Костянтин Кляцкін і Павло Липа про фільм «Крим, як це було»
15.02.2016
Про людей, які зробили вибір на користь честі, про складні події початку 2014-го, про нинішнє життя кримських військових – новий фільм від "Вавилон'13" "Крим, як це було".
Дар'я Тарасова, "Еспресо.TV"
Від початку анексії Криму минуло вже майже 2 роки. Але і досі відкритими залишаються безліч питань: чому вторгнення та окупація стали можливими? Чи можна було попередити анексію? Як насправді все відбувалося?
Зараз відомо багато успішних історій кримських переселенців, які, переїхавши на материкову Україну, відкрили бізнес, розпочали свою справу. Кримські військові - зовсім інша історія. Те, що довелося пережити їм, по-справжньому складне. Про цих героїв, про їхній вибір на користь честі, про рішення не зрадити Україну – документальний фільм Костянтина Кляцкіна "Крим, як це було".
Перша українська документальна стрічка про кримські події весни 2014 року вже на етапі постпродакшну. За місяць фільм буде представлено глядачу. А поки творці фільму з об'єднання "Вавилон'13" – режисер Костянтин Кляцкін (на фото) та звукорежисер Павло Липа поділились з "Еспресо.TV", що побачать глядачі фільму "Крим, як це було" та як склалася доля кримських військових, які не зрадили.
Все почалося рік тому, коли Костянтин Кляцкін був у Брюсселі, де представляв картину про Майдан "Сильніше ніж зброя".
Костянтин Кляцкін: "Я познайомився з нашою дипломатичною місією при НАТО. Там від них я зрозумів, що потреба в цьому фільмі вже була рік тому. В європейському співтоваристві є необхідність побачити фільм про окупацію з позиції українців, зрозуміти, що ж таки відбулося в Криму".
Спершу Костянтин створив альманах про події в Криму для Міністерства закордонних справ. Він складався з того матеріалу, який був у "Вавилон'13", адже кінематографісти цього об'єднання завжди у вирі подій. До річниці анексії Криму МЗС показували альманах по всьому світі. Але як документаліста Костянтина не міг задовольнити формат альманаху.
Костянтин Кляцкін: "Я зрозумів, що цього недостатньо. Тут нема якогось переосмислення, є просто фактаж, який знімався в той час. І саме тоді на нас вийшов Сергій Малярчук з Українського кризового медіа-центру. Він звернувся до нас із пропозицією зняти фільм про Крим, поспілкуватися з тими, хто був тоді в Криму. З того часу ми почали знімати".
Теми, які підіймають учасники проекту "Вавилон'13", надважливі для України, а засоби, якими вони звертаються до аудиторії, впливові. Однак фінансове становище об'єднання скрутне. "Вавилон'13" – це волонтери в документальному кінематографі.
Спочатку грошова допомога фільму "Крим, як це було" надійшла від волонтерів канадського Євромайдану. Зв'язатися з ними допомогла громадська активістка Валентина Охлопкова. Вона ж допомогла творцям фільму вийти на кримських військових, які зараз продовжують служити в Україні. Пізніше фінансова допомога поступила і від Українського кризового медіа-центру. На певному етапі фільм підтримало НАТО: команда картини виграла грант.
У команді фільму "Крим, як це було" людей небагато. Окрім режисера Костянтина Кляцкіна та звукорежисера і режисера монтажу Павла Липи, над фільмом працюють оператор Володимир Усик, продюсер Олександра Братищенко, композитор Роман Вишневський.
Фільм "Крим, як це було" – це історії військових, які в той час були в Криму. Структурно 2-годинна документальна стрічка складається з трьох новел, що стосуються різних родів військ ВМС України. Одна новела – історія однієї частини, в якій кілька героїв розповідають свою особисту історію. Принциповим для творців фільму було показати саме героїв, які не зрадили присязі та не перейшли на бік ворога. Тих, хто залишився в анексованому Криму, у фільмі немає.
Павло Липа: "У нашому фільмі є авіація, корабельний склад (кораблі і екіпажі) і морські піхотинці. Відповідно ми знімали Сакську бригаду морської авіації, яка базується зараз в Миколаєві, першу бригаду надводних кораблів, яка базується зараз в Одесі, і перший батальйон морської піхоти, який дислокується теж в Миколаєві, але зараз перебуває в секторі "М". Також у нас є невеличкий епізод про 79-ту бригаду, оскільки це була перша бригада з континентальної України, яка вийшла на кордон Криму і мала прямий наказ заходити в Крим з боєм. 1 березня вони висунулися на рубіж Криму. Тому в них є своя невеличка цікава історія. Але 1 березня вже було пізно. В кінці лютого була проведена хороша розвідка, і якщо б був наказ, 79-та бригада зайшла б в Криму. Але була відтяжка, і це стало неможливо".
