Іллєнко Юрій
(9.05. 1936, Черкаси – 15.06.2010, с. Прохорівка, Черкаська область)
Кінорежисер, кіноператор, сценарист, актор, педагог, громадський діяч.
Академік Національної академії мистецтв України, народний артист України (1987), лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1991), лауреат Державної премії імені О.Довженка (2005).
Закінчив операторський факультет ВДІКу (Москва, 1960, майстерня Олександра Гальперіна). 1960-1963 рр. працював на Ялтинській кіностудії, де зняв фільми “Прощайте, голуби!” (1960), ”Десь є син” (1962). Знявся в головній ролі у фільмі “Вулиця Ньютона, будинок 1”(1963, „Ленфільм”). З 1963 р. жив у Києві, працював на Київській кіностудії ім. О. Довженка. Займався викладацькою роботою на кінофакультеті Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенека-Карого, професор.
Знятий камерою Іллєнка фільм ”Тіні забутих предків” (реж. С. Параджанов, 1964, премія ФІПРЕССІ за операторську роботу на міжнародному кінофестивалі у Мар-дель-Плата 1965 р. та інші фестивальні нагороди) належить до безсумнівних шедеврів національного і світового кіномистецтва, він спровокував подальший розвиток міфопоетичного стилю в українській кінокультурі.
Як режисер дебютував 1965 р. фільмом “Криниця для спраглих”, за сценарієм Івана Драча, який з ідеологічних причин було заборонено (вийшов на екрани 1987). Кращі фільми режисера ”Вечір на Івана Купала” (1968), ”Білий птах з чорною ознакою” (1970, Золота медаль на Московському міжнародному кінофестивалі 1971 р.), ”Лебедине озеро. Зона” (1989, премія журі ФІПРЕССІ, премія “Ескор” на МКФ в Канні 1990 р.) зробили вагомий внесок у розвиток вітчизняного кінематографа. За мотивами літописів і народних переказів часів Київської Русі поставив фільм ”Легенда про княгиню Ольгу” (1983). Серед інших фільмів: “Всупереч всьому” (1972), ”Мріяти та жити” (1974), ”Свято печеної картоплі” (1976), “Смужка нескошених диких квітів” (1979), ”Лісова пісня. Мавка” (1980), ”Солом’яні дзвони” (1987). Оператор власних фільмів „Криниця для спраглих” (у співавторстві), „Лісова пісня. Мавка”, „Солом”яні дзвони”, „Лебедине озеро. Зона”, „Молитва за гетьмана Мазепу”. Автор та співавтор сценаріїв багатьох своїх фільмів, а також “З нудьги” (1968), “Миргород та його мешканці” (1983), ”Останній бункер” (1991). Оператор фільму “Аве, Марія” (1999). У 2001-2002 році поставив фільм ”Молитва за гетьмана Мазепу” (сценарист, режисер, оператор, виконавець ролі), світова прем”єра якого відбулася у рамках конкурсного показу Берлінського міжнародного кінофестивалю (2002 р.).
Зняв документальні стрічки „Ранок улюбленого міста” (1959, ЦСДФ, Москва) і „Партитура Христа. До мажор” (1996) – кілька митей з життя Сергія Параджанова, зафіксовані „мислячою” камерою самого Іллєнка.
Автор книг „Парадигма кіно” (1999), „За українську Україну. Відкритий лист українцям” (2005), „Доповідна апостолові Петру” (2008, у 3-х книгах).
