НОВЕ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ПО-ФІНСЬКИ
20.11.2023
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
В українському прокаті фільм «ОПАЛЕ ЛИСТЯ» (приз журі у цьогорічних Каннах) видатного фінського режисера АКІ КАУРІСМЯКІ. В кінотеатрі «Жовтень» - усі наступні дні…
На екрані сучасна Фінляндія, сучасний Хельсинкі. Ну ніби сучасний… У барі, де кілька днів працює героїня стрічки, висить календар 2024 року. Один із перших кадрів - сучасний супермаркет, де комп’ютер зчитує, на касі, цінники товарів. Хоча режисер пропонує нам зчитувати з екрана і дещо інше. Анса (Альма Певсті) на початку фільму працює у тому маркеті, її викидають з роботи за одну хвилину, за порушення, яке не виглядає аж надто серйозно. Викидають на вулицю, про якісь права людини не йдеться. Потому вона працює ще у двох-трьох місцях і праця її дедалі примітивніша і важча. Остання - тендітна жінка вантажить якийсь матеріал і перевозить його в інше місце за допомогою елементарної тачки-бідачки. Такою тягали щось там і в концтаборах - імені Гітлера чи імені Сталіна…
Практично ті самі характеристики у життєвих буднів Холаппе (Юссі Ватанен), робітника з будівництва, який навіть житла не має - ну просто ніякого. Він п’є, й аж ніяк не воду,- в робочий час і позаробочий. З ним так само не церемоняться - просто випихають за межі будмайданчика. І так далі…
Невже це відбувається нині, у благословенній Європі, у країнах, де тріумфують гуманістичні цінності? Одначе ж Каурісмякі уже не в першому своєму фільмі наполягає на тому, що є дві Європи, й в одній із них облаштувались, і живуть собі, цінності феодального устрою. Рабська примітивна праця, безправ’я, коли слово феодала священне і непогрішиме.
Відчуття настання феодалізму підсилюють і постійні, у першій половині фільму, повідомлення (вони звучать з радіоприймачів, аж ніяк не новітньої формації) про війну росії проти України: розбомбили театр в Маріуполі, загинуло 18, загинуло 16, поранено сотні… Це не сучасна зовсім війна, це війна феодальних часів і за законами тих часів, коли все вирішує сила: хто сильніший - того й зверху.
2024-й рік на календарі, звичайно ж, не випадковий. Дуже можливо, що тим самим фінський режисер нагадує нам про те, що майже сто літ тому, у 1924-му, з’явилась книжка Ніколая Бердяєва «Нове середньовіччя». Де є такі рядки: «Епоху нашу я означаю як кінець нової історії і початок нового середньовіччя». Сталінська епоха і явила собою таке середньовіччя, вкупі з гітлерівською й іже з ними. Непоганий знавець російської літератури і росії загалом (нагадаю, що рівно 40 років тому, на початку грудня 1983-го, вийшов фільм Каурисмякі «Злочин і покарання», за мотивами роману Достоєвського; його події перенесено до Хельсинкі), фінський режисер напевно що і Бердяєва читав.
Середньовіччя - воно і з екрана рухається в кінозал, до персонажів стрічки. Анса і Холаппе йдуть в кіно, дивляться фільм «Мертві не помирають» Джиммі Джармуша. Картина 2019 року. Сучасні боси великої індустрії, вони ж феодали, перехамаркують природу до її невпізнаваності. Зрештою, оживають мертві… Така собі футуристика.
У фільмі Каурисмякі бачимо опущеність людей, які з останніх сил тримають власну гідність. Убогий їхній світ, хоча в ньому повно відсилань до кінематографічних і музичних шедеврів. У цьому малому світі, де людина вже є ніщо, ніхто і звати ніким, все ще жива велика культура. У ній і при ній - єдина надія автора картини. Її фінал оптимістичний, сказати б чаплінський: герой і героїня прошкують углиб кадру, у життя, в якому все ще не згасла надія.
З ними й собака, яку завела собі, від самотності, Анса.
- Як звати пса?- запитує, у фіналі, Холаппе.
- Чаплін,- відповідає Анса.
Надія є, її зберігають великі кінорежисери, до числа яких належить і Акі Каурисмякі.