f y
Національна спілка кінематографістів України

Новини спілки

Відбувся творчий вечір Валерія Балаяна

28.05.2015

26 травня 2015 року у Будинку кіно відбувся творчий вечір члена нашої Спілки, кінорежисера Валерія Балаяна, на якому автор представив три документальні фільми, які так і не бачив глядач.

Відкрив вечір голова Спілки Сергій Тримбач. Він запросив усіх присутніх 28 травня, о 18:30 на вручення премії Національної спілки кінематографістів України, яке відбудеться за таким собі «голлівудським сценарієм», і великий вечір українських кінопрем’єр, у програмі якого – перший випуск сатиричного альманаху «Йод», вироблений в рамках Лабораторії проектів НСКУ.

А далі Сергій Тримбач представив героя творчого вечора – Валерія Балаяна. «Українська земля благодатно діє на вірмен», – зазначив голова Спілки, нагадавши кінематографічні звершення Сергія Параджанова і Романа Балаяна, а зрештою – і Валерія Балаяна, режисера талановитого, а крім того – що не з усіма режисерами буває – великого трударя. Валерій Балаян знімав три-чотири фільми на рік, і лише останнім часом дещо притишив темп роботи. «Уявіть собі, це як письменник, що пише три-чотири романи на рік», –  підкреслив пан Тримбач.

Валерій Балаян працював головним чином у Москві, на багатьох студіях, виконавши там десятки фільмів, але не всі з них були оприлюднені. Донедавна мешкав він у Криму, звідки виїхав одразу по окупації півострова Росією. З Україною його багато що пов’язує і в життєвому, і у творчому плані. Спільно з Сергієм Буковським він був сценаристом фільму «Знак тире», а нещодавно в Україні зробив фільм «Райдуга над Каракумами» про перебування Київської кіностудії в Ашхабаді. Зрештою, усі фільми, що їх було показано на вечорі, – також мають стосунок до України.

Сам Валерій Балаян іронічно зазначив, що велика кількість його робіт може бути розцінена ознакою графоманії. «Я зробив близько шести десятків різних фільмів. Хто чим бере, хтось робить великі стрічки, а я – невеликі, працюю дуже багато», – сказав він. При тому стрічок, які не доходили до глядача, з кожним роком – більшало. Якщо до 2004 року приблизно 20% вироблених ним фільмів не оприлюднювали, хоча і виплачували за них гонорар, то далі таких робіт стало вже 40%. А з 2010-2011 років – близько 70% фільмів, навіть виконаних на замовлення, потім не демонстрували, підкреслив режисер.

Але перш ніж перейти до розповіді про невідомі фільми, представлені на вечорі, Валерій Балаян поділився з аудиторією приємною звісткою. «Сьогодні відбулася знаменна подія, – сказав він. – Години дві-три тому мені зателефонував державний чиновник – чи можете собі уявити таке в Росії? – з відділу громадянства Святошинського району [в місті Києві] та повідомив, що всі документи пройшли і я тепер – громадянин України. Для мене це велике свято», – сказав Валерій Балаян. При тому спілкувався він українською – на знак поваги до держави, громадянином якої став.

Фільми, представлені на творчому вечорі, не змогли потрапити до глядачів з різних нехудожніх причин – політичних, соціокультурних, особистих. І, звичайно, в жодному випадку не можна розцінити їх «графоманією», ба навіть – малою творчою невдачею Валерія Балаяна – митця, що вміє, працюючи нерідко в рамках жорсткого телевізійного стандарту, майстерно розкрити внутрішній світ своїх героїв, досліджувані ситуації і теми, підкреслити промовисті деталі нашого буття.

Перший фільм вечора – «Володимир Войнович. Залишитися собою» – було виконано у 2013 році з нагоди 80-річчя письменника студією «Мірабель» Міри Тодоровської. Замовив стрічку російський телеканал «Культура» з вимогою, щоб у ній не було жодної політичної ноти. Тож Валерій Балаян вирішив знімати про дитячі роки Володимира Войновича, які пройшли у Запоріжжі, а також – під час Другої світової війни – в російській глибинці. Вимоги, загалом, було дотримано: вийшла політично невинна стрічка, хіба що сповнена безмежною свободою письменника – у його іронічних чесних фразах і спогадах, доповнених точними спостереженнями документаліста, що фіксує пострадянську дійсність.

