Степан Коваль: «Чим можна здивувати сучасну дитину, яка з трьох років користується всіма гаджетами?»
18.03.2017
Ліліана Фесенко, Валерія Поліщук, «Укрінформ»
9 березня 2017 року Президент Петро Порошенко вручив Національні премії України імені Тараса Шевченка діячам культури та мистецтва. Серед відзначених – режисер анімаційного кіно Степан Коваль.
В історії України вища нагорода країни присуджується за всіма нами улюблені «мультики» вдруге. Шевченківську премію вже отримував мультиплікатор Володимир Дахно за серіал «Козаки». Київ завжди був столицею анімації, тут працювали видатні майстри жанру – Ірина Гурвич, Володимир Дахно, Давид Черкаський, Олександр Татарський, Євген Сивокінь. І ось зараз Степан Коваль переміг у номінації «Кіномистецтво» дуже гідних конкурентів на нагороду.
Адже багатосерійний мультиплікаційний серіал «Моя країна – Україна», художнім керівником якого був наш герой, викликає на диво сильне і могутнє почуття любові до Батьківщини. Кожен фільм цього 26-серійного циклу – переказана у формі казки історія певного українського регіону або міста, села або просто поля, гори... А його мультиплікаційна короткометражка «Йшов трамвай дев'ятий номер» першою в історії української анімації отримала нагороду Берлінського кінофестивалю. Про те, як знімався серіал «Моя країна – Україна», чим українська анімація відрізняється від інших шкіл, і чому не варто сліпо наслідувати Голлівуд, Степан Коваль розповів в інтерв'ю «Укрінформу».
– Степане, у вас було багато професійних премій. Так що для вас означає Шевченківська – вища нагорода країни в галузі культури та мистецтва?
– Будь-яка нагорода приємна. До мене на одному з кінофестивалів підійшов канадський звукорежисер і, потиснувши руку, сказав: «Дуже хороше звучання». І це для мене стало більш важливою нагородою, ніж, якби я отримав офіційний диплом. Але думка професійного журі дорогого коштує: його рішення про нагороду фільму дає привід митцю рухатися далі – наче виростають крила. З'являється почуття відповідальності за нову роботу – щоб вона була не гірше за попередню. І навіть виникає страх помилки. Іноді творчі люди для стимулу і натхнення їдуть в подорож, дивляться фільми, відвідують виставки, беруть участь у самодіяльності. Адже не можна сісти за стіл і думати: я митець, я працюю, тому повинен зосередитися на своєму завданні, відгородившись від усього світу. У мене так не виходить. Мені потрібні додаткові емоції, стан закоханості... Будь-яка нагорода додає сили, щоб культивувати в собі творчий потенціал. А у даному випадку – моя премія – це ще й перемога всієї української анімації. Напевно вона надихне ще якихось режисерів на нові мультфільми. А тут ми бачимо доказ того, що країна бачить і цінує нашу роботу. Це перемога усього колективу, який створював серіал.
– Напевно, на Шевченківський комітет справив враження ваш мультиплікаційний серіал «Моя країна – Україна»?
– Звичайно. Адже нами була проведена величезна робота. Через цей проект пройшло більше 100 молодих митців – (сценаристів, режисерів, аніматорів, художників, декораторів, акторів, монтажерів тощо...). Я був художнім керівником всього проекту і режисером 6 фільмів з 26. Ці 6 фільмів і подавалися на здобуття Шевченківської премії. В цілому, цей проект був задуманий для молодих мультиплікаторів ще 7-8 років тому. Тоді взагалі нікому було робити анімаційне кіно. Спадкоємність поколінь на той момент була перервана, а молоде ще не сформувалося. У нас режисерів-мультиплікаторів зараз виховує Сивокінь Євген Якович. Він випустив вже 4 курси молодих фахівців. Але тільки одиниці з них залишаються в професії. Адже їм нікуди подітися. Ось ми придумали нашу студію «Новаторфільм» для того, щоб дати їм трамплін – можливість зробити свої 3-хвилинні коротенькі мультфільми.
Але вийшло так, що на цей проект почали приходити не дипломовані мультиплікатори, а журналісти, перекладачі, соціологи, монтажники тощо. Приходили вони з однією-єдиною фразою – «Я все життя мріяв робити мультиплікаційне кіно». Ми нікому не відмовляли. Протягом півроку всіх навчали, виявляючи потенційні таланти. А потім за цими підсумками обирали до знімальної групи для виробництва мультфільму.
– Це був волонтерський рух?
