Кінотеатр «Жовтень» як пам'ятник гомофобії
08.10.2015
Захисник кінотеатру «Жовтень» і активіст ЛГБТ – про те, що безкарність обов'язково виведе насильство на якісно новий виток.
Альберт Цукренко, Cultprostir
18 жовтня відкриється після реставрації кінотеатр «Жовтень». Здавалося б, це хепі-енд: паліїв спіймали на гарячому, пожежею не скористалися могутні рейдери, на місці легендарного кінотеатру не побудували який-небудь БЦ чи ТРЦ, будівлю не залишили гнити і руйнуватися, і навіть не добудували «ненавмисно» пару зайвих поверхів. Але в потоці позитивних новин стосовно «Жовтня» якось загубився і замилився один важливий аспект – а саме те, що пожежа 29 жовтня 2014 року стала результатом агресії правих радикалів щодо представників ЛГБТ. Про це, а також про специфіку розслідування і судового процесу у цій справі Cultprostir поговорив з активістом руху «Врятуй Жовтень» Сергієм Щелкуновим і координатором кампаній Amnesty International в Україні Зоряном Кісем.
«Жовтень» незабаром відкривається, кияни в соцмережах радіють цьому. Чи є у вас, людей, які знають ситуацію «зсередини», якісь «але»?
С. Щ .: Дуже багато «але». По-перше, місто так і не стало учасником судового процесу. Підсудних визнали винними всього лише в хуліганстві, з вироком два роки умовно плюс компенсація експертиз. При цьому міський бюджет втратив 53 млн гривень, які пішли на реставрацію кінотеатру, і ще мільйонів 17 витратять приватні компанії. І, по суті, за це ніхто не покараний. Той факт, що це був злочин на ґрунті ненависті, судом не врахований. Праві радикали з «Реваншу», які скоїли цей злочин, відчувають себе абсолютно впевнено і комфортно: на оголошення вердикту вони прийшли без адвокатів. Все шито-крито, і для мене очевидно, що прокуратура є учасником цієї схеми. З другого боку, міська влада відверто піариться і спекулює на темі «Жовтня», підганяючи дату його відкриття під місцеві вибори. Я боюся, що якість ремонту від цього сильно постраждає.
З. К.: Крім того, ця справа – ще один втрачений шанс показати суспільству, що так робити не можна. Навпаки, йому дається сигнал, що фактично можна займатися тероризмом, нав'язуючи свої погляди. І вам нічого за це не буде, навпаки, ви виглядатимете героями у своєму середовищі. Це дуже неправильно. Саме на такому резонансному прикладі можна було показати, що такі дії неприйнятні.
Такі історії наша влада свідомо намагається спускати на гальмах. Мова не тільки про цей випадок із «Жовтнем» і не тільки про справи, що стосуються ЛГБТ. Один із прикладів – напад в метро на чорношкірого хлопця, який стався недавно. Це такий самий злочин на ґрунті ненависті, як і підпал «Жовтня», але його так само кваліфікували як хуліганство. Ну, і я згодний з обуренням Сергія щодо того, що реставрація, зроблена за бюджетні гроші – тобто гроші киян, – подається мало не як заслуга однієї політичної сили. Ці дві речі для мене затьмарюють той результат, якого ми домоглися.
С. Щ.: Коли ми почали боротьбу за «Жовтень», у нас було 7 вимог. Перша з них – адекватне розслідування і покарання винних – по суті, не виконана. Виконано всього два пункти: по-перше, кінотеатр відреставровано в його первісному вигляді, без зміни його геометричних параметрів, а по-друге, його залишили у комунальній власності і продовжить його орендувати та сама компанія, яка орендувала з 2000 року. Тому ми сподіваємося, що формат і репертуар кінотеатру залишаться такими ж, якими були до пожежі.
Як ви пояснюєте таку політику з боку влади? Влада – гомофоби, чи вони просто бояться зачіпати проблематику ЛГБТ?
З. К.: Я думаю, що і те, і те. У владі є люди, які принципово блокують будь-яку згадку про ЛГБТ – я постійно з цим стикаюся. Вони вважають, що якщо торкнуться цієї теми, це буде для них політичним самогубством. Вони перебувають під впливом релігійних організацій, які нав’язали їм переконання, начебто 95% українців – християни, тому політики бояться електоральних втрат.
С. Щ.: А я вважаю, що вони не гомофоби, а звичайні м'якотілі і безголові кон'юнктурники. У них немає позиції, вони діють виключно зі своїх рейтингових і електоральних міркувань. Якби у нас в суспільстві був такий рівень терпимості, як, скажімо, в Канаді, і якби їм це було електорально вигідно, вони б бігали з райдужними прапорцями, а Кличко цілувався би з братом на публіці.
Це був усе-таки просто підпал на ґрунті гомофобії? Спочатку звучало кілька версій, у тому числі і про спробу рейдерського захоплення.
З. К.: Це невідомо і, мабуть, не стане відомо.
С. Щ.: Враховуючи обставини розвитку цієї справи – те, що прокуратура перекваліфікувала її в «хуліганство», а місто не заявило про збиток і не стало стороною у справі, – я вважаю, що це був етап рейдерського захоплення, замаскований під акт гомофобії. Не виключено, що рейдери просто знайшли благодатний ґрунт...
І використовували радикалів «в темну»?
З. К.: Так. І компонент гомофобії в цій історії мав зіграти по-іншому. Мені здається, було сподівання на те, що через нього люди не стануть на захист кінотеатру. І, до речі, в суді цю карту розіграли: мовляв, хлопці не могли мовчати, це була їхня громадянська позиція, таке справедливе обурення. Але цей розрахунок виявився помилковим: кияни мобілізувалися в боротьбі проти «бєспрєдєла», і тема ЛГБТ не стала для них негативним стримуючим фактором.
Хлопці, які підпалили кінотеатр, волонтерствували на підтримку армії, один із них був у зоні АТО. Чи педалювалася ця тема під час розслідування і на суді?
С. Щ.: Так, на цій темі спекулювали. Їхнім спікером був адвокат Сергій Лапутько, суть його коментарів у пресі була така: «Ми своїми грудьми захищаємