Аліна Горлова: «Ми не хотіли пірнути з головою в героїзм, шароварщину чи пропаганду»
13.08.2016
Марія Дачковська, «Детектор медіа»
На цьогорічному ОМКФ повнометражна стрічка молодої української режисерки Аліни Горлової «Холодний Яр. Інтро» була представлена одразу у двох основних програмах: національній та в європейському конкурсі документального кіно. І хоча деякі медіа встигли назвати фільм, створений за підтримки Державного агенства України з питань кіно, історичним та краєзнавчим дослідженням, він, першочергово, не є ані одним, ані другим. Бо «Холодний Яр. Інтро» – це дійсно фільм-відчуття, як про нього любить говорити авторка, безконечно красивий і візуально, і аудіально.
На сьомому ОМКФ знімальна команда презентувала коротку версію стрічки, створену спеціально для фестивалю (тривалістю 60 хвилин). Пізніше «Холодний Яр. Інтро» постане у великій 90-хвилинній версії – таким автори хочуть запропонувати фільм міжнародній аудиторії, надавши потужніший історичний бек та ще більше зображень природи Холодного Яру. Проте фільм збереже свою структуру й лишатиметься «фільмом-мозаїкою», запевнили вони.
«Детектору медіа» Аліна Горлова розповіла про те, що для неї означає Холодний Яр, як її мало не відрахували з КНУ театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого, за що любить Гаспара Ное та Андрія Звягінцева та чому не дивиться більш як два фільми на день.
Про навчання в університеті Карпенка-Карого й екранізацію оповідання Бредбері
– Аліно, чому ти вирішила стати режисером?
– Узагалі це досить дивна історія. У мене було багато стремлінь до творчості. Спочатку я хотіла стати гітаристкою, училася грати на гітарі. Потім я зрозуміла, що музика мені не дається: я могла її добре грати, але не створювати. Потім я розмірковувала над тим, щоб стати художником. Пробувала малювати, ходила, займалася, але в цьому не було якогось вогнику, пристрасті. Після образотворчого мистецтва перейшла до фотографії, і вже почала була відчувати цей драйв, проте все одно чогось не вистачало. Тоді ми з мамою дуже захоплювалися переглядом фільмів. Це було наше хобі, кожен вечір ми щось дивилися. Може, хтось порадив, а може, я сама подумала, що все-таки, напевно, варто спробувати себе в режисурі. Це був навіть не стільки внутрішній потяг, скільки раціональне рішення. Мені було лише 16 років, я тільки закінчила школу, і ми вирішили, що треба вступати в Карпенка-Карого. Звісно, мені всі казали, що це неможливо: вступити й бути режисером, особливо коли тобі 16. А я ще й до того ж дівчина. Це зараз, за шість років усі починають говорити, що ось у кіноіндустрії багато жінок-режисерок, що це класно. А тоді ще дуже сильно відчувалося, що це «нежіноча» професія. Але я таки вступила. Щоправда, на третьому курсі мене мало не відрахували, проте я зняла хороший фільм, і все було добре.
– Що це був за фільм? Про що була твоя перша стрічка?
– Перший фільм, який я зняла, називався «Вітер тексту». У ньому йшлося про емоції дівчини, у якої помер хлопець. Це був дуже дивний фільм, абстрактний, увесь побудований на деталях, знятий на дуже погану камеру. Це той фільм, який я знімала спеціально для вступу.
А стрічка, завдяки якій мене не відрахували, була екранізацією оповідання Рея Бредбері «Пересадка серця». Цей твір – про взаємини двох коханців, у яких є сім’ї. Фактично, саме оповідання – це розмова чоловіка та жінки, які лежать у ліжку. Тоді всі казали, що це дуже важко, що це не можна брати, а я казала, що нічого іншого не знайшла, що мені це подобається та що я нібито знаю, як це реалізувати.
