Станіслав Цалик:[ WRAŻENIA Z POLSKO-UKRAIŃSKIEGO FILMU „SAD DZIADKA” ]
14.06.2023
Станислав Цалик зараз тут: Kraków i Małopolska.
НСКУ, сценарист, письменник
Отже, «Сад дідуся» (на афіші саме така назва, афіша двомовна), найперший показ на екрані. Для мене це історія про болісну сімейну пам’ять, точніше, про скелети у шафі. У кожній сім’ї є такі скелети – те, про що дорослі воліють не розповідати дітям, і про що діти дізнаються переважно тоді, коли перепитати вже нема в кого. Знайомо? Так отож.
Молода полька Кароліна відправляється на Волинь, щоб розшукати сад, який колись засадив її дід. І зрозуміти, навіщо його сім’ю, 12 осіб, замордували 1943 року. Пошуки саду матимуть результат, хоча й сумний, натомість запитання «навіщо це було?», яке проходить через весь фільм, не має відповіді.
Цей документальний фільм – таке собі road movie. Кароліна лише ставить питання, а розповідають про тогочасні події та показують місця українські селяни. Останні свідки. Саме з їхніх вуст оживають події 80-річної давнини, про які дехто волів би нині мовчати. Зі спогадами людей важко сперечатися, особливо, коли вам називають конкретні імена, прізвища, показують фото. Але дуже легко, за бажання, приватну історію конкретної людини розкрутити до не знаю яких меж, потім вмикнути пафос – і маєте черговий хайп. Але це – приватна історія, і фільм не виходить за її межі. Хто читав документальну книжку Вітольда Шабловського «Праведні зрадники» (яка вийшла у нас під трохи дивною назвою «Кулемети й вишні», не коментуватиму), той впізнає на екрані сюжет з цієї книги. Так, бо Шабловський – автор сценарію. Він уміє подавати складні теми делікатно і аргументовано.
Отже, міцна драматургія, прекрасна режисерська робота Кароля Старнавського (це його другий повнометражний фільм), вражаючі знімання (оператор Олександр Поздняков). Робота над фільмом тривала 6 років – це дуже довго. Враження? Після перегляду хотілося десь годину побути на самоті. Що я, власне, і зробив...