Іван Гаврилюк: Якщо це цвіт, то я хочу бути будяком...
20.05.2017
Іван Гаврилюк — сповідь про наболіле.
Михайло Маслій, «День»
Іван Ярославович Гаврилюк — культова постать вітчизняного кіна й громадський діяч. Він щедро обдарований талантом не лише митця, а й нестримним бажанням осягнути висоту благородного свідомого українця. Багато здобутих творчих і людських результатів увінчують його успіх. Нагадаємо, що актор дебютував у ролі Іванка у драмі Бориса Івченка «Анничка». Першою його великою кінороботою стала головна роль в історичній драмі «Хліб і сіль». Запам’яталися його образи: Богдана в релігійній драмі «Покутування чужих гріхів», Сашка Івакіна у фільмі «Ті, що йдуть за горизонт», Макара Істоміна у драмі «Це сильніше за мене». Пік популярності актора припав на 1980-ті. Тоді Гаврилюк зіграв головні ролі в героїко-пригодницькому фільмі «На вагу золота», у драмах «Потрібні чоловіки» та «Тепло студеної землі», в історичному фільмі «Данило — князь Галицький», філософській притчі «Небилиці про Івана» та інших.
Після піввікового насиченого творчого життя у столиці Іван Гаврилюк повернувся до рідних пенат. У Києві, на жаль, усі його вірні друзі — Іван Миколайчук, Броніслав Брондуков, Кость Степанков, Леонід Биков, Сергій Параджанов, Леонід Осика та інші — спочивають у Вічності, залишилися тільки вдови… Наша розмова перетворилася на своєрідну сповідь актора на теми життя.
«ВІД ДОЛІ НЕ ВТЕЧЕШ І НЕ СХОВАЄШСЯ»
— До рідного Львова ти, Іване, повернувся два роки тому, якраз на початку гібридної війни Росії проти України…
— Я переніс дуже складну операцію, через те не зміг бути на Майдані під час Революції Гідності. Й досі мене мучить, що не зміг допомогти. Так сталося, що перебрався до Львова. Від долі не втечеш і не сховаєшся. У місті Лева вкотре відчув, що тут зовсім інша країна! Як би це жорстоко не прозвучало, — Київ нині — не українське місто! Від 1966 року, коли вперше переступив поріг привітної та дорогої мені оселі Івана Миколайчука, й досі столиця нічим не змінилася. В культурологічному питанні, мовному, адже мова — найголовніше для будь-якої нації, для будь-якої країни. На жаль, цього не усвідомлює ніхто, окрім розумних людей, а їх ледве знайдеться два-три відсотки зі ста. У Києві нема й не було ніколи запаху правдивого Різдва, Великодня, народних традицій, духовних… Київ завжди переважно розмовляв агресивною російською. Мені робили постійні зауваження: «А ви што нє умєєте разгаварівать на нормальном язикє?».
Як ілюстрація — один приклад того, що сам пережив із різницею у 30 років. 31 січня 1967-го. Я на головній пошті столиці надсилаю мамі телеграму до Львова. Пишу ж, звісно, рідною мовою. Дівчина за склом кидає мені назад і дослівно говорить: «Ви ваабщє можетє напісать на нормальном язикє?» Це в Україні мені говорить якась шмаркачка. Я лівша, б’ю рукою скло й виходжу...