Брати – так само кінематографісти. Старший Вадим Іллєнко (нар. 1932), оператор та режисер, молодший – Михайло Іллєнко (1947), кінорежисер, сценарист, педагог. Перша дружина Ю.Іллєнка – актриса Лариса Кадочникова (нар. 1937) зіграла головні ролі в Іллєнкових фільмах „Тіні забутих предків” (оператор), „Криниця для спраглих”, „Вечір на Івана Купала”, „Білий птах з чорною ознакою”, „Наперекір усьому”, „Мріяти і жити”. Історію стосунків Кадочнікової та Іллєнка відбито в неігровій стрічці „Лариса Кадочникова. Автопортрет” (2013). Друга дружина – актриса Людмила Єфименко (нар. 1951). Зіграла головні ролі у фільмах Ю.Іллєнка „Свято печеної картоплі”, „Смужка нескошених диких квітів”, „Лісова пісня. Мавка”, „Легенда про княгиню Ольгу”, „Солом'яні дзвони”, „Лебедине озеро. Зона”, „Молитва за гетьмана Мазепу”. У Ю.Іллєнка та Л.Єфіменко два сина – Пилип та Андрій. Пилип (нар. 1977) знімався у фільмах „Лісова пісня. Мавка”, „Легенда про княгиню Ольгу”, „Солом'яні дзвони”, „Лебедине озеро. Зона”, „Аве, Маріє”, „Молитва за гетьмана Мазепу”, юрист за фахом, нині займається кінопродюсуванням. Андрій Іллєнко (нар. 1987) – політичний діяч, народний депутат України, один з очільникв фракції ВО „Свобода” у Верховній Раді України.
Юрій Іллєнко – був серед лідерів покоління українських кінематографістів, яке прийшло в кіно у 1960-ті роки, в часи ліберальної „відлиги” та спровокованого нею пошуку національних цінностей. Попри пізніші звинувачення (на початку 1970-х саме вони стало облудною підставою для репресій і утисків) у перебільшенні значущості минулого, в надмірній оцінці патріархальної спадщини, Сергій Параджанов, Іллєнко, Леонід Осика та інші митці прагнули відтворити бунт особистості проти усталених колективістських правил усезагального життя. За цим поставав протест проти спадщини сталінського „патріархату”, його наслідків.
У „Тінях забутих предків” особистісне перемагало родове, колективне, патріархальне за рахунок відкриття надособистісного рівня, куди і прагнула душа селянського юнака Івана Палійчука (Іван Миколайчук) – залишаючи родові лишень свою тлінну тілесність. „Шістдесятники” уперто шукали ту над- (або сюр-) реальність, яка була би часо-простором свободи і забезпечувала прорив в особистісне поле. У „Криниці для спраглих” герой стрічки, старий Левко Сердюк (Дмитро Мілютенко), опинявся в ситуації нищення родового, патріархального життя (старе українське село в картині нагадує пізніший за часом чорнобильський „атомний пейзаж”) і знаходив себе, лиш зазираючи у вікна своєї пам”яті. У наступній картині Іллєнка „Вечір на Івана Купала” герой може завоювати жінку, тільки віддавшись владі надосібної, надлюдської сили і виконавши її – бісівську – волю. Та муки совісті нездоланні, свідомість нагадує вертепний майданчик: знизу нагору надходить інформація, розшифрувати яку можна лише ціною своєї особистісної субстанції, підключення до колективної пам”яті (вона знає все).
В „Білому птасі з чорною ознакою” героям належить зробити вибір, одначе зробити це надзвичайно важко. Відтак персонажі фільму віддаються силам, які не піддаються контролю людей, - і це породжує трагедії. Спроба чільного персонажа стрічки „Лебедине озеро. Зона” розрубати Гордіїв вузол і перебрати ініціативу на себе закінчуються його смертю. Так само беззахисним перед сліпим фатумом Історії виглядає український гетьман в „Молитві за гетьмана Мазепу”. Сам автор фільму (власне він і з'являється, ближче до фіналу, на екранному полотні) намагається кинути виклик тій історії, такій неприхильній до України. І зазнає фіаско, наразившись на доволі нещадну критику фільму як в Україні, так і поза її межами.
Відтак не дивним виглядав наступний крок Іллєнка – вихід на сцену політичного життя, його участь у політичній діяльності, у складі ВО „Свобода”. Одначе то вже було поза межами кінематографічного часу і простору...
Текст: Сергій Тримбач
Бібліографія
Іллєнко Юрій. Юрка Іллєнка доповідна Апостолові Петру. Автопортрет альтер его (себе іншого) внатурє. Роман-хараман у трьох книгах. - Тернопіль : Навчальна книга - Богдан, 2008. (2-е видання - 2011).
Брюховецька Лариса. Кіносвіт Юрія Іллєнка. - К. : Кіно-Театр; Задруга, 2006. - 288 с.
Пахльовська О. Геній і Піраняс. Юрію Іллєнку. Генію, який анафему перетворив на молитву // День. - 17.06.2011. - №104 - (Електронна версія).