Філіп Сотниченко і Антоніо Лукич про знімання короткометражного кіно
17.08.2016
Короткий метр — формат початківця, через який проходять майже всі кіноавтори. Саме короткометражні стрічки принесли призи українських кінофестивалів Wiz-Art і ОМКФ режисерам Філіпу Сотніченку й Антоніо Лукічу. Обидва з них — випускники КНТУКіТ ім. І. Карпенка-Карого, обоє ще не готові до зйомок повного метру, а що в них відмінного — читайте в матеріалі «Громадське Культура».
Катерина Мізіна, «Громадське Культура»
Що воно таке — короткометражне кіно? І нащо його знімати?
Філ: Ну, це і не жанр, і не вид, це, мабуть, просто форма кінематографу. В нашій країні воно існує для того, щоб відсіяти тих, хто потім не подужає повний метр.
Антоніо: Короткометражне кіно — це заявка режисера на повний метр. Це візитка, яка має відповідати на найважливіші питання: про що і про кого ти знімаєш своє кіно. Також це хороший привід розказати історію без інтриги, не маніпулюючи свідомістю глядача, а просто захоплюючи його в життя героїв.
Чи обов’язково проходити цей етап?
Філ: Звісно, не обов’язково. Просто без цього значно складніше запуститися. Зазвичай короткий метр знімають на ентузіазмі і з цього одразу ясно, хто справді хоче знімати кіно.
Антоніо: Звісно, буває, що режисери ігнорують цей етап, але я думаю, що він дуже важливий. В роботі над сенсами, які тебе турбують, в роботі з акторами краще починати з чогось малого. Але я взагалі сам не дивлюся короткометражне кіно і не можу згадати зараз жодного режисера, який би захоплювався саме ігровими короткометражками. Це така проміжна форма, яка допомагає визначитися зі своїм баченням світу, зрозуміти варто чи не варто взагалі за це братися.
Що дає молодому режисеру участь та перемога в фестивалях?
Антоніо: Перше, що мені сказав друг після перемоги на Одеському — це, щоб я не розслабляв булки. Тому я якомога швидше намагаюся забути про це і рухатися далі. А взагалі — що це дає? Ну, якби я не виграв, я би не давав зараз інтерв’ю.
Які теми тобі близькі?
Філ: Однозначно сімейна драма. Мені взагалі подобається, що режисери перестали поетизувати. Принаймні, в перших роботах. В цілому, звертаються більше до реальності, такий собі неонеореалізм. Знімають більше на вулицях, під ковдрою, у ванній, про сім’ю, про тата, маму, тобто пошук відбувається всередині дійсності. До того ж, ми усвідомлюємо, для кого ми робимо кіно і що ця аудиторія хоче побачити.
А для кого і навіщо ти робиш своє кіно?
Філ: Я роблю кіно так, щоб глядач не заснув.
Антоніо, два твої фільми «Хто підставив Кіма Кузіна?» та «У Манчестері йшов дощ» — комедії. Чому твій вибір саме такий?
Антоніо: Жарти — це, мабуть, спроба приховати свої комплекси. Я поки що боюся бути серйозним і думаю, що це дуже складно — розказати якусь серйозну історію без жартів. Краще віджартовуватися в кадрі, говорячи про серйозне, ніж потім за кадром, говорячи про дурню.
Як ти відчуваєш жарти, які насмішать глядача?
Антоніо: Ну, якщо я під час дубля сміюся і забуваю дивитися в плейбек, то жарт хороший.
Я прекрасно розумію, де смішно, а де просто жарт заради жарту. Найкраще — це коли смішні моменти виходять мимоволі. Наприклад, Вуді Аллен спершу теж грішив цим, а тільки коли почав жартувати невимушено, зокрема в «Манхеттені» — тоді вийшла дуже хороша робота. Хочеться досягнути гумору в поглядах, в паузах, в деталях — те, що робив Мілош Форман у своїх ранніх роботах.
Наприклад, ось цей фільм «В Манчестері...» від початку був 57 хвилин. Нам залишалося тільки одне — викинути все зайве. Ми прибрали всі інформативні прописані діалоги, а з ними і весь сюжет, тому що вони були зіграні неорганічно.
І скільки ж короткометражок треба зняти, щоб почати знімати повний метр?
Філ: Ти знаєш, хтось може і з першого разу і одразу буде видно, що йому тісно в короткому. А взагалі, мабуть, треба трьошку, тому що два ти робиш в кіношколі, поки навчаєшся, а один уже після. Так, думаю, трьох достатньо, щоб опанувати ремесло.
Якщо ви знімаєте ці фільми не з комерційною ціллю, то чому їх так рідко можна побачити у вільному доступі десь на YouTube чи Vimeo?
Антоніо: Ну, це тому що є певна специфіка переглядання відео в інтернеті та зовсім інша в кінотеатрі. Різниця в тому, що інтернет-глядач завжди має перед собою вибір і часто він іде на користь коротких відео в Instagram і подібного, а в кінотеатрального глядача вибір відсутній. Якщо ти вже прийшов до зали, то швидше за все ти досидиш до кінця.
Змістовні фільми зазвичай не спрямовані лише розважати, вони вимагають від глядача певних зусиль, а коли я сиджу в інтернеті, то я зазвичай розслабляюся, а не напружуюся. В такому стані не дуже вже й роздивишся щось у фільмі. Ну, а взагалі, мені не шкода після фестивалів викладати фільми в інтернет. Я не викладав би лише ті, де я розповідаю щось дуже особисте.
Яка твоя режисерська амбіція?
Філ: Ну, я вже думаю над повнометражним фільмом, але поки що не готовий, мабуть, тому наступний зніму ще короткометражний. Уже чотири роки хочемо його таки дозняти — «Технічна перерва».
Я би хотів мати можливість знімати кіно, тому що зараз її немає. Я про фінансування, в першу чергу. Але поки що залишається все одно знімати-знімати і не зупинятися.
Антоніо: Зараз у мене дуже чіткий план — я хочу зняти ще одну хорошу короткометражку. Навіщо? Тому що я відчуваю, якщо я не розкажу цю історію, то мені буде сумно і я знаю, що вона буде цікава іншим, бо в моменти, коли я думаю про неї — мені стає веселіше.
Ну, а далі?
Антоніо: А далі? Голлівуд. Що ж іще? Може, колись мені в руки потрапить Колін Фаррелл і...
Катерина Мізіна, «Громадське Культура», 16 серпня 2016 року