Минуло тридцять років. 1997-го до аптеки на Червоноармійській, де я зайшов купити ліки для батька, завітав полковник української армії. З синіми погонами, під два метри зросту. Російською мовою він поставив декілька запитань, на що йому відповіли лагідною українською. В кінці він каже дослівно те, що мені сказала дівчинка тоді на пошті: «А ви ваабщє можетє разгаварівать на нормальном язикє?» Я бив цього полковника, як гамана! Розтоптав його мобільний телефон і пішов…
Я мав розмови з політв’язнями, які просиділи 20—30 років. Вони казали: «Іване, до концтабору звикаєш». До цього морального концтабору я звикнути не можу. Існує багато вічних істин у житті, й люди високої освіти, вродженої культури їх добре знають. І, здавалося б, мали за цими правилами жити й інших научати…
Відбулася Революція Гідності, якої знову ж не зрозуміла верхівка теперішньої влади. До керма прийшли примітивні люди, які до народу звертаються українською мовою, адже від цього залежить їхня кар’єра. Але вони не є українцями. Усі біди від того. Де є така країна у світі, у якій би мова не була головною. Не знаєш мови — до побачення! Недаремно Ангела Меркель сказала: «Людина, яка не володіє німецькою мовою, у моїй країні не бажана». І це нормально сприймається.
«МРІЯ РОСІЯН — ВИВЕСТИ ГІБРИДНУ НАЦІЮ: БЕЗ РОДУ, БЕЗ ПЛЕМЕНІ, БЕЗ МОВИ ТА КУЛЬТУРИ»
Усі наші «брати й сестри», які виїхали на заробітки, завзято вчать німецьку. Як у Польщі — польську, у Словаччині — словацьку, в Англії, Канаді та США — англійську. А в Україні росіяни та їхні нащадки живуть з 1939 року і не вміють сказати «Добрий день»! Я не расист. Маю безліч друзів серед нормальних росіян, великих людей. Але коли принижують мою гідність щодня у столиці України, то це — жахіття!
Нині вже маємо подібне й у Львові, у зв’язку з переселенням із окупованих Росією Криму, Донецької та Луганської областей. Пригадую, як таке було за радянських часів, до прикладу, в Цілинограді бачив оголошення: «Кто хочєт пєрєсєлітса в Западную Украіну, в город Львов…» і навіть адреси називалися! Те, що сталося з Кримом і Донбасом, планувалося вже дуже давно. Треба було змішати росіян з українцями, адже хохол змириться, а у розмові з москалем завжди перейде на російську. Ми самі у всьому винні.
Мрія росіян — вивести гібридну націю: без роду, без племені, без мови та культури. Без відчуття Батьківщини, без відчуття, що в тебе є мама й тато. Ось у цьому корінь зла. Корінь зла — це комуністи, більшовики, Ленін і Сталін! Доки не буде засуджено комунізм на рівні Нюрнберзького процесу, ніколи нічого у цій країні не буде. Адольф Гітлер — маленький хлопчик порівняно з тим, що робили комуністи зі своїми окупованими народами. Усі видатні люди в Україні, та й у Росії так само, були знищені. Як про це скоро забули самі росіяни…
«ЗАВЖДИ ТРЕБА ПОЧИНАТИ ІЗ СЕБЕ»
— Пригадуєш, як перед грудневим референдумом 1991-го моральний авторитет нашої нації Ігор Калинець повторив слова великого Івана Франка: «Я не люблю українського народу, бо за що маю його любити?!»…
— Я абсолютно підтримую Ігоря Калинця та геніального Івана Франка. Якщо говорити про Україну й про українців, то ми взагалі дивна нація. Завжди треба починати із себе. Наші хлопці, юнаки та юнки, зокрема, галичани себе не любили й не люблять, окрім як піти до церкви й святкувати Різдво та Великдень. Я такої другої нації не знаю, яка б себе так не любила! Святі лише на сповіді у церкві, живуть від сповіді — до сповіді. І безбожно грішать. Обзивають, заздрять. Маємо якесь шалено невдячне плем’я! Мені дуже боляче від цього. Повсюдно фальш і брехня на брехні.
— А що тоді казати про зраду?
