Один фільм на всіх. Інтерв’ю з Ярославом Лодигіним
05.09.2018
Співзасновник радіо “Аристократи” та режисер фільму “Дике поле” (знятого за мотивами книжки Сергія Жадана “Ворошиловград”) розповідає про депресію та “Божий промисел” режисерської роботи, і що спільного вона має з радіо та реальним життям.
— Кажуть, головний герой кожного фільму має свої мету, недолік, секрет і скарб. Що, дійсно є такий обов’язковий набір?
Розумієш, сценаристи підходять до виконання своєї роботи дуже схематично. Вони мають завдання створити у тексті живу людину, але для екрану. Тобто придумати умови для роботи режисера та актора. Мета, недолік, секрет і скарб властиві кожній людині. Тільки ці особливості не прописують як вказівки. Сценарист може їх мати на увазі. Також він може мати свій набір таких слів-властивостей, про який ти кажеш.
Але мета є у всіх. На початку ми завжди її прописуємо. Це єдине, що потім, коли хочеться переробляти чи перекручувати, може стримувати нас та обмежувати. Мета задає шлях, з якого не сходиш. Нагадуєш собі про що це все, заради чого, що це за історія взагалі?!
Таке правило: потрібно бути вірним першій ідеї, бо саме вона змусила мене писати.
Таке правило: потрібно бути вірним першій ідеї, бо саме вона змусила мене писати. Завжди сценаристи, а з ними актори та режисери, думають, куди персонаж рухається, що він хоче. Називають внутрішню і зовнішню мотивацію. По суті, треба у текстові формули вписати людську природу й душу. Як сценарист я не прописував секрет героя. Але як режисер я домовлявся з кожним актором. Між мною й актором був секрет щодо його персонажа. Комусь просто казав, який саме секрет, а комусь – тільки напрям, в якому я хотів, щоби він його шукав, і навіть мені не казав, що там знаходить. Кожен має секрет. Це робить людей на екрані більш глибокими.
— Спочатку ти вчився на історичному факультеті у Харкові та працював на радіо. А коли почав думати, що хочеш знімати кіно?
Я спочатку думав, що треба бути продюсером, бабло заробляти. Дванадцять років тому. Почав досліджувати, що відбувається у цій сфері. Нічого. У кіно не відбувалося нічого, що можна було б назвати бізнесом. Я мав ідею екранізувати «Депеш Мод». Мені було років 17-18. Навіть домовився із Жаданом, але потім не перетелефонував йому. Подумав: «Та ладно» (Усміхається).
— Ти сумнівався щодо себе в кіно?
Я ніколи в житті не зустрічав людей, які би мене відмовляли займатися кінематографом. Мої батьки, творчі люди, навпаки — сприяли. Друзі в мене нормальні, тому й друзі. Зовсім сторонніх людей я рідко слухаю.
Я почав із того, що поставив собі мету. Бачиш, як це працює? (Сміється). В мене був секрет, я поставив собі мету: хочу зробити фільм. Чого мені не вистачає? Сценарію, режисера, акторів, грошей, тобто є конкретний список речей, який має кінець. Не безкінечний, не «трошки магії» і «трошки порошку». Це конкретні рішення, які треба знайти, але важлива послідовність. Не можна знайти гроші без сценарію, а сценарій має хтось написати. Хто може написати? Наразі ніхто. Значить я маю написати сценарій. Про що? Ну і шукаєш ідею.
— І це тривало 12 років?
Ні. Я написав один сценарій, потім його відклав. Подумав, що пізніше зроблю, що зараз не готовий. Потім я написав сценарій для короткого фільму, зняли його, далі — ще один. Постійно щось відбувалося. Написав ще один сценарій і виграв за нього премію Держкіно на екранізацію. Познайомився із цією структурою, не зняв той фільм. Потім почався «Ворошиловград», який тепер має назву «Дике поле».
— А паралельно ти знімався у телешоу, започатковував в Україні стендап, працював на радіо.
Футбол коментував.