– Ні. Це був бюджетний проект, де ми втілювали свої ідеї. Але на той момент ще не було такого жорсткого відбору, як зараз на пітчингах у Держкіно. Ми починали ще коли Ганна Павлівна Чміль була на посаді голови Департаменту кіно. Вона повірила в наш проект і всіляко допомагала при запуску у виробництво. І цей проект отримав фінансування під моє ім'я. Але за все відповідав я – червонів за деякі фільми, і виправдовувався. Навіть довелося продавати майно, щоб розплатитися з творчими групами за фільми, коли минули терміни, і ми побоювалися штрафних санкцій. Сценаристом перших серій був усім відомий казкар Сашко Лірник. Ім'я з його згоди носить головний персонаж, хоча зовнішньої схожості немає. Конструкція кожного фільму наступна: головний герой у супроводі іншого (ним був призначений кіт) подорожують країною та збирають або потрапляють в історії. Оповідачами самих історій є різні персонажі. Це і черв'як, і пінгвін, і водій трамвая тощо.
Здавали ми по 4 серії: кожна тривалістю 3 хвилини. У результаті зробили 26 таких фільмів. Багато учасників проекту після цього пішли працювати на інші студії, хтось обмежився одним фільмом, але це була хороша школа мультиплікації.
– Де можна буде побачити серії «Моя країна – Україна»?
– Складне запитання. Наш проект пролежав на полиці близько двох років. Після чого студія «Новаторфільм» підписала контракт з Держкіно на дистрибуцію та влаштували прем'єру мультсеріалу в Будинку Кіно, на Громадському ТБ і УТ-1. Після цього у Фейсбуці стали питати: де ці фільми можна купити? І зараз весь цикл придбала для показу компанія «Воля-кабель». Відразу було обумовлено, що цей серіал не буде злитий в Інтернет.
– У ваших мультфільмах використовується переважно пластилін. Це на вас так подіяла «Пластилінова ворона» Олександра Татарського?
– Я дуже люблю творчість Олександра Татарського, зробив з ним разом кілька фільмів. Але сказати, що його творчість якось сильно вплинула на мене, не можу. Його «Пластилінову ворону» я побачив зовсім юним, але на мене справили враження й інші твори мультиплікації. Коли я створив свій фільм «Йшов трамвай дев'ятий номер», то до мене почали звертатися з проханнями – створити рекламні ролики з пластиліну, приходили запрошення з інших країн взяти участь у проектах. Але паралельно ми створювали і тривимірні фільми, і мальовані. Тому не пластиліном єдиним...
– І все ж найуспішніші ваші фільми – пластилінові. Досить згадати кліп до «Щедрика» Олега Скрипки, який справив фурор...
– Насправді там тільки один персонаж пластиліновий, а всі інші – дерев'яні ляльки. Це був наш експеримент з технологіями.
– А ось мультфільм «Злидні» ви зробили за російським замовленням. А зараз він там під забороною. Як так вийшло?
– Це замовлення було зроблено в рамках великого проекту «Гора самоцвітів», на який отримали запрошення режисери з усього СНД. У Росії тоді не вистачало фахівців з мультиплікації. Студія «Куля» починала робити тільки перші свої кроки. А Радянський Союз відносно недавно розпався, тому зв'язки були досить тісними. Фільми замовлялися по всій території колишнього Союзу. У тому числі і в Україні. А так як Олександр Татарський (автор і керівник проекту «Гора самоцвітів») киянин, то він відібрав знайомих йому українських режисерів, серед яких опинився і я.
– Так чому все ж таки скандал?
– Як мені розповіли, якийсь чиновник побачив фільм «Злидні» на фестивалі. І побачив там щось антиросійське. Мовляв, «злидні» в мультфільмі схожі на червоноармійців у будьонівці. А в одній зі сцен літак із зіркою був втоплений в болоті. Все це відбувалося ще у 2007 році. Я зробив цей фільм українською мовою, місце дії фільму і декорації були задумані як гуцульське село... Мова персонажів з Західної України російською мовою звучала дико. У російській версії вони теж говорили українською, тільки диктор російською. Озвучував анімацію за кадром актор Євген Шах, і дуже відчувалося, що це українець розмовляє російською мовою. Все це разом призвело до того, що чиновник побачив у картині антиросійський підтекст. До того ж, казки про убогість є в казках усіх народів світу. А в нашому варіанті вийшло, що деякі персонажі в будьоновках прийшли в село. Їх прогнали. Вони знову прийшли. Все зруйнували, їх знову прогнали. Вони втретє прийшли – змели все до основи, їх знову прогнали і назавжди запечатали. І фінал всієї цієї історії, що якась сила зірвала цю печатку, випустила «злидні» і вони знову відродилися.
– Дуже сучасно звучить сюжет!
– Так, зараз з'явилося багато публікацій про Росію. Особливо історичних. І там можна побачити чимало аналогій, як Росія намагалася захопити чужі території. Ось вам «злидні». І коли чиновник-ефесбешник бачить щось подібне у фільмі, то він це прочитує як не прийнятне. Ось чиновнику фільм не сподобався. І у нас почалися проблеми. Хоча до цієї заборони «Злидні» побували на багатьох фестивалях, фільм отримав нагороди, у тому числі від глядачів і дітей.
– Ми звикли бачити короткометражні українські мультфільми. Можливо, що у майбутньому у нас теж будуть знімати 2-годинні історії?