Тож ми вдвох із Льошею Кучмою (оператор «Холодного Яру. Інтро». – Ред.) почали все розробляти. По суті, це була наша перша серйозна робота, тоді ми зрозуміли, що дуже добре одне одного розуміємо. Коли ж ми зняли це кіно, і я його показала, то всі дуже здивувалися. Зрозуміло, що питання про відрахування більше не стояло, бо робота була хороша.
– Тобто з Олексієм Кучмою ви були однокурсниками… А як узагалі зібралася разом знімальна команда «Холодного Яру»?
– Це стосується продакшену Tabor. Тобто Tabor Production – це наша команда ще зі студентських років. Ми вчилися на паралельних курсах, у нас починали утворюватися команди – такі собі компанії людей, які добре одне одного розуміли. І якоїсь миті три роки тому ми вирішили зареєструватися в Одесі, щоб мати змогу співпрацювати з Держкіно, офіційними компаніями.
– Мені здається, що це одна з основних переваг університету театру, кіно й телебачення імені І.К. Карпенка-Карого – можливість знайти потрібних людей для подальшої роботи…
– Це правда. Протягом навчання майстри нам зазвичай дуже допомагали: загартовували характер, давали якісь базові знання, проте більшість речей ми робили самотужки.
Про реальність у документальному кіно й брак хороших сценаристів
– Як у тебе відбувся перехід від ігрового кіно до документалістики? Мене більше цікавлять внутрішні метаморфози.
– Це вийшло насправді досить випадково, я навіть не думала на рахунок документального кіно. Це не означає, що воно було мені нецікавим, просто документалістика була завжди десь далеко від мене. Я ніколи з нею не стикалася, а була зосереджена на ігровому кіно. Згодом я зняла «Перший крок у хмарах», який профінансувало Держкіно. Це був дебют. Якщо чесно, то мені самій цей фільм не дуже подобається, багато чого не вийшло, та це окрема тема. Але він дав можливість узяти участь у багатьох міжнародних фестивалях. Його чомусь добре приймали, я багато поїздила.
Якось я відправила його на один італійський фестиваль, а у них така схема, що вони не фільм беруть, а запрошують кожного режисера приїздити в Італію й знімати документальну стрічку про одне з містечок. Я спочатку думала погоджуватися чи не погоджуватися, ще й оператор не міг поїхати… Тож знімати я в разі чого мала сама. Але зрештою відважилася, узявши із собою подругу, яка знала італійську. Ми здобули неймовірно чудовий досвід, це був чарівний час! Там я зняла першу документальну роботу. Усе це тривало сім днів. Наприкінці ми мали надати рибу (чорновий монтаж. – Ред.). Нашу роботу схвалили, сказали надсилати готову стрічку з України. Фільм вийшов трохи аматорським, ми працювали без звукорежисера… Проте він вийшов дуже душевним, дуже «моїм». Так я зрозуміла, що мені подобається працювати з документальним матеріалом. Мені дуже сподобалося, як поводяться документальні персонажі. Я зрозуміла, що такої правди досягнути в ігровому кіно я поки що не можу, а мені вона дуже потрібна.
– Мабуть, ніколи й не вийде…
– Найімовірніше, так. Можна, звісно, відшліфовувати майстерність до філігранності, але в той момент мені було не дуже цікаво, що я можу собі нафантазувати, мені було дуже цікавим те, що пропонує мені реальність. Я зловила кайф. А потім почався Майдан… Виходить, я приїхала з Італії у вересні, і за два місяці все почалося. Наша студія дуже багато знімала на Майдані, у нас було шість чи вісім терабайтів дуже хорошого матеріалу. Це теж дуже вплинуло на мене, я почала розуміти, чим особливо цікаве документальне кіно, мені здається, що всі в Україні почали це розуміти. Тобто творчі люди збагнули, що це спосіб досягнення якоїсь більш-менш об’єктивної правди.