— Не заважало? Зараз тебе ж сприймають як радіожурналіста передовсім.
Яка різниця, як тебе сприймають? Я ж не кажу, що не буду нічого робити на радіо. Я люблю радіо дуже сильно. Думаю, наша аудиторія має розуміти різницю між радіо «Аристократи» і радіо, за яким стоїть дядько з грошима. Це дві різні моделі. Ми не маємо великих спонсорів, які вбухують страшні гроші. Майже всі люди, які йдуть працювати до дядька, отримують понадринкові ціни за свою роботу. А ми залишаємося прикладом того, що можна робити своє, не залежне ні від кого, медіа і говорити все, що думаємо.
В Україні ми як громадяни та працівники зараз перебуваємо на самому початку формування усіх сфер, в тому числі кінематографу та журналістики. Ми зі співзасновниками «Аристократів» перед тим, як формувати своє радіо, вирішили грати за певними правилами. З першого дня сказали, що ми комерційна радіостанція, що в такий спосіб будемо намагатися забезпечувати свою незалежність. І так воно зараз є. Ми відкрита компанія, прозора, платимо податки, створюємо робочі місця, якісний контент, продовжуємо розвививатися.
«Аристократи» отримують прибуток і це диво.
Як тоді, так і зараз, я вірю лише в таке медіа, яке саме собі заробляє. Інша модель журналістики дуже небезпечна. Післязавтра у дядька закінчаться гроші, або він просто поїде, бо радіо, яке забирає бабло і нічого не дає, окрім певного статусу, зрештою набридне.
— Ти себе називаєш журналістом?
Я не журналіст. Раніше називав. Навіть належу до спілки журналістів України. Мене можна так представляти (сміється), але я вже усвідомив, що не журналіст. Мені подобається розповідати історії. Я заангажований, а журналістика — це священна професія. Журналіст виконує місію, як джедай. Ми ж на “Аристократах” намагаємося світити тільки на нормальних людей, добрих, корисних. Ми говоримо з ними і про те і про се, торкаємося різних тем. Виходить така неіснуюча країна. Це ж не журналістика. Правда, у 2017 році я на радіо майже не працював, узагалі не мав змоги нічим, окрім фільму, займатися. Кіно потребувало гіперконцентрації.
Кінематограф — це концентрація, повна, лякаюча навіть.
Особливо впродовж зйомок, коли ти в цей екранчик дивишся годинами, і там щось з’являється, якийсь інший вимір. І він стає більш реальним, ніж… З цього важко вийти. Коли створюєш ще одну реальність, в яку вірить група людей навколо, а потім, я сподіваюсь, і глядач, — саме поняття реальності розмивається. Ти розумієш, що слово таке є, але поняття немає.
— А як сприймалося життя поза вдивлянням ув екранчик? “Поза” було важливим?
2017 рік був довгий. Ще до початку весни цього року тривав монтаж. Болючий процес: вирізаєш, пробуєш. Ми назнімали багато-багато годин матеріалу (у серпні-вересні). Із нього я відібрав десь дванадцять годин, які мені подобаються, з яких можна щось взяти. Треба залишити дві години. Два з половиною місяці (з жовтня по середину грудня) ми робили один варіант монтажу, потім знову його перебирали. Це було основним заняттям, і це робив не я, а монтажер.
Робота виглядала так: я з ним посиджу, поговорю трошки, а він потім копирсається у кадрах, шукає щось, підбирає. У цей час я сиджу вдома і чекаю. Чекаю. Потім змонтований фрагмент надсилають мені. Я його дивлюся: щось подобається, щось не подобається, записую, повертаю з правками. Тобто три-чотири години інтенсивної роботи, потім знову чекання. Так щодня. Не можу нічого більше робити. Поки там не все гаразд, тільки про це й думаю, або ні про що не думаю, просто погано (Усміхається). Рік ще не закінчився. Важко, але круто. Це найкраща професія у світі. В ній все, що я люблю.
— Можеш назвати?