"Крим, як це було" – це не перебіг подій. Перш за все, це почуття учасників кримських подій, їхнє сприйняття і бачення зсередини того, що для більшості українців залишається нерозгаданим.
Павло: "Одна справа – контрактники, інші – офіцери. Контрактники в більшості частин були місцевими. Офіцери приїхали з різних областей України. Відповідно контрактники були більше прив'язані до Криму: тут рідня, тут батьківські могили тощо. Тому, наприклад, у Сакській бригаді морської авіації, приблизно 70% контрактників залишилися там, а дві третини офіцерського складу переїхали на материкову України. В Першому батальйоні морської піхоти з Феодосії десь дві третини залишились в Криму, а 30% переїхали в Україну. Коли ми їх знімали, вони саме займалися поповненням штату, щоб вийти по кількості людей. Бо зараз вони воюють під Маріуполем".
Костянтин: "Ми робимо кіно про військових, які вийшли з Криму і продовжили служити, не дивлячись на те, що їм було дуже важко. Набагато важче, ніж кому б то не було. По-перше, вони в Криму опинилися в такій ситуації, коли росіяни пропонували все те, чого роками не було в українських військово-морських силах: квартири, високі зарплати, весь соцпакет. Але люди не зрадили присязі, вони не пішли на це, вони повернулися в Україну та продовжили виконувати свої обов'язки. Мені, як автору, цікаво: чому ці люди не стали отримувати 20 тис. гривень, квартиру тощо? Вони покинули все, і особисто для мене це вже Вчинок. Тому що люди виїжджали в нікуди, не маючи нічого, окрім своєї служби та вірності країні. Тому що багато хто розумів, що особливо краще не буде. Бо як може бути краще? У багатьох свої квартири в Криму залишились".
Після переїзду на материкову Україну командування бригад намагалося влаштувати особовий склад. Були пригнані кораблі, щоб люди могли жити хоча б на них.
У всіх героїв, об'єднаних однією складною історією, різні причини та життєві ситуації. Є загальна лінія честі, але всі по-різному дивляться на це.
Павло: "Сім'ям офіцерів у Севастополі було особливо важко. Вони перебували під серйозним тиском. Севастополь наче з'їхав з глузду. Після того, як там були захоплені кораблі, матросів, старшин, мічманів, які знімали квартири в Севастополі, дуже багатьох людей просто вигнали з квартир, бо вони – представники української армії. Ситуація була надскладною. Екіпажу захопленого корабля фактично не було де жити".
Костянтин: "В одній однокімнатній квартирі жило по 15 людей. До того як військові вийшли з Криму, як їх централізовано вивезли, минуло ще два тижні. Так званий "севастопольський фактор" виявлявся ще багато в чому. Так, зокрема, абсолютно незрозумілі істеричні бабусі, які спочатку вигнали всіх з квартир, викликали міліцію, коли екіпаж збирався у кількості більше трьох осіб разом. Вони вважали, що це "Правий сектор" і вони щось планують. Взагалі, ця істерія з "Правим сектором" була однією з причин масового запаморочення. Наприклад Дмитро Глухов, який тоді був командиром корабля "Славутич", каже, що ще до "референдуму" із захисників міста, тих, хто представляв честь міста, вони різко перетворилися на "нацистів". Їх прямо так і називали. І це було дуже важко".
У фільмі "Крим, як це було" немає закадрового голосу, бо, як кажуть творці документальної картини, він їм не потрібен. "Ми не нав'язуємо свою думку, ми не пропагандисти, ми не телебачення. Ми показуємо людей, які відповідають за свої слова. Доносимо до глядача їхні історії. Це набагато важливіше", – пояснює Костянтин і відкриває ще одну історію.
"Був у Криму екіпаж одного літака з 5 чоловік. Вони як сім'я. Це люди, які один від одного залежать, які літають, виконують свої завдання. Вони 10 років разом. Це не просто дружба, між ними вже є і кровні узи, вони ставали членами родин один одного. І раптом постає питання: а хто виходить? Коли з п'яти чоловік двоє залишаються там, причому один з них робить це в останню секунду, вже на вокзалі, це дуже важко. Штурман літака розповідав нам, що йому простіше вважати, що ці люди померли і пали вони жертвою пропаганди. Вважати їх за живих для нього дуже важко, це незрозуміло".
