Автори картини «Жучок»: «Можна було купити машину, але захотілося зняти кіно»
12.12.2015
Автори картини «Жучок» розповіли Cultprostir, як зняти в Україні комедію за свої гроші і пожартувати над Чеховим.
Наталя Климченко, Cultprostir
«Жучок» Алли Пасікової і Андрія Ржанова – українська «чорна» комедія. Чесна, безкомпромісна, що розповідає про ментів і людей, Чехова і закони шаріату. Про сліпу долю і про те, що не варто водити по лазнях чужих дружин на Кавказі. Глядачам завжди не вистачає хліба, видовищ і веселощів, тому прокат фільму «Жучок» у столичному кінотеатрі «Кінопанорама» подовжено до 16 грудня.
Про фільм Алли Пасікової та Андрія Ржанова відомо, що він був закінчений ще в 2013 році, але через події в країні прем'єру довелося відкласти. Сьогодні, коли фільм нарешті вийшов у прокат, ми поговорили з режисерським тандемом, а також автором сценарію і виконавцем однієї з ролей Жорою Фоміним про те, як це – знімати в Україні комедію.
Ви за свої кошти зняли повний метр, ні на кого не розраховуючи, не вимагаючи грошей і ні від кого не чекаючи допомоги. Це було непросто?
Алла: Звичайно, непросто було все це організувати. І все вийшло тільки завдяки людському фактору. У нас підібралася прекрасна команда, яка працювала з повною самовіддачею і майже безкоштовно. Так буває, коли люди об'єднані якоюсь надією, якою в цьому конкретному випадку став сценарій Жори Фоміна. Ми перечитували його разів двісті напевно, і все одно це було талановито і смішно. Гонорари на цьому тлі були вже дещо вторинні.
Андрій: Просто захотілося зняти кіно. Назбирали певну суму. Можна було купити машину або поїхати в подорож. Зупинилися на кіно.
Жора: Навпаки дуже просто. Особисто мені пощастило з людьми – по-перше, з Аллою та Андрієм. По-друге – з іншими членами знімальної групи. І це теж заслуга Алли та Андрія: їм вдалося зібрати на проекті не тільки прекрасних людей, а й професіоналів найвищої марки. По-третє – гроші були свої, вистачало їх тільки на кіно – красти було нічого. Тому ніхто ні в які «схеми» не включався.
Кінобізнес по-українськи – це як? Максимум три слова!
Алла: Я краще промовчу.
Андрій: Все тільки починається.
Жора: Поки ніяк.
Чула в столичній кінотусовці, що в Києві вже було близько десяти показів «Жучка» в різних культурних центрах та установах. Що кінолюбителі самі збираються, дивляться, обговорюють... Ви про це знали?
Алла: Частково знала, але деякі покази виявилися для мене сюрпризом. Досі це все відбувалося і організовувалося якось само собою, не з нашої ініціативи, а стараннями різних кінофанатів. Треба сказати, що глядачі сприймали фільм в основному добре, так що після тестових показів у дрібних групах ми нарешті дозріли до повномасштабної прем'єри в «Кінопанорамі».
Андрій: Знав про кілька показів. Сам на них не ходив. Я взагалі замкнена непублічна людина і почуваюся незатишно, перебуваючи в центрі уваги. Тому попросив не задіювати мене в цих акціях. Обов'язок відвідувати покази покладено у нас на інших людей.
Жора: Некомерційні допрем'єрні покази – це нормальна практика, тим більше, що кіно показували людям, чия думка важлива – це в основному представники творчої інтелігенції: художники, артисти, драматурги, режисери...
Як думаєте, чому фільм викликає такий жвавий інтерес?
Алла: В першу чергу, тому що це комедія, а комедія дуже рідкісний жанр у сучасному українському кінематографі. Ну і по-друге, тому що фільм відверто антиросійський.
Андрій: Про інтерес до фільму можна б було говорити, якби він ішов у широкому прокаті. Покази у кіноклубах успіхом вважати важко.
Жора: Кіно для того і робиться, щоб викликати жвавий інтерес. Якщо не викликає – то навіщо таке кіно?!
Особисто для вас – про що фільм «Жучок»?
Алла: Для мене це фільм про екзистенціальну самоту українців як нації. І ті ж росіяни, із загальним минулим, близькою мовою і культурою, ніякі вони нам насправді не брати. Що найдивніше, фільм знімався ще до війни з Росією, але ми як у воду дивилися. Накаркали, напевно.