– Чого не вистачає українському кіновиробництву, крім фінансування та сценаристів?
– В Україні дійсно дуже мало хороших сценаристів, і я з ними чомусь не перетинаюся. Тобто так виходить, що якщо вони і є, то або вже дуже зайняті, або просто тобі не підходять у творчому сенсі. Потрібно ж знайти свого сценариста, а оскільки в нас їх дуже мало, то це практично неможливо – кожному режисерові знайти. Тому режисери найчастіше самі пишуть. Іще, звісно, гра акторів. І режисура. Тобто операторський департамент, художники-постановники – це, мені здається, у нас на високому рівні, а от гра акторів, режисура та сценарії – ключові речі в нас кульгають.
Про таємницю сили Холодного Яру
– У разі з «Холодним Яром» первинною була тема. А зазвичай для тебе первинна тема чи герой?
– Усе, що я знімала, відходило від теми. З «Холодним Яром» вийшло так само. Мене зачепила ця тема, і я почала її опрацьовувати. Я збагнула, що Холодний Яр – місце великої сили. Далі фокус звужувався, і я починала розуміти, що саме мені потрібно. Але тепер, коли я вже зняла цю стрічку, у мене з’явилася велика потреба знайти персонажа для наступного документального фільму. Тобто я б хотіла спробувати знімати інакше, знайти тему в персонажі.
– Як узагалі виникла ідея знімати фільм про Холодний Яр?
– Я прочитала книжку про події, які сталися в Холодному Яру. Пізніше так склались обставини, що я їхала в Київ і мала змогу туди заїхати. Коли ж я приїхала, то перше, на що звернула увагу, була надзвичайної краси природа – дуже кінематографічна. І, можливо, це дивно для когось прозвучить, але я справді відчула силу в тому місці й збагнула, що дуже хочу розповісти іншим людям про Холодний Яр.
– Скільки часу ви працювали над фільмом і чи втручалися в реальність свідомо?
– Робота тривала два роки. У фільмі практично не було ігрових сцен. Якщо там лежали фотографії на землі, то вони дійсно туди впали, але ми пізніше вибрали потрібний ракурс і зняли. Тобто ми нічого не робили з реальністю.
– Що найкраще вдалося, на твою думку?
– Я думаю, що передусім нам пощастило знайти правильних героїв. Герої просто стукали в наші двері. Тобто вони приходили до нас, і ми розуміли, що це вони. Коли ми спочатку розробляли з моїм другим режисером Лізою Костиркіною сценарій, то думали про те, що там має бути маленький хлопчик. Але впродовж більше як року ми не могли його знайти. Поки він сам до нас не прийшов у цьому своєму дивному капелюсі. І з операторської точки зору мені здається, що нам удалося здійснити все задумане.
– Деякі режисери кажуть, що документалістика, на відміну від ігрового кіно, виснажує психологічно. Бо ти впускаєш у себе героїв, реальних людей, ніби й тимчасово, а вони лишаються в тобі назавжди.
– Коли ми поверталися з Холодного Яру, я відчувала внутрішню енергію. Там ти дійсно оновлюєшся, свідомість очищується від думок, які затуляють твої справжні бажання, я це називаю психологічним сміттям. Але водночас я відчувала й виснаження, неймовірну втому. Коли я приїздила додому, мені навіть не хотілося розмовляти. Мені потрібно було спати два-три дні. Сидіти вдома, спати й нікого не бачити.
– Чи вдалося тобі розкрити таємницю сили цього місця?
– Я їжджу туди вже протягом двох років і хочу сказати, що в кожного своя відповідь на питання, чому Холодний Яр має особливу енергію. Я хотіла зробити фільм-відчуття, який занурив би людей у ту атмосферу, у якій перебували ми, щоб вони відчули те, що відчували ми. Це відчуття загадки, бажання докопатися до суті… Його неможливо пояснити. У цьому вся принадність Холодного Яру.