З подібних "живих" історій і складається цей фільм.
Павло: "Флагман нашого флоту "Гетьман Сагайдачний" на початку цих подій повертався з операції біля берегів Сомалі. До них доходили перші повідомлення, що відбувається в Україні і що в Севастополі. Вони не дуже розуміли, що відбувається, оскільки півроку знаходилися не в Україні. Командування цього корабля прийняло рішення йти в Одесу, хоча штаб в Севастополі, а всьому кораблю кажемо, що йдемо в Севастополь. Тому що була інформація, що їх зустрічає крейсер "Москва" і ще два кораблі ЧФ РФ. Тому вони просто прийняли рішення йти в Одесу. При цьому, без будь-якої синхронізації з ними їх супроводжував турецький фрегат. Вони йшли біля берегів Румунії в Одесу, і біля них майже до Одеси йшов турецький фрегат, відстав тільки за 80 км до берегів Одеси. Це було рішення турків, це не було домовленістю. Тобто це каже про те, що акваторія Чорного моря – це не тільки Росія та Україна. І Росія не має ключового контролю над морем, тим паче, що найбільший флот і найсильніший в Чорному морі – це турецький. Наш герой не знає, чому турки йшли з ними. Мабуть, щоб зафіксувати якийсь бій чи ще щось. Пізніше ми самі знаходили інформацію, що "Москва" дійсно виходила на перехват".
Фільм, як і належить документалістиці, наводить багато фактів. Це і є ядро картини: без оціночних суджень і чиєїсь аналітики. Але саме завдяки цьому "Крим, як це було" ставить ще більше питань і значну їх частину залишає відкритими.
Костянтин: "Морські піхотинці, це люди, які рівняються на американський флот, вони брали участь у міжнародних навчаннях. Вони розуміли, як це все робиться. Ще 22 лютого вони перехоплювали перші донесення про те, що почалися якісь рухи. А 23-го їх вже привели в бойову готовність, вони навіть отримали бойові комплекти. Тоді їх висунули на захист аеродрому в Кіровському. Однак потім надійшов наказ піти звідти".
Павло: "Більшість наших героїв кажуть про те, що фактично всі головні військові події, пов'язані з анексією, трапилися до 1 березня. Після цієї дати щось принципово змінити вже було неможливо".
Костянтин: "Чому? Наші герої не мають відповіді. Вони – військові, вони виконують наказ. Нема наказу – вони його не виконують. Це та специфіка, про яку ми хочемо розказати. Військові в Криму – це не цивільні люди. Це люди, які під присягою, з однієї сторони, але вони мають дуже чітку вертикаль підпорядковування. Якщо вони не виконують наказ, можуть потрапити під кримінальну відповідальність".
Підтверджуючи слова про те, що українські військові в Криму не були бездіяльними, Павло Липа переповідає ще одну історію героїв їхнього фільму.
"У лютому кораблі були готові вийти з Севастополя. Зокрема корабель "Славутич" уже був на внутрішньому рейді, вони стояли по центру бухти, вихід з бухти був вільний і вийти було не проблема. Вони були з харчами, з паливом. Але поступив наказ з командного пункту флоту, і вони повернулися на стоянку".
Костянтин: "Так само було і в бухті Стрілецькій (Севастополь, – Ред.). Були всі підготування до виходу. Корвет "Хмельницький" вже був з запущеними двигунами, вони вже готувались до виходу, як і "Луцьк". Але їм так само сказали, що їхні дії будуть незаконними, якщо вони вийдуть з пункту постійної дислокації".
Фільм здобув підтримку від Держкіно і отримав статус національного. Разові покази картини відбудуться в Києві (14 березня), Маріуполі (16 березня), Дніпропетровську (17 березня), Херсоні (21 березня), Миколаєві (22 березня) та Одесі (23 березня). Окрім столиці, це ті міста, де зараз живуть герої фільму. З іншого боку, як кажуть творці стрічки, "ці міста і далі найбільше перебувають в зоні ідеологічного ризику". І з цих областей все і починалося.
Згодом сподіваються, що фільм випустять в український прокат. Але поки це тільки плани. Зате документальну картину покажуть в Брюсселі, в штаб-квартирі НАТО.
Дар'я Тарасова, "Еспресо.TV", 12 лютого 2016 року