Андрій: Для мене це кіно про неприкаяність українців – хочемо з усіма дружити, але нас ніхто не любить, постійно знаходимо проблеми на свою голову, а потім відчайдушно шукаємо вихід, не гидуючи тим, щоб втопити одне одного. І ще, звичайно, про «гарячу дружбу» всіх пострадянських народів.
Жора: Кіно про людей. І про не-людей.
Ви уявляли собі вашого глядача? Який він?
Алла: Це людина з нормальним рівнем інтелекту, яка не ходить в кінотеатр, бо дивитися там нічого.
Андрій: Людина досить політизована, без снобістських комплексів, здатна витримати глузування над Чеховим.
Жора: Він розумник, наш глядач. Він прекрасна людина.
А якби Чехов подивився ваш фільм, яка репліка у нього б була першою?
Алла: Немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммед пророк його. Арабською.
Андрій: Швидше за все, як у російського міністра Лаврова на одній з його прес-конференцій: «Дебіли, бл*»!
Жора: Ай да Чехов, ай да сучий син!
Слухала інтерв'ю Жори на радіо перед допрем'єрним показом «Жучка». Ведуча кіноновин запросила всіх на показ, але дуже рекомендувала подивитися трейлер на Youtube, натякаючи на те, що кіно не для всіх або ж, може, не для слабкодухих. Що ви думаєте з цього приводу?
Алла: З трейлеру абсолютно очевидно, що це кіно для глядачів з мозком і з почуттям гумору. Не для естетів, так. Там нецензурні слова зустрічаються до того ж. Але, незважаючи на це, я б його рекомендувала до перегляду не тільки дорослим, але навіть дітям. Тому що таке кіно формує правильний світогляд. Наприклад, усі мої хрещеники його в обов'язковому порядку переглянули.
Андрій: Кіно не дуже політкоректне. Багато чорного гумору і «розборок» за національною ознакою. Однак дісталося усім однаковою мірою – українцям, росіянам, дагестанцям, чеченцям, євреям. Навіть японцям. Хороших і поганих немає. Тим, хто болісно сприймає жарти на національному ґрунті, фільм може серйозно травмувати національну психіку.
Жора: А ми ж вирізали все шокуючі кадри. А в трейлері вони залишилися. Але ми його переробимо...
Все ж «Жучок» – це кіно для широкої аудиторії або виключно «фестивальна історія»?
Алла: Для широкої аудиторії виключно. Якби ми хотіли зняти фестивальне кіно, то вибрали б іншу тему й інших героїв. Наприклад, інвалідів.
Андрій: З фестивалями в найближчі півроку подивимося, що вийде. Моя думка (хоча у Алли і Жори інша думка з цього приводу): широкий глядач на такий фільм масово не повалить. Зрештою, ми знімали за свої гроші, що хотіли і як хотіли.
Жора: Для широкої, звісно. Нас фестивалі не надто цікавлять в сенсі лауреатства. Ну, або, може, якісь позаконкурсні програми. Нам потрібно, щоб це кіно подивилися якомога більше людей. А це якраз через прокат.
Фільм вийшов красивий по картинці. За яким принципом ви підбирали локації?
Алла: Красива картинка це цілком заслуга нашого оператора, адже, як відомо, важливо не що зняти, а як. З приводу підбору локацій – у нас в Україні не так багато місць, які можна видати за Кавказ. Тому ту красиву натуру, про яку йде мова, ми знімали в Бахчисараї.
Андрій: За якість зображення треба сказати спасибі оператору Валентину Мельниченку, який довгі місяці «чаклував» над картинкою в період після зйомок.
Жора: Локаціями займалися оператор і режисери. Поняття не маю, за яким принципом вони їх відбирали.
Крім красивих пейзажів, є у вашій кінокартині і відгомони поетичного кіно. Мені не здалося? Це пов'язано з вашою кіношколою або вашими естетичними поглядами?
Алла: Ні, це здалося. Ми всіляко цього уникаємо. Наші естетичні погляди якраз йдуть врозріз із поетичним кіно. Особисто мене в кіношколі ним перегодували.
Андрій: Пейзажів там всього нічого. Хотілося взагалі уникати «красивостей». Прибрали в остаточному монтажі цілі сцени, зняті в Бахчисараї (зрозуміло, ще до окупації Криму). Любителі красивих пейзажів давно вже дивляться телеканал «Дискавері» або щось в такому роді. Відеоряд фільму не повинен відволікати від історії, особливо, якщо все побудовано на діалогах.
Жора: Це ваша тонка поетична натура вловила. Для когось це документалістика, ще для когось – пародія, а взагалі – так – поезія. Або навіть поетичний екзистенціалізм. Там перманентна прикордонна ситуація.
