Шерифи в «Жигулях»: як український фільм отримав приз найпрестижнішого докфесту
17.12.2015
Вікторія Хоменко, INSIDER
"Там усюди Гоголь!" — кажуть автори документального фільму "Українські шерифи". В Амстердамі його відзначили нагородою. Це вперше українське кіно отримало приз найпрестижнішого документального фестивалю IDFA.
Жовті "Жигулі" їдуть роздовбаними дорогами Херсонщини. За кермом добряк Володя. Поруч — різкий, але метикуватий Віктор Григорович. Вони охороняють громадський порядок у Старій Збур'ївці. Є в цьому документальному фільмі місце саспенсу, іронії, комедії й драмі. А головне — людям і ранам.
"Українські шерифи" — кіно, яке показує, де українському суспільству болить найдужче.
Для режисера Романа Бондарчука — це повнометражний дебют. До цього він знімав ігрове й документальне короткометражне кіно, яке не раз відзначали на міжнародних фестивалях. За зухвалість і особливий погляд на героїв. Серед найвідоміших його робіт — "Таксист", "Радуниця", "Кафе "Вояж"", "Євромайдан. Чорновий монтаж". Разом із дружиною, сценаристом і продюсером документального кіно Дар'єю Аверченко вони відбирають фільми для єдиного в Україні фестивалю документалістики DOCUDAYS.UA.
INSIDER поговорив з авторами фільму — режисером Романом Бондарчуком і продюсером Дар'єю Аверченко — про революцію в людях і нові українські міфи, а також про те, чому, зрештою, важливо сісти у "Жигулі" до шерифів і проїхатися гоголівською Збур'ївкою.
— Ваш документальний фільм уже встигли порівняти з серіалом "Фарго". В першу чергу завдяки парадоксальному гумору і життю провінції, якого в українському кіно було зовсім мало. Чому саме Стара Збур'ївка? Чому ця історія, як кажуть у американському серіалі, не могла не трапитися саме тут?
— Р.Б.: Усе просто. Це село, в якому Дашині батьки побудували дачу. Село мальовниче — ліс, річка. Чотири роки тому, коли шукали історії для документальних фільмів про людей, які боролися проти корумпованого українського уряду, познайомилися з сільським головою Старої Збур'ївки. Віктор Маруняк перешкоджав розкраданню земель на березі лиману. У 2011-му косу вздовж узбережжя місцеві чиновники продавали за неймовірні суми. Маруняку, щоб не заважав, підкинули хабара і заарештували. І тоді село повстало проти міліції і прокуратури: писали листи в Київ, пікетували, розбили наметове містечко перед облдержадміністрацією... Так поступово ми відкривали, що люди згуртовані, а в селі є багато незвичних явищ. Зокрема, замість міліції громадський порядок тут підтримували шерифи.
— І коли зрозуміли, що шерифи будуть вашими героями?
— Р.Б.: Коли вперше проїхався з ними на службу. Усе, як в американському фільмі: тут "розрулили" ситуацію, там — присоромили місцевого п'яницю. Виглядало захоплююче. Добре, кажу, якщо шерифи готові нам відкриватися — знімаєм.
— Герої фільму довіряють вам багато особистого... Судячи з цього, картина народилася з дружби і довіри?
— Дар'я Аверченко: Спершу нас просто сприймали як журналістів, які приїхали на один день. А ми не їдемо і не їдемо. Тому не останню роль у цьому зіграла батьківська дача. Для того, щоб прорити дорогу до них, ми переселилися в село. Ти питала про те, чому історія трапилая саме тут... Віктор Маруняк часто повторював, що люди у Збур'ївці вільні. Село заснував у 70-х роках XVIII ст. Опанас Ковпак, полковник Запорозького війська. Збур'ївка — прикордонне село, і козацькі війська тут весь час давали відпір туркам. А тому місцеві — свободолюбивого характеру. До того ж у селі ніколи не було кріпосного права.
— Р.Б.: ...і не було пам'ятника Леніну. Думаю, усе це лірика. Збур’ївський ретраншемент розібрали самі ж місцеві на гаражі й хліви. Нічого не залишилося з того часу.
— Д.А.: Люди залишилися. Гени залишилися.