— І це також українська сутність! Я глибоко вивчав історію України. І зробив для себе страшний висновок: і княжа доба, і козаччина, і сьогодення характеризуються одним словом — «зрада»! Не було колись комуністів, не було колись кацапів, але зраджували самі себе. Цієї самої думки дотримувався з болем в очах і видатний історик Орест Субтельний, з яким мені пощастило спілкуватися. Наприклад, бандерівський рух. Соромно зізнатися. Зрадники зашкалювали! Були мельниківці й бандерівці. Хлопці, та ви ж однієї матері діти, однієї землі. І один одного вбивали! І не примирилися й досі…
Майже щодня чую, що та чи інша наша «зірка естради» гастролювала у Москві чи співала у Кремлі на «днє защітніков атєчєства» для тих, хто вбиває молоді українські життя. Скільки можна говорити. Та СБУ відразу таким має заборонити в’їзд до України як зрадникам українського народу. Бодай один відповів би за зраду? А скільки бруду і маразмів виливають на російських каналах наші українці. І вони не повинні вже повертатися додому з Москви як зрадники.
«КОМУНІСТИ НАБАГАТО ГІРШІ ВІД ФАШИСТІВ»
1989 року мені пощастило потрапити на прийом до другого секретаря ЦК КПУ Володимира Івашка з тим, що мені боліло. «Кіностудії є у Києві, Одесі, Ялті, допоможіть створити її у Львові, на Заході України», — попросив я. До речі, ніколи не був членом партії, але, на диво, він прихильно до цього поставився. І виділили величезні гроші на ті часи. Так народилася професійна кіностудія «Галфільм» (слова «Галичина» комуністи не могли дозволити у назві!). І я приїхав на декаду відкриття студії до Львова. Весь мистецький бомонд зібрався на таке величне дійство. А останньої ночі до мене у двері номера в готелі «Львів», о 4-й годині 20 хвилин ранку, постукали хлопці в сірих костюмах. Повели до готелю «Інтурист» (нині — «Жорж») і три дні тримали на допитах. Розмови йшли про Івана Миколайчука, Сергія Параджанова… А потім раптово відпустили. Купили мені квиток на потяг і відправили до Києва. Я не зрозумів, що сталося… Лише через місяць мені сказали, що Євген Кирилович Марчук (він тоді займав високий чин в українському КДБ) сказав єдину фразу: «Відпустіть цього хорошого хлопця». Ми тоді не зналися, але я йому завжди буду вдячний, що не дав зіпсувати мою долю, для мене Євген Марчук — свята людина. Хто знає, що б зробили: чи закатрупили, як Володю Івасюка, чи посадили б. Як виявилося, на мене написали «любі друзі», кілька зі Львова, декілька — з Києва. Потім я читав цю «ксіву», де наголошувалося, що я антикомуніст, що я ворожий і несвідомий елемент і мене треба локалізувати. Хоча зізнаюся, що у тих доносах були деякі мої цитати. Зокрема, дійсно я казав, що комуністи набагато гірші від фашистів…
«ТРЕБА ЩОСЬ РОБИТИ, ДОКИ ЩЕ НЕ ПІЗНО Й НАШУ КРАЇНУ НЕ РОЗІРВАЛИ НА ШМАТКИ»
А візьміть теперішнє телебачення. Такої русифікації, такої зневаги до цієї землі українськими телеканалами ніколи не було! Вважаю, що в ефірі передач мова, пісня, кіно мають бути рідною мовою. І за всі роки вручення престижної Шевченківської премії не побоявся відкрито виголосити геніальні слова мій улюблений Іван Малкович. І що? Послухали й пропустили повз вуха. І забули відразу. І президент, і Верховна Рада… Що змінилося? Якщо це цвіт, то я хочу бути будяком... Як мені болить, коли поранені на війні (хто тілом, хто душею) ходять і випрошують елементарні речі, а їх ніхто не чує і не хоче чути. І це накипає. А колись і закипить!
Що змінилося? Та нічого. Гірше стало! У якій ми живемо державі, де президент і підконтрольний йому суд не визнає війну на Сході війною, а ховаються за абревіатуру АТО? Кого ви дурите? Коли немає моралі, ідеології держави, а влада не боїться гріха, не буде й України! Треба щось робити, доки ще не пізно й нашу країну не розірвали на шматки.
Михайло Маслій, «День», 7 травня 2017 року