А втім, вироблений фільм канал купувати відмовився, зазначивши, що результат не відповідає його побажанням і жодні переробки тут не допоможуть. У приватній бесіді представники «Культури» зізналися, що виконують установку, що забороняє згадувати в ефірі у негативному контексті про КДБ, а Володимир Войнович у фільмі побіжно говорить про терор, вчинений НКВД над його сім’єю й суспільством загалом.

Студія «Мірабель» знімала стрічку власним коштом. Телеканал «Культура» мав сплатити за вже готовий фільм. Виробництво коштувало 800 тис. рублів (а на той момент це було близько 25 тис. доларів), які Міра Тодоровська, фактично, виклала з сімейного бюджету. Коли продюсер трохи натиснула на телеканал, той погодився показати фільм без коректур, але за половини суми – 400 тис. рублів. На те Міра Тодоровська роздратовано кинула: «Забирайте безкоштовно».

Наступного ранку з бухгалтерії каналу «Культура» їй прислали рахунок із поясненням: мовляв, будучи державною організацією, канал не може прийняти фільм безкоштовно, але готовий придбати його за десять-п’ятнадцять рублів. Так було зроблено, щоб принизити її, зазначив Валерій Балаян. Це демонструє атмосферу, яка панує на російському телебаченні, навіть на тому каналі, що його вважають ліберальним. Зрештою, на «Культурі» фільм «Володимир Войнович. Залишитися собою» так і не продемонстрували, випустивши в ефір на ювілей письменника документальну стрічку про нього п’ятнадцятилітньої давності. Самотній показ стрічки відбувся хіба що у Запоріжжі.

Другий із небачених фільмів, продемонстрований Валерієм Балаяном, – «Романс Надіра» (2008). Це невелика споглядальна документальна робота, в якій відбито один день з життя літньої професійної скрипальки, що колись виступала у філармонії, а тепер грає на Центральному ринку Алушти.

Стрічку режисером було знято за власні кошти, «для душі», у манері, що істотно відрізняється від звичної для нього. Історію подано без слів, завдяки візуальним образам базарного життя (зокрема, надміру популярного грального автомату) і відтворенню звукового середовища, що поєднує вишуканість скрипки із голосним брязкотом монет.

Образ базару як метафори сучасного життя, що не лише поглинає непристосовану до нових жорстких реалій новітнього «ринку» інтелігенцію, а й визначає невтішне майбутнє молодого покоління, посилено кадром, в якому зведено літню скрипальку, що йде з базару після «робочого дня», і дівчинку зі скрипкою, яка крокує у протилежному напрямку – на базар. Валерій Балаян розповів, що дівчинка з’явилася у кадрі цілком випадково, це не була постановочна зйомка. Сцену вигадало саме життя. «За це я люблю документальне кіно, адже в ньому трапляються такі дива», – зазначив режисер.

Він пропонував фільм російським телеканалам (і тій таки «Культурі»), але всюди отримував відмову: українська історія їх не цікавила. До речі, така ж доля спіткала і фільм про Вадима Скуратівського, який замовили, але не продемонстрували в ефірі.

«Романс Надіра» брав участь у фестивалях – зокрема, у Мадриді, та конкурсах, навіть посів друге місце російської телевізійної премії «Страна», за яке Валерій Балаян отримав 50 тис. рублів. Але фільм ніде не показали, жодного ефіру не було.

«Романс Надіра» телеканали не демонстрували зі, сказати б, соціокультурних причин – художньої невідповідності стрічки спрощеним, примітивним вимогам телебачення. А от документальному фільму «Олександр Аскольдов. Доля комісара» (2006) шлях до глядачів було закрито з прямої волі героя стрічки – режисера Олександра Аскольдова. Спершу він ініціював створення фільму до 75-літнього ювілею, а потім – не вподобавши результат – знищив його.