«Жучок» – це українське кіно або світове?
Алла: Звичайно ж, українське. Хоча ми зробили переклад і субтитри – я не впевнена, чи зрозуміють цей гумор де-небудь ще, крім території СНД.
Андрій: «Світове» звучить занадто пафосно. Самобутнього українського кіно вже років 30 не існує. Питання поставило мене в глухий кут.
Жора: Я не поділяю кіно за якими-небудь ознаками, включно з національними, або гендерними, або ще якими-небудь. Тут або кіно, або х*ня. Х*ні знімають значно більше, ніж кіно. І видають її за кіно. Але від цього вона кіно не стає. Навіть якщо її нагородили призами на кінофестивалі.
У «Жучку» ми бачимо виключно українських акторів. Цей вибір не випадковий?
Алла: Ми вибирали акторів серед своїх знайомих і друзів, і, слава Богу, нам було з чого вибрати. Можливо, це не зовсім професійний підхід, однак в умовах малобюджетного кіно – єдиний можливий.
Андрій: Знімалися наші друзі чи просто гарні люди, які погодилися брати участь у цьому майже безкоштовно.
Жора: Слава Богу, що Алла і Андрій обійшлися без касових московських зірок. Я не дуже люблю застарілу російську акторську школу. Тим більше що з пристойних акторів там залишився один. Та й той Табаков.
З ким із українських акторів ви б хотіли ще попрацювати?
Алла: З Андрієм Мостренком і з Ярославом Гаврилюком.
Андрій: Якщо є ідея або вже готовий сценарій – починаєш думати про виконавців. У Києві в кожному театрі є актори, які могли б стати успішними і знаменитими, якби у нас в країні була розвинена кіноіндустрія.
Жора: З Гаврилюком. Іваном. А взагалі з усіма хотілося б попрацювати – в Україні маса талановитих акторів.
Якщо буде така можливість, кого з голлівудських або європейських акторів хотіли б бачити у своїх нових фільмах? І чому?
Алла: Джонні Деппа, однозначно. Тому що це гарантовані касові збори, на відміну від Сергія Солопая.
Андрій: У таку височінь я взагалі не зазираю. У мене немає необхідних рис, щоб працювати в комерційному кіно. Якби ви запитали про улюблених акторів, я б назвав Таданобу Асано, Тоні Люн Чу Вая або Мадса Міккельсена (не того, що зараз, коли по руках пішов, а того, яким він був у ранніх фільмах Рьофна). Але мати справу з «зірками» я б навіть під тортурами відмовився. Це точно не моє.
Жора: Шона Пенна. Тому що Шон Пенн.
Який фільм – український чи закордонний – за останній рік на вас справив враження?
Алла: Турецький фільм Нурі Більге Джейлана «Зимова сплячка». За Чеховим, до речі.
Андрій: Я дуже багато дивлюся кіно і серіалів теж. У мене «синефілія» у важкій формі. Доведеться довго перераховувати. Дивитися кіно набагато цікавіше, ніж його знімати. З останнього, що вразило: «Форс-Мажор» Рубена Естлунда, «Зимова сплячка» Джейлана, «Олівія Кіттерідж» Лізи Холоденко.
Жора: Ніякий не справив. Це накладає професія, коли не виходить дивитися кіно, як «пересічний глядач», а маєш дивитися з професійної точки зору, аналізуючи картинку, світло, колір, звук, драматургію, діалоги, гру акторів.
Вже знаєте, за який новий фільм або, можливо, проект візьметеся?
Алла: Ми з Андрієм і Жорою відкриваємо свій продакшн. Він називатиметься «Фламмаріон Фільм». Будемо знімати і повнометражні фільми, і, думаю, візьмемося за серіали – і заради інтересу, і з метою заробити гроші. Так що будемо раді співпраці.
Андрій: Є багато ідей! Залишилося їх реалізувати. Впевнений – у нас все вийде.
Жора: Збираюся взятися за проект «Шлях мерця», тим більше, що Держкіно дає добро. Цього добра поки вистачає на третину фільму, але продюсер спокушає західних колег з метою отримати додаткове фінансування. Він це вміє робити, так що кіно обов'язково відбудеться. А з Аллою та Андрієм готовий співпрацювати в будь-якому форматі – продакшн-студія або телерадіопередача, або кафедра російської драми при Єльському університеті, або щось там ще – та хоч лісоповал. Хоча на лісоповал не дуже хочеться.
Наталя Климченко, Cultprostir, 11 грудня 2015 року