— Р.Б.: Але плин життя там дуже повільний. Зрештою, ти просто не можеш приїхати на 1-2 дні. Ми жили там по кілька місяців. Сидиш, слухаєш і намагаєшся зрозуміти з розмов, що відбувається. Звісно, ми не всі ці три роки були там. За Майдану — знімали Майдан. Коли минулої зими приїхали до шерифів, зайшли до них у кочегарку — усі курили, грілися, говорили про політику. 10 днів поспіль нічого не відбувалося і було тотальне відчуття безсилля, що ти не можеш рухати ситуацію...
— Але в кожній історії варто сказати стоп... З "Українськими шерифами", коли настав цей момент?
— Р.Б.: Якось Віктор Григорович сказав: "Рома, я розумію, щось не виходить... Я пропоную гарний фінал фільму. Дзвонить Володя. Я беру трубку, кажу: "Шо, знов викликають?" Сідаю в машину і від'їджаю. Хороший фінал?"
Та потім одного з героїв фільму, якого шерифи весь час підтримували, щоб той і дім свій мав, і людиною став, посадили до в'язниці. Це ще й трапилося перед святкуванням Дня Перемоги. Нам здалося, що відзначання 9 травня в країні, яка воює, саме по собі парадоксальна річ. Тож уранці ми сіли в машину і поїхали в Збур'ївку. Святкування, по суті, і стало фіналом. У документальному кіно зростається все в процесі.
— А ось така близькість до героїв — єдиний імовірний шлях для режисера зробити найчесніше документальне кіно і стосовно своїх героїв і глядача?
— Р.Б.: Способів мільйон. Приміром, є цей метод "муха на стіні", коли не видно знімальної групи. А люди ніби як живуть, так і живуть. Я, насправді, не люблю його. Усе одно і герої, і глядачі розуміють, що камера є. Ми теж зумисно не прибирали себе з кіно. Все, що не фальшиво, — чудово.
— Тоді чи можна говорити про режисерів документального кіно, за якими варто слідкувати? Які не фальшивлять…
— Р.Б.: Вважається, щоб кіно було глядацьким і доступним усе має бути проартикульовано. Люди знімають "входи" і "виходи". Герой прийшов до лікаря — табличка "Лікар". Двері відчиняються — сидить лікар і начебто не бачить камери, питає: "На що жалієтесь?" Розумієш, що все домовлено, навіть діалоги прописані. І якщо потім трапляються живі моменти, піддаєш їх сумніву. Ми з Дашою цінуємо несподіванки — живі речі.
— Д.А.: І тому слідкуєш за авторами, які, наприклад, вирішують свої особисті питання. Як режисер Альона ван дер Хорст. Вона розповідає про суперінтимні речі. Але є ті, хто намагаються скласти формулу — як з фільмом "Дон Хуан" (фільм режисера Джерзі Сладковскі, який на фестивалі IDFA отримав нагороду, — ред.), у ньому аутичну дитину у віці 20 років усі навколо намагаються вилікувати, переробити в нормальну і розігрують перед нею театр на замовлення режисера. А по суті лишається тільки одна справжня людина — власне, ось ця дитина.
— Це стирання кордонів особистого в кіно, коли показують суперінтимні речі, близьких, себе... Що це дає глядачеві?
— Д.А.: Чесно? Це сеанси психотерапії. Я на документальне кіно ходжу за новим досвідом, за очищенням. За відповідями. Для мене це важливі речі.
— Р.Б.: Таких фільмів, що любить Даша, менше. Ці фільми потребують років, щоб розкрити персонажів.
Насправді, мені все-рівно, що шукають люди, які дивляться документальне кіно. Я через нього пізнаю світ. До "Шерифів" я нічого не знав про українське південне село. Навіть маючи там дачу, ти приїздиш в це село і воно тобі досі здається таким, як з картинки: десь корови ще ходять...
— Ти про момент "поетичності" — облеліяного образу села, що закладений в нас не одним фільмом і не однією книжкою?
— Р.Б.: Так! У нас у всіх є цей трепет усередині. А коли стикаєшся з їхнім щоденним побутовим трешем, то стікаєш кров'ю — як люди мислять, в яких умовах і що в них попереду? Розумієш, що досить з тебе кіно. А потім бачиш чарівний бік цього життя — раптом колядники виринули нізвідки, сідаєш з ними святкувати Новий рік і розумієш, що давно не мав такої душевної бесіди. Розумієш, що це і є унікальна можливість прожити їхні життя і пізнати. І якщо на це цікаво дивитися ще комусь — прекрасно.