– Якщо спробувати висловити відчуття словами, то про що «Холодний Яр»?
– Ми намагались передати глядачеві ті відчуття, які переживали самі, опинившись там перші рази. Сам Холодний Яр, як мені здається, – це якийсь український код. Можливо, це звучатиме надто пафосно, але це щось дуже близьке до того, яка насправді Україна. Мені здається, що це найбільш націоналістичне місце в Україні. Там дуже багато анархістських ідей. Подивившись на людей, які в ньому жвуть, вивчивши історію Холодного Яру, можна зрозуміти, хто такі українці. Тобто це люди, які не хочуть собі одного лідера. Ми його ніби всі й чекаємо, але нам насправді ніхто не підійде. Це правда. Жоден лідер нам не підійде. Бо ми б хотіли бути господарями власного життя, самі визначати правила. У Холодному Яру є ці ідеї, які насправді знаходять відгук у всіх.
Про найбільші складнощі в зніманні фільму та бюджет
– Чи хотілося тобі зняти патріотичне кіно?
– Ні.
– А чи вийшло так, що ти зняла патріотичний фільм, як гадаєш?
– Якоюсь мірою – так, певна річ. Тому що місце саме по собі дуже патріотичне. Неможливо було б подати його інакше, аніж таким, як воно є. Це все ж таки документалістика. Патріотичність там прозирає з усіх усюд. Узяти того ж хлопчика, який знає Максима Залізняка, але не знає Леніна… Та коли ми почали знімати, ми найбільше не хотіли пірнути з головою в героїзм, шароварщину або пропаганду, тому що це було б найлегше. І такі фільми про Холодний Яр уже існують. Нам це було нецікаво, мені взагалі від цього огидно.
– Особисто я відчувала постійне балансування на межі.
– Сама сцена освяти зброї дуже важка за фактурою. Ми дуже багато знімали. Чимало людей приїздило туди не за покликом серця, а тому що так було потрібно. Тож ми вишукували тих, що дійсно хотіли бути на своєму місці. У нас є одна сцена, знята на погану камеру, насправді – на Mark II, де вони моляться. Освячують в озері зброю й моляться. Але ми її взяли, тому що вона сильна. Там справді потрібно було балансувати.
Ще ми дуже ретельно добирали персонажів. Бо ось дехто стверджує, мовляв, у фільмі про історію сказано дуже мало, але нам хотілося розповісти про Холодний Яр не просто закадровим голосом та історичними зносками, а через героїв. А персонажів у Холодному Яру, які досконало знають історію, уже настільки заїждили журналісти, що тільки-но ти до них приходиш, вони одразу тобі: «Тра-та-та-та-та…»
– Мені здається, що це треба просто перечекати. Поки вони все це виговорять.
– Так, це правда, проте не завжди за ними була історія, не завжди вони лишалися цікавими героями.
– А чи мали ви консультації з експертами?
– Так, у нас були консультації з кількома істориками. Найбільше нам допоміг Роман Коваль, який приділяє цій темі дуже багато часу й сили. У нього у квартирі просто маленький музей із відкопаною в Холодному Яру зброєю, з портретами холодноярівців. Він – фанат своєї справи.
– Що було найскладнішим під час знімання?
– Витримати все фізично. Знімати було дуже важко. Переважно за кермом була я, сама возила знімальну групу. Ми приїздили й одразу починали знімати. Але перед цим із кожним потрібно було домовитися. У нас була маленька знімальна група, та ми так і хотіли, аби бути мобільними. Головною проблемою була втома. Ми не могли приїздити більше ніж на чотири дні, і за ці чотири дні нам треба було дуже багато всього зняти. Дорога дуже виснажувала, ми постійно кудись бігли з технікою. Це були екстримальні зйомки.
Усе інше не було таким складним. Наприклад знайти групу. Бо всі дуже горіли цим проектом. А все організувати, витримати – оце було складно.
– Як ви отримали фінансування від Держкіно?
– Отримати його було не дуже складно. 2014-го ми спочатку подалися на пітчинг, пройшли перший конкурс. Але я сама тоді була не до кінця впевнена в проекті, не було зрозуміло, скільки держава дасть грошей, і, зрештою навіть не було цілком зрозуміло, хто його виграв. А потім ми побачили оголошення про грант Президента, це були невеликі гроші. Можна було податися на наступний пітчинг і виграти десь мільйон гривень, тоді зняти стрічку було б значно легше. Та оскільки я розуміла, що це кіно потрібно знімати вже зараз, поки все свіже після Майдану, ми подалися на грант, і буквально за три місяці нам сказали «так». Потім ми ще дуже довго чекали, поки нам ці гроші надійдуть.
– Яку суму ви отримали?
– 120 000 грн. Іще 50% уклав у проект наш продакшн. Тобто в цілому бюджет вийшов десь 8000 доларів. І для кіно це дуже смішна сума.
– Чи наслідуєш ти когось? Хто справив на тебе найбільший вплив?
– Намагаюсь нікого не наслідувати. Я надихаюся. І найбільше я надихаюся чужою творчістю, коли бачу щось класне. Це мене дуже стимулює. На мене, мабуть, дуже вплинули фільми Звягінцева. Навіть не так у режисурі, як в операторській роботі. Ми з Льошею завжди намагаємося дбати про естетику. Слава Цвєтков, який був другим оператором, динамічніший. Якщо уважно розібрати фільм, то можна помітити, де саме його кадри. Тобто він такий документаліст-документаліст. Це Steadicam, це дуже експресивні кадри. Я обожнюю Гаспара Ное за його роботу з кольором і світлом. Іще на мене дуже вплинув документальний фільм «Мать» (Антуана Каттіна та Павла Костомарова. – Ред.). І Параджанов. «Тіні забутих предків» люблю-обожнюю, можу переглядати по кілька разів.
– Чи відвідувала ти покази Одеського кінофестивалю? Якщо так, то яку стрічку вважаєш найглибшою?
– Я намагалась дивитися не дуже багато стрічок, бо якщо я дивлюся більше як два фільми на день, то я їх просто не запам’ятовую. У такому разі під кінець дня я не пам’ятаю, що дивилася вранці! Це мене дуже дратує. Я намагалась вести щоденник фільмів, це неможливо, я не можу його вести. Бувають такі моменти на ОМКФ, коли тебе дуже вражає якась стрічка, і ти думаєш: «Я сьогодні більше нічого не дивлюсь, я хочу, щоб цей фільм залишився в мене всередині». Це гарний показник. Круто, коли таке стається.
Мене вразив фільм «Неоновий демон», я розумію, чому він не сподобався половині глядачів, але робота режисера в мене дійсно викликає повагу. Звук, супровід, картинка – у ньому все було смачно. От після таких фільмів хочеться повернутися до ігрового кіно, бо тут режисер – справді творець. Ти дивишся й думаєш: «І я теж хочу щось таке створити».
Ще мене вразила «Земля просвітлених». Це шикарна стрічка. Так, є багато питань на рахунок того, чи це документальне кіно. Моя думка така: це ігрове кіно з неакторами. Послухавши режисера та знаючи, як знімається кіно, я розумію, що він багато речей вибудовував. Не знаю, чи відчували це інші глядачі, але в мене часто виникало відчуття «де ж мене обманюють?». І це відчуття було не дуже приємним. Але до режисера, його роботи я відчуваю велику повагу. Вісім років. Нереально важкі умови знімання, значно важчі, як були в нас. Якби журі вирішило присудити цьому фільмові нагороду, хоч це й не зовсім документальний, гібридний фільм, я б зовсім не засмутилася. Бо ця робота варта найвищих похвал.
Марія Дачковська, «Детектор медіа», 10 серпня 2016 року