Думаю, це одна з найвищих форм творчості. Це командна гра, гра величезної команди. Я себе розглядаю як командного гравця. Але режисер грає капітана. Все, що я роблю — це намагаюся пояснити, що маю на увазі (Сміється). Так щодня. Я люблю це робити і вмію. Ще це весело: сам знімальний або репетиційний процес. Люблю, коли люди грають когось, придумують, уявляють, що в них хтось інший. Це те, з чого ти почала (секрет, мета, недолік, скарб), — стосується безпосередньо життя кожної людини. Для того, щоби щось написати, поставити або зіграти, треба доколупатися до істини, мети. Інколи вона дуже болюча. Ми вчимося на знімамальному майданчику її усвідомлювати. Виходить, що так теж пізнаємо життя. А потім ще інші люди подивляться на наше пізнання, відключаться на дві години (Усміхається).
— А як ти збираєшся гроші заробляти кіноіндустрією в Україні?
На «Кіборги» приходили повні зали. Думаю, рік-другий, і ми всі тут зможемо заробляти гроші. На вартість квитка впливає рівень життя і кількість кінотеатрів. Якщо ці чинники будуть зростати, то й ми будемо. Звичайно, всі хочуть навчитися заробляти гроші на кіно, без цього не буде його розвитку.
— Тобі ще поталанило з продюсером. У вас класні стосунки.
Так, ми друзі.
— Хіба ви були знайомі до початку роботи?
Ні, я вже був готовий продатися дияволу, щоби відзняти «Ворошиловград», майже це зробив. На ранок треба було підписати документи. Вночі я зателефонував Анні Санден порадитися. Вона вислухала, потім каже: «Почекай, я піду розбуджу Вову. Він мій чоловік. Здається, вам треба поговорити». Пішла кудись, залишила слухавку, через десять хвилин підійшов Вова. І тут виявляється, що Вова Яценко давно має велику повагу і любов до творчості Жадана. А ще в нього якраз період, коли хочеться професійної трансформації: відійти від реклами. Такий збіг.
Не знаю, який шлях Вова пройшов до нього, очевидно, складний і великий. Я теж пройшов: шукав продюсера не тільки в Україні. Чекав, коли з’явиться такий Вова. Маю на увазі, не Вова з баблом, таких людей достатньо. А такий, з яким ми говорили би більше про фільм, а не про гроші. Відразу домовилися про певні принципи, встановили довіру один одного. Почали робити кіно на наступний день.
Коли вже за декілька місяців ми поїхали шукати гроші до Канади та Європи, там усі були в шоці. Казали: не можна так швидко знімати фільм, треба підготуватися. А ми хотіли знімати ще позаминулого літа. Повільні європейці нас призупинили. Вони не розуміють такої швидкості. Мені здається, це наша перевага. Ми швидші в декілька разів. Вони більше знають, у них розвиненіші системи, але ми їх скоро доженемо. Це як із кодексом журналіста. Його за тиждень можна вивчити, а далі все залежить від твого таланту і жаги до професії.
— Мені якось одна письменниця сказала, що вона писала книжку, бо хотіла пожити в цьому тексті. Як удома. В тебе теж так із фільмом і його реальністю?
(Довга мовчанка). Важко пояснити. Не можу сказати, що це я знімав фільм. Моя роль така: прокидаюся, чищу зуби, одягаюся, іду, щось роблю, щось усім говорю. Знімав не я. Але режисерська робота — це ще колаборація з чимось іншим, несвідомим. Думаю, той, хто щось створював, може зрозуміти.
Коли ти малюєш, чи пишеш віршик, чи ще щось придумуєш, вимикається раціональне.
Тобою ніби щось рухає, а ти просто виконуєш. «Божий промисел», — ми зі знімальною групою жартували, за нашим сценарієм. Я не релігійна людина, але зараз більше усвідомив дію цих сил, не знаю, як їх називати.