– Абсолютно неправильно робити українські мультфільми під Голлівуд. Візьміть Японію. У них свої самобутні мультфільми. Французи теж намагаються знімати національний продукт. Там у кожному невеликому містечку є власна студія, де працює творчий колектив, який створює серіали. Їх потім показують по телебаченню. Там навіть є поняття – французька анімація.
А часто в кінотеатрах ми бачимо фільми-близнюки за сюжетом, «картинкою» – це чистий бізнес. Стиль вилизаний, прорахований і перевірений роками. І сюжети там вивірені, націлені на те, щоб отримати більший прибуток. Тому не можна дивитися на касові мультфільми, як на зразок для наслідування. Потрібно вчитися аналізувати і бачити мистецтво у фільмі, а не тільки стандартно вигадані епізоди та смішні репліки героїв... І потрібно відзначити, що вся анімація до цього вже прагне.
– Але в СРСР зняли ж «Ну, постривай!», аналогічний «Тому і Джеррі». І наші діти досі дивляться із задоволенням.
– Після Другої світової війни в СРСР була розруха. Не було на чому будувати кіноіндустрію. Машини, ракети, багато чого було запозичено. Анімація та її технологія точно так само. А персонажів адаптували під радянську ідеологію та сприйняття.
– А українська анімація теж запозичена. Тих же «Козаків» Володимира Дахна з кого списали?
– Українська анімація, на відміну від російської, розвивалася своїм самобутнім чином. Фільми про козаків, сатиричний серіал «Пригоди Перця» та інші, з яких починала київська студія, відрізнялися не тільки зовнішньою формою, але й внутрішнім змістом. Використовувалися народні орнаменти, українські образи героїв.... Це було своє кіно. Студія «Укранімафільм» стала повноцінною українською мультфабрикою. І тоді вже з'явився термін українська школа анімації. Ще Євген Сивокінь нам розповідав на лекціях, що наші аніматори брали діснеївські фільми, розглядали їх по кадриках, обговорювали, сперечалися. Шукали не лише своє, але намагалися зрозуміти, як це зроблено в інших... І коли з'явився перший приз «Золота туфелька» і бронзова медаль на міжнародних кінофестивалях за український фільм «Ведмедик і той, що живе в річці» режисера Алли Грачової, то це був тріумф усієї української анімації. Після цього в нашу професію прийшли люди, які не мали спеціальної освіти – архітектори, графіки, а не тільки ті, хто працював у ляльковому театрі і був ближче до театральної діяльності. В мультиплікацію прийшли люди, які структурно мислять.
– У вас же теж перша освіта архітектурна.
– Так, і я б не став режисером-мультиплікатором, якби не був архітектором. Це дуже близько пов'язано, і одне з іншого випливає. Ще у нас на студії пропрацював лялькар – декоратор Анатолій Петрович Радченко, який був одним з перших декораторів в Україні. Він навчив багатьох робити ляльки.
– Ви зараз знімаєте новий фільм, де будуть повстяні персонажі. Хтось у цій техніці вже працював?
– Так, ми не перші. Сюжет фільму про самотність, і ця техніка найкраще відображає цей настрій: передає туманний, нечіткий стан внутрішнього світу героїв. У нас з колегами була творча дискусія, і ми вирішили, що не будемо робити барвистої «веселухи», а створимо стримане м'яке зображення.
– А чому це у вас фільми такі сумні, не дитячі?
– Чому? Ми прагнемо робити дитяче кіно, але це як раз найскладніше. Треба стільки усього придумати, щоб переконати дитину в істинності показаного, змусити її повірити в історію.
– А може, просто вміння бачити світ очима дитини?
– Та ми тут і так усі дорослі діти. Але одна справа дивитися на світ очима дитини, і зовсім інша – робити цей світ. І це найскладніше завдання в кіно. Анімаційне кіно має показувати героїв, у яких дитина зможе закохатися. А в наш час вигадати нових героїв і викликати захоплення дуже складно. Ось чим сьогодні можна здивувати сучасну дитину, яка з трьох років користується всіма гаджетами?
– «Шреком» ж здивували!
– Це не кращий приклад. На жаль, в кіно стали популяризувати страшних героїв, наділяючи їх позитивними рисами. І одна справа, коли злочинець змінює до кінця фільму свою поведінку на позитивну, виправляється. Цей прийом можливий в ігровому кіно. В анімації ж таке практично не вживається. Кожен персонаж – це архетип: герой з певним набором якостей. Коли персонаж зовні злий, страшний, але грає ніби він добрий, у дитини від побаченого стирається розуміння – де добро, а де – зло. Звідси – нове покоління з розмитими поняттями моралі та поведінки. До юного глядача зараз потрібно ставитися дуже уважно і обережно.
Фото Павла Багмута
Ліліана Фесенко, Валерія Поліщук, «Укрінформ», 15 березня 2017 року