Документальний фільм було створено в рамках творчого об’єднання «Комісар» кіностудії Мосфільм, очолюваного самим Олександром Аскольдовим, режисером, що зняв за свою кар’єру одну повнометражну стрічку – драму «Комісар», яку радянська влада заборонила на два десятки років. Валерій Балаян, ідучи за вимогами замовника, виконав фільм-портрет у консервативній манері телевізійного формату, основу якого – окрім багатьох фрагментів «Комісара» – уклали, власне, інтерв’ю із самим Олександром Аскольдовим. Їх доповнили глибокі міркування Олексія Германа, Ернста Неізвєстного, Юрія Норштейна та інших митців про режисера, фільм і болісну ситуацію, в якій Олександр Аскольдов перебував протягом десятиліть заборони своєї картини.

Вийшла пронизлива документальна стрічка, що, за висловом Валерія Балаяна, «оформила міфологію» Олександра Аскольдова: саме його слова та емоції – часом максимальна щирі, а часом (з його, героя, власної волі) дещо постановочні та показові – виявилися тою рушійною силою, що тримає глядачів у напрузі, веде їх за собою. Але водночас таку «міфологію», конструйовану самим героєм, зруйнувала – бодай частково відкривши глядачам світ тих переживань, що протягом двадцяти років мучили режисера забороненого фільму, ламаючи його зсередини.

Валерій Балаян розповів, що на першому перегляді фільму Олександр Аскольдов розплакався, йому сподобалося. Але за два тижні він сформував список із тринадцяти правок, які, по суті, викидали краще, що у фільмі було, практично зводили його нанівець. Коли ж Валерій Балаян відмовився руйнувати картину такими редакціями, герой – він же продюсер – власноруч знищив фільм.

Творче об’єднання «Комісар» визнало стрічку «творчим браком» Валерія Балаяна, про що було укладено відповідний акт. Режисер мусив повернути всі вихідні матеріали, що підлягали знищенню. Витрати на виробництва фільму списали у збитки. Відтак, з юридичної точки зору фільму «Олександр Аскольдов. Доля комісара» просто не існує.

Але Валерій Балаян врятував свою версію стрічки. Він боровся за неї, подавав на фестивалі (зокрема, фільм демонстрували на Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA). Зрештою, стрічка потрапила до конкурсу Відкритого фестивалю документального кіно «Росія» в Єкатеринбурзі, де отримала Гран-прі. Олександр Аскольдов знав про те і не протестував, але фільм – не поновили.

Валерій Балаян з сумом зазначив, що, не бажаючи того, він виявився в абсолютно дзеркальній ситуації до історії самого Олександра Аскольдова, стрічку якого «Комісар» також могли «випустити» за умов переробок, а втім – режисер відмовився робити їх, натомість болісно переживаючи двадцятилітню заборону свого фільму. І от, на диво, у 2006 році сам перетворився на того, хто забороняє кіно.

По завершенні перегляду проникливої документальної стрічки «Олександр Аскольдов. Доля комісара» відбулося обговорення цього «неіснуючого», але вельми значущого фільму. Відповідаючи на питання, яке завдання він ставив собі, творячи фільм-портрет, Валерій Балаян сказав, що для нього надзвичайно важливим було передати емоції, які він відчував на той час до свого героя, аби вони резонувала у глядачах.

Звичайно, в процесі знімання та після нього режисер дізнався про Олександра Аскольдова багато такого, що не вкладалося у міф, який той собі створив, але фільм не йде шляхом «викриття», що має стати темою окремої документальної роботи.

Загалом, за словами Валерія Балаяна, у нього вийшов панегірик Олександру Аскольдову – фільм не компліментарний, але такий, що справедливо відображає його складну, власне, трагічну постать. І тим більшим є парадокс неприйняття стрічки її героєм. Виявляється, навіть така робота може не сподобатися, зазначив Валерій Балаян.