— Я можу помилятися, але, вочевидь, не кожен глядач IDFA наважився би сісти в машину до шерифів. Зрештою, це зовсім не та Україна, яка побутує у ЗМІ за кордоном.
— Р.Б.: Тобто це краще (фільм, — ред.)?
— Для мене, безумовно, краще. Що ви хотіли, щоб глядач зрозумів про Україну?
— Р.Б.: На щастя, я нічого не хотів показати, крім людей, які замість того, щоб бідкатися: "О боже, міліція не приїздить, швидка не приїздить, все пропало і треба негайно помирать!", почали винаходити свої способи життя в новій реальності. Тут прекрасні люди, незважаючи на всі побутові чи економічні кризи.
Так, у цих людей є серйозні труднощі з ідентифікацією. З міфами і героями. І взагалі всякою приналежністю до держави Україна, до території в принципі. Я думаю, усі розуміють, що ми маємо проблеми з інформаційною політикою та іміджем України. Ну, хоча б узяти те, що нас ще зі школи вчили, що "Ukrainians are longsuffering people".
Що в головах у цих людей? З одного боку, залишилися радянські фільми й герої, які централізовано вкладали в ці голови. От шерифи, приміром, люблять Глєба Жиглова, Володю Шарапова. Далі нашарувалися "Бандітський Пєтєрбург" і решта кримінальних російських серіалів з омонівцями й іншими химерами. До цього додаються прадавні традиції й вірування в міфічних чудовиськ. Не останнє місце тут займає віра в "лікарські міфи", "до яких сьогодні пішов лікувати зуб, а завтра тебе в труні винесли". А потім — безчасів'я, безправ'я і повна відсутність альтернативної пропозиції. І ця жахлива чорнильна пляма живе в кожному.
— А що має статися, аби відбулося переосмислення міфів? Ідентичності? Того ж 9 травня?
— Р.Б.: Ритуали й герої мають замінюватися іншими ритуалами й героями. Можна, приміром, робити більший акцент на давніших традиціях.
Увесь міф Донбасу, наприклад, створився одним єдиним фільмом – "Большая жизнь". У ньому, власне, пояснюють, чому вони горді трударі Донбасу. І досі в тих краях пісню про "молодого парня", який пішов у забой, вважають народною.
Звісно, жоден із селян Збур'ївки не хоче допустити в себе того, що було в Криму чи на Донбасі. Та їм треба ще щось. Їм потрібна чітка відповідь на питання: "Чому ми всі на цій території. Чим ми окремі від Росії чи інших сусідів?"
— А якщо говорити про міфологію, яку формують докфільми про Майдан, АТО, Схід. Шлях, яким рухаються українські документалісти, який він?
— Р.Б.: Щоб це насправді досягло свого глядача, кіно не має бути тільки про страждання і подвиги. Фільм може стати народним, коли буде і трохи комедійним, і водночас пригодницьким.
— Поза всім, у "Шерифах" ми бачимо, як кожен із персонажів розкривається, бачимо їхні фобії і їхніх внутрішніх демонів, з якими вони борються. Якщо взяти, наприклад, Славка з оглядової вежі. Йому все одно, як буде. Це здається було в одному з роликів — кадрів, що не увійшли в фільм, де він каже: "як усі голосують, так і я". У ньому зміни відбулися?
— Р.Б.: От, сидить Славік на цій вежі — грошей мало, зате стабільно. І, в принципі, він узагальнює стан свідомості більшості українців, які кажуть: "Якось воно наладиться... треба новості от подивитися, але якось воно буде. Прийде все на свої місця і буде все по-старому".
Те, що частина односельчан, як зграя риб, — правда. Коли їм перед виборами кажуть: "Порох не розграбив фабрики як остальні. Порох — сильний управлінець, він створив робочі місця" — це працює. Люди між собою переказують ці фрази. І так само з усіма іншими явищами.
Але я пам'ятаю момент — ще на початку зйомок зайшли до голови, Маруняк сидить у саду разом із місцевим бомжем Колею, їдять пиріжки і ведуть світську бесіду про майбутнє цього ж Колі, як йому людиною стати. По суті — перша людина на селі й остання людина на селі. Якщо робити проекцію на нашу владу, то це красномовний приклад. Я тоді подумав, мабуть, так і повинно бути?
Вікторія Хоменко, INSIDER, 15 грудня 2015 року