Я не можу сказати, що це відчуття дому. It’s terrifying, you know. Я можу щось вимовити, а потім зрозуміти, що не збирався цього говорити. Не знаю, хто це сказав. Може бути, що коли довго над чимось працюєш, готуєшся, то воно саме в потрібний момент висловлюється, бо ти вже готовий. Але це не пояснює багатьох речей, які ставалися і стаються.
До фільму, зі мною теж відбувалися «промисли», але в меншому масштабі. Робота над фільмом дуже розтягнена в часі, порівнюючи з радіо, наприклад. А ще інтенсивність і кількість людей, які співтворюють. Радіо ж плинне, ти щось сказав, і вже одразу цього немає. Звісно, потім у подкастах можна переслухати, але ти не будеш лізти й шукати ранкове шоу за 13 квітня 2014 року. А в кіно все у концентрованому вигляді, кожна секунда. Кожна секунда двохгодинного фільму — це результат інтенсивності та співпраці.
—Як було повертатися до реальності після закінчення зйомок?
Спочатку дуже важко. Перші тижні після закінчення я спав. Постійно. Прокидався від голоду, спускався донизу свого будинку, там є піцерія. Обідав, пив пиво, я від нього зразу засинаю, і вертався спати далі. Так провів десь тиждень-півтори. Потім прокидаюся і розумію: навколо нічого не відбувається. Тут треба сказати, що під час зйомок Вова організував усе так, що нами дуже опікувалися. А тепер ніхто не телефонує, не пропонує чаю, і нічого не відбувається. Навіть те, що є, здається чимось таким… Як у тумані.
Я би назвав цей стан postfilming depression. Режисери у своїх книжках пишуть, що це типово для них. Правда, розповідають про це з дистанцією, багато разів уже мали такий досвід. А в мене він уперше, ще досі не можу прийти до тями. Уся група, коли зняла фільм, іде робити інший. Це їхня постійна робота.
А проблема з режисерами в тому, що вони залишаються.
Режисер може собі дозволити максимум один фільм на рік. Хоча я все одно дивуюся, як Вуді Аллен це робить у такому віці.
— А батьки, друзі, знайомі підтримували тебе?
Мама дуже переживала. А взагалі, я отримав максимальну підтримку від людей, з якими разом працював, які знімали вже багато фільмів. Чого вони мали слухати мене? Я мрію працювати з ними далі, ще і ще. Найдивовижніший процес — спільне творення. Коли ви разом думаєте, як, що, куди повернути, відставити, додати. Можна навіть не розуміти, що вони роблять, але дивитися на них — вже радісно.
— А як так вийшло, що ви змогли співпрацювати, що вони тебе обрали, а ти — їх?
Вова хотів, щоб я був оточений професіоналами. По-перше, для того, щоби компенсувати нестачу мого особистого досвіду. Я зміг багато навчитися, дивлячись, що вони роблять і як думають. А по-друге, нам із Вовою хотілося, щоб кожен із цих професіоналів полюбив матеріал, з яким працюємо. Полюбив історію і те, як я хотів, щоби вона прозвучала. Також було важливо, щоб не тільки я мав бажання працювати з акторами, а щоби їм теж хотілося це робити. Не лише тому, що Вова нормальний і має гроші. Я сказав на самому початку: ми знімаємо один фільм на всіх. Він більший, ніж ми. Тому не можна йти на компроміси. Так і зняли.
А ще мені було легше, бо правила взаємодії у творчості, які я для себе сформулював і попробував у ранковому шоу на радіо, такі самі у кіно. Вони єдині. Відчуття команди, визнання того, що людина, з якою я щось роблю, може класно виконати свою роботу. Я вірю в неї, я відкритий до всіх її ідей. Коли всі так налаштовані, виходить потужна справа.
— Зі собою ти теж домовляєшся?
Так, до себе теж треба мати налаштування. Якщо ловлю себе на якійсь некорисній думці, зупиняюся. Не даю собі далі думати про це. Інакше заводить у світ деструктивних ілюзій. Я таким чином знімаю з себе всілякий тиск. Домовляюся постійно з цими силами чи «промислами» (Усміхається): «Бачите, я встаю кожного дня, працюю, готуюся, пишу, в мене нічого не виходить, бачите? Не тільки я маю нести відповідальність за те, що буде в підсумку». Коли ти розумієш, що це не тільки ти. Не тільки ти такий крутий чи такий жалюгідний, а присутнє ще щось, тоді зникає тиск.