Сергій Буковський запитав, чи можна взагалі в документальному кіно якимось чином подолати спротив героя, щоб картину не закривали, не різали. Адже таке неприйняття результату – річ практично неминуча. «Яких помилок ми припускаємося, як режисери? Чи треба, як каже Анатолій Борсюк, знімати лише про мертвих?»

Відповіді на це запитання у Валерія Балаяна нема. Жахлива дилема творення фільму-портрету – особливо коли людина жива – у тому, що треба або «оформляти її міфологію», або знімати те, що зрозумів про неї. Пройти між Сциллою та Харибдою тут неймовірно складно – щоб і фільм був, і герой у ньому, і щоб не посваритися з тим героєм.

Відомо, що є режисери, які виносять кішку з палаючого будинку, а є такі, хто її знімають, підкреслив Валерій Балаян. Звичайно, це метафора. Але, як каже Марина Разбєжкіна, «одним оком плачеш, а іншим – знімаєш». І коли ми дивимося фільм, ми добре бачимо, хто «кішку знімає до кінця», хто маніпулює героєм, хто чітко знає, що треба, і досягає того, не тривожачись, як далі буде з тим жити герой, як будуть жити його діти. «Але я скоріше «виношу кішку», – зазначив Валерій Балаян. – І тому, можливо, не дуже добрий режисер. Кажу без кокетства, тому що розумію, що треба «кішку» знімати».

Вікторія Бондар наголосила, що цінність фільму вже у тому, що його було знято й збережено. Адже у нашій вітчизні, так само як і на всьому просторі колишнього Радянського Союзу, хроніки як такої від 1993 року не існує. Її немає, вона зникла. Геніальний фільм «Комісар» залишиться в історії, наше ставлення до нього не зміниться від того, що показано у документальній стрічці. Це наша спадщина. Але так само нашою спадщиною є і ті герої, яких зафіксував Валерій Балаян, а це не лише Олександр Аскольдов, а й Олексій Герман, Ернст Неізвєстний та інші.

Своїми міркуваннями щодо колізії навколо стрічки поділився і Сергій Тримбач: «Великі митці дуже часто творять свою міфологію. Я чогось подумав, що було б якби зняли фільм про Олександра Довженка і він сам подивився його? Як на мене, блискучий режисер Ігор Савченко за професійним рівнем знаходиться поруч із Олександром Довженком, але хто про нього знає? А Олександр Довженко творив свою міфологію. Тож гадаю, що якби Валерій Балаян знімав фільм про нього, у Олександра Петровича було б не тринадцять, а набагато більше поправок».

Сергій Тримбач згадав розповідь редактора Григорія Зельдовича про реакцію Надії Крупської на фільм Михайла Ромма «Ленін в жовтні». По завершенні фільму вона сховала обличчя в долоні та сиділа так хвилини дві, а потім сказала: «Це не Ленін». «Я думаю, Олександр Довженко реагував би так само, якби подивився фільм про себе, – сказав Сергій Тримбач. – Тож і Олександр Аскольдов, очевидно, відчув, що Валерій Балаян підриває той міф, який про нього в часи перебудови виник».

«А ми самі оформляли сьогодні міфологію Валерія Балаяна, – додав Сергій Тримбач. – Тому що мали дуже цікаву розмову. Те, що чомусь пішло із наших залів і тим більше – із телебачення, де лишилася вихолощена політична тріскотня». І за таке поживне мистецьке спілкування, якого, зрештою, нині лишилося мало в самому житті, також слід подякувати Валерію Балаяну, що дозволив зустрітися з його невідомими фільмами і поговорити про них.

Сергій Васильєв

7-9 листопада, четвер-субота, Червоний зал «Сучасна анімація - досягнення, проблеми, перспективи»

10 листопада, неділя, Синій зал Світова флешмоб-прем’єра документального фільму «Я-Мобер» (Реж. А. Дем’яненко, Д. Томашпольський)

11 листопада, понеділок, Синій зал ЗІРКИ СВІТОВОГО КІНО: «Графиня із Гонконґу» (реж. Ч. Чаплін)