофестивалю імені Івана Миколайчука у 1991 році. Батько, коли знімав фільм, казав, що совість – це голос твого янгола. І якщо ти його чуєш, то ти людина. Дякую уклінно усім людям».

7-9 листопада, четвер-субота, Червоний зал «Сучасна анімація - досягнення, проблеми, перспективи»

10 листопада, неділя, Синій зал Світова флешмоб-прем’єра документального фільму «Я-Мобер» (Реж. А. Дем’яненко, Д. Томашпольський)

11 листопада, понеділок, Синій зал ЗІРКИ СВІТОВОГО КІНО: «Графиня із Гонконґу» (реж. Ч. Чаплін)