«Ну я собі дозволив зняти поганий фільм. Ну окей. Що буде? Хтось помре? Це просто фільм. Дві години люди просто подивляться, підуть собі далі, забудуть про нього і через тридцять хвилин уже будуть розмовляти про щось інше. Це просто розвага. Невелика історія, яка може щось залишить, а може й ні. Я за це не відповідаю,» — монотонним голосом. Я собі дозволив не думати: «Всі чекають, це такий роман, це так відповідально, це твоя перша робота, а як же ж ти будеш те, як же ж се?!» Я хотів спробувати ідеї, які мав. Мені весело це робити. Процес творчості має приносити радість. Ми всі були щасливі знімати «Дике поле», усміхалися кожного дня, тобто дуже сильно сміялися. Я так давно не сміявся, як під час зйомок.
Страх помилки сковує творчість, тому я всіх закликав помилятися і отримувати задоволення.
І так зараз монтажеру кажу: отримуй задоволення (Сміється).
— Є ще якісь засоби?
В мене є книжки-друзі. А ще коли відчуваю, що розгублений або щось роблю не так, або мені здається, що я погана людина, чи що моє життя пішло не туди, і я маю робити щось не те… Короче, коли серце моє наповнюється сумнівами, я читаю десять законів скаута.
— А дружба і любов?
Якось пов’язує усі події життя в одну історію. Так я відчуваю зараз. Час іде, й людина віддаляється від перших подій у житті, які її формували, створювали її з дитинства. Коли така дистанція збільшується, є ризик забути, ким узагалі людина є. Яким ти є? Хто є ти? Який твій стан називається щасливим? Напевно друзі є моїми внутрішніми контролерами, такими відображеннями певного стану. Буває, що вони йдуть геть, потім знову з’являються. Буває, назавжди перестаємо спілкуватися. Це означає, що не тільки я змінився, а й вони стали іншими настільки, що не залишилося більше засад для спілкування.
Мій друг — це людина, якою я можу подивитися на себе зі сторони. Я довіряю такому сприйняттю себе, хоча розумію, що воно неповне. Завжди друзі з’являються у спільних пригодах, цікавих справах. Крім того, що вони можуть допомогти, з ними навіть можна дозволити собі якісь слабкості. Вночі зателефонувати, наприклад, але я ніколи не телефоную вночі!
— Ти телефонував Санден.
Точно (Усміхається). Думаю, без друзів життя було б дуже сумною історією.
— Любов?
З друзями не обов’язково жити, розумієш? (Сміється). Любов, любов. Мені тридцять один рік. В мене змінюється ставлення до любові. Я не можу відмовитися від того, що зі мною було. Це унікальні люди, які стали свідками мого життя, а я — їхнього, у найдетальнішому вигляді, з усіх боків. Унікальні хранителі мого життя.
Не можу сказати, що я зараз придумав собі якийсь висновок. Впливає безкінечність вибору.
Здається, що все життя можна перебирати нове й нове.
Змінюються роль жінки та чоловіка, можливості, які їм доступні, роль сім’ї, роль взаємовідносин узагалі. Живемо за старими законами у новому світі. Ці закони вже не так працюють, а нового ми ще нічого не придумали. Люди намагаються щось вигадувати: у Західній Європі та Америці. Їхні аргументи протиставляються мусульманській традиції, а ми тут ще маємо православний вплив. Усе це пробує співіснувати з нашим власним досвідом. Немає ніяких особливих підказок. Любов потребує ще більшої довіри, ніж дружба.
Мабуть, залежить від того, як хочеш. Яка мета? (Сміється). Важко, але необхідно шукати її постійно.
Фото — Діана Горбань
Інформація: szfmag