Кшиштоф Копчинські: «Намагаюся зрозуміти життя»
26.11.2016
В рамках Днів польського кіно в Україні, що проходили за підтримки Польського інституту у Києві та Посольства Республіки Польща, було продемонстровано документальний фільм «Дібук. Історія мандрівних душ», режисером і автором сценарію якого є відомий далеко за межами Польщі Кшиштоф Копчинські.
Світлана Агрест-Короткова, «День»
Окрім прокату, ця стрічка, створена у копродукції Польщі, Швеції та України, побувала вже на 38 міжнародних фестивалях в 16 країнах світу. Фільм має безліч нагород, серед яких вища нагорода Краківського кінофестивалю (2015) і приз журі FIPRESСI 6-го Одеського МКФ.
— Пане Копчинські, Польща — не найлояльніша щодо євреїв країна. Ми всі пам’ятаємо, як ваш тоді президент пан Квасневський привселюдно попросив пробачення за свою країну і народ. Чому ж вас, польського режисера-документаліста, зацікавила тема цих мандрівних душ?
— Мене взагалі глибоко хвилює тема смерті. 2008-го я був тут, в Києві на фестивалі DOСUDAYS UA, показував свій фільм про Афганістан, і мені розповіли, що є таке місто — Умань, де могила Цадика, на яку приїжджають хасиди всього світу. Поїхав туди, якраз було свято — Песах, побачив все на власні очі, познайомився з людьми, на мене все це справило велике враження. Хасиди, коли приїжджають на свято з Умані, майже всі вони виїжджають до Брацлава. Ми теж туди поїхали. Це важливе для мене містечко — мої далекі предки звідти. Так почалася робота над фільмом «Дібук», яка тривала 7 років.
— Головного героя — Володю — знайшли одразу?
— Коли приїхали до Брацлава вперше, пішли на старе єврейське кладовище, а він там працював. Тоді ще не знали, що він буде головним героєм нашого фільму. Але потім зрозуміли, що він їм стане, адже він — невід’ємна складова тих світів, які довкола нього. Перший — могили, за якими він наглядає. Більшість євреїв, які народилися в Брацлаві і вижили, майже всі виїхали до Ізраїлю. Але приїжджають на могили предків, дають гроші, щоб наглядали за їх останніми обителями. Другий — світ хасидів, — їх багато їздить туди, він познайомився з багатьма, насамперед з тими, які розмовляли російською, але і з іншими теж, вони приходили до нього. Третій світ Володі — радянський, він колишній офіцер. А ще може бути четвертий — це те, що відбувається зараз в Україні, у світі. Він дуже уважно стежив за цими речами. Така була людина проста, але розумна, з нею можна було говорити про різні речі.
— Судячи з фільму, він — інтуїтивна людина, з природним почуттям такту.
— Так, почуття гумору — на висоті. Це хасидам дуже подобалося, у них це теж є.
— Але хасиди — це окремий, особливий для мене світ, не дуже зрозумілий, не дуже прийнятний, незважаючи на те, що я — єврейка. Проблема «навали» до України, зокрема, до Умані, існує. Чи стикалися ви з цією проблемою, коли знімали або просто в побуті?
— Коли ми подружилися з українцями, які побудували і доробили нарешті пам’ятник Гонті і Залізняку, один з них мені сказав: а ти знаєш, що Путін обіцяв євреям перенести Ізраїль до України, тому що у них там місця мало, тут їм буде краще.
— Уже смішно...
— Він не жартував, але річ у тім, що ми робили той фільм перед Євромайданом. Зараз, коли люди дивляться його, кажуть: авжеж, ми краще розуміємо, що потім сталося. Хоча, чесно кажучи, я не розумію, що зараз відбувається в Україні. Це складно зрозуміти, тому що війна дивна...
— Війна може бути дивною тоді, коли це все на рівні розмов, а тут кров, підлота, і люди гинуть щодня.
— Звичайно, це найголовніша проблема, але питання — чому так відбувається? Ми зараз пишемо книгу, її буде видано разом з фільмом наступного року. Сподіваюся, що і українською мовою. І там ми говоримо про те, що сталося в Умані, в Брацлаві після Майдану, нам здавалося, треба це додати.
— А що ж сталося? Поки ми побачимо книгу, може, ви розповісте?
— Там влада місцева помінялася, повісили таку табличку у своєму офісі: тут ми не беремо хабарів.
— Похвально. Рідкісна відкрита декларація чесності...
— Місцеві говорили, що беруть, тільки в 5 разів більше. Не знаю, правда це чи ні, лише повторюю те, що нам сказали. Що стосується взаємин Польщі і України. Коли мене запитували під час зйомки: «Що треба зробити, щоб ми увійшли до Європейського Союзу?», то називав дві речі, найважливіші. По-перше, це корупція, по-друге, треба подумати про те, що відбувалося в історії. І, може, про це поговорити не лише з поляками, тому що це не тільки польсько-українська проблема.
— Справжнє кіно, за великим рахунком, національності не має. І лише тоді це кіно для всіх, незалежно від віросповідання, національності тощо. З другого боку, польський кінематограф прославився у світі дуже чіткими національними мітками, хоча говорив про загальнолюдські проблеми. Сьогодні ми всі сумуємо з приводу смерті Анджея Вайди, тому що це для світової спільноти незвичайна особистість, і те, що він залишив у своїй спадщині, звичайно, неоціненно. Яким чином ви як режисер знаходите цей «золотий перетин», з одного боку, не вдаючись до якихось націоналістичних непотрібних крайнощів, а з другого — залишаючись польським режисером, роблячи польське кіно?
— Складно відповісти на запитання. Це часто інтуїція, часто просто уважно чути людей.
— У вас у творчій скарбничці є фільми найрізноманітнішого напряму. І про Афганістан, і про мандрівні єврейські душі. Є фільми, присвячені Польщі. Які теми сьогодні цікавлять, і про що збираєтеся говорити з глядачем?
— Ви маєте на увазі наступний фільм? Не скажу, тому що ніколи не говорю про те, що зніматиму. Але мені смерть ще цікава. Працюю над темою смерті.
— Це звучить надто похмуро. Ваша розмова про смерть намагається все-таки досліджувати життя?
— Є різні погляди. Знаєте, у мене немає почуття гумору. Я така людина, сумна. І коли, наприклад, мої колеги пишуть сценарії комедій, вони мені присилають їх і кажуть: «Якщо ти почнеш сміятися, значить, це дійсно смішно». Звичайно, світ зараз дуже хоче сміятися. Але у мене ті глядачі, які йдуть в кіно не тому, що вони хочуть сміятися.
— Але у вашому особистому житті позитив присутній?
— Я оптиміст. І тому моя англійська краще, ніж російська.
— Ви часто бували і буваєте в нашій країні — Україні. Ви чуєте у себе розмови і сприйняття того, що відбувається тут. Ваше бачення майбутнього України?
— По-перше, потрібні потужні культурні зв’язки. Наприклад, я викладаю у Варшавському університеті, у мене багато студентів з України. І це одні з найкращих студентів. Вони приїжджають до Польщі і розуміють, що якщо не працюватимуть — нічого не вийде. Це нормальний шлях, і хай більше буде студентів. По-друге, ми говорили про корупцію. Звісно, не знаю, що зробити, щоб її не було в Україні, в Польщі корупція теж є, але менше, ніж тоді, коли Польща не була в Європейському Союзі. Але я дуже вірю у вашу країну...
Світлана Агрест-Короткова, «День», 13 жовтня 2016 року, №160