Антоніо Лукич: Кіно – це ліки від безглуздості життя
07.05.2016
Антон Філатов, Cut Insight
Комедійний фільм Антоніо Лукича «Хто підставив Кіма Кузіна?» здобув третє місце в конкурсі «Шлях до миру». Завдяки цій нагороді (а точніше, її грошовому еквіваленту) молодий режисер зміг взятися за роботу над новою стрічкою. Вона розповість про пошуки європейського ховраха.
Відірвавшись ненадовго від своїх пошуків настільки екзотичної тварини, Антоніо розповів нам про те, як працювалося з ДіКапріо, коли реальність стає абсурдом і що головне в кіно – це футбол.
Ти – єдиний український режисер, в обох фільмах якого з’являється Леонардо ДіКапріо…
Та, просто у мене є красивий великий постер із ДіКапріо, яким завжди можна закрити пів стіни на тлі. Ось я його і використовую в фільмах.
Але в стрічці «Хто підставив Кіма Кузіна?» ДіКапріо у тебе грає мало не головну роль.
Фільм розповідає про чотиримільярдну людину, що з’явилася на світ 11 листопада 1974 року. А з усіх акторів, які народилися в цей день – ДіКапріо найвідоміший. Тому я й вирішив поставити його в образі чотиримільярдної людини, що народилася в СРСР.
До того ж і коріння ДіКапріо проходять через радянську на той час Одесу.
Напевне у кожного проходить коріння через Одесу… У «Кімі Кузіні» ми показали людину, що жила не своїм життям. Це було повальною тенденцією для радянських людей. А сьогоднішнє покоління має вже більше можливостей будувати свою долю за власним бажанням.
Твоєю першою серйозною роботою стала короткометражка «У Манчестері йшов дощ», яку ти знімав спільно з Валерією Кальченко. Минулоріч стрічка показувалася на кількох кінофестах. Чесно кажучи, настільки оригінального гумору в українському кіно я ще не зустрічав. Звідки взагалі взявся такий фільм?
Я дивився футбол. Це був останній матч сера Алекса Фергюсона на посту головного тренера «Манчестер Юнайтед» (19 травня 2013 року – ред.), яким він керував 27 років. Відходила в минуле ціла епоха, і мені було дуже сумно. Після матчу, коли стадіон прощався з тренером, пішов дощ, який змив з гравців і вболівальників всі емоції. Пам’ятаю, тоді коментатор сказав, що не зрозуміло: чи то вболівальники плачуть, то чи на їхніх обличчях краплі дощу… Відразу після цього я і сів писати сценарій. Взагалі, найважливіші речі в своєму житті я помітив у футболі.
Коли скрипт був більш менш готовий – підключилася Лера Кальченко. З нею ми прописали сценарій детальніше. Загалом уся історія в фільмі розгортається між дощем на початку і душем у фіналі: з драми масштабної – в колізію окремої людини.
Звідки у твоїх стрічках береться цей специфічний гумор?
Він народжується сам по собі. Всі ці жарти не проговорюються словами, а звучать у паузі. Мовчання підсилює емоцію.
Трюффо зачіпала неправдоподібність фільмів Хічкока. Наприклад, у «Запамороченні» головний герой не може дізнатися жінку після того, як вона просто перефарбувала волосся і переодяглася. Тому французький режисер якось запитав у Хічкока «Вам не здається, що багато ваших сюжетів абсурдні?. На що той відповів: «Абсурд – моя релігія». Подібні дивацтва зустрічаються і в твоїх фільмах. Що для тебе абсурд?
Абсурд для мене починається там, де я уважно вдивляюся в реальність. Життя і є абсурд. А кіно повинно якось намагатися з ним боротися. Правда в моїх фільмах швидше абсурд бореться з кіно. Причому перемагає. Фільми – це ліки від безглуздості життя.
Перша твоя стрічка – ігрова. Друга – мокьюментарі. Надалі ти будеш працювати в ігровому або в документальному кіно?
Коли я вчився в університеті Карпенка-Карого, то мислив себе, як режисер документального кіно. Та як казав Отар Іоселіані, межі між ігровим і документальним фільмом просто не існує.
Які фільми займають особливе місце у твоєму житті?
Перш за все, це фільми братів Коенів, кожен із яких я переглянув по кілька разів. Але мій найулюбленіший фільм – «Останній кіносеанс» Пітера Богдановича. Я прихильник Нового Голлівуду, і вважаю, що саме тоді було знято найголовніше.
Я живу без Інтернету і тому постійно переглядаю фільми, що лежать у мене на компі, наприклад, «Залягти на дно в Брюгге» МакДонаха і «Кінолюбитель» Кесльовського. А «Милу Френсіс» Ноа Баумбаха я розібрав вже буквально по кадру. У цій стрічці немає буквально жодного випадкового рішення.
Так склалося, що сюжет «Манчестера» повторюється в моєму особистому житті: від мене з’їхав сусід, я опинився на горищі, у приміщенні, яке майстри Інтернету визнали «нежитловим фондом».
Як же ж ти живеш без Інтернету?
Іду до когось в гості і там качаю якесь кіно. Зате я знаю, що подивлюся фільм від і до – вибору дивитися що-небудь інше просто не буде. Раніше, коли у мене був Інтернет удома, то я постійно дивився футбол.
Про що буде твій новий фільм?
Про звукорежисера, який шукає унікальний звук – крик європейського ховраха. Це унікальна тварина, що зникла з території України.
Навіть не знаю, як нам жити після цього…
Ну, ось і головному герою теж його не вистачає, і він разом із дідом відправляється на пошуки тварини. Наразі пишу сценарій, у якому гумор так само буде побудований на сценах із мовчанням. Це буде своєрідний симбіоз «Ранку понеділка» Іоселіані і «Тореадорів з Васюківки» Нестайка.
А головну роль зіграє Андрій Лідаговський – той самий високий недоладний хлопець із «Манчестера»?
Напевно ні. Андрій щось перестав відповідати на мої повідомлення…
Як ти прийшов у кіно?
Ну, одного разу мама мені сказала: «Ти пишеш детективи і організовуєш футбол. Тобто вмієш придумати і зібрати. Тож іди на режисуру». Я приїхав до Києва і вступив до «Кулька». У цьому універі було дороге навчання, та й у гуртожитку жило по вісім чоловік у кімнаті. Тож через рік я перейшов у Карпенка-Карого, де було по чотири людини в кімнаті і навчання коштувало дешевше.
Антон Філатов, Cut Insight, 30 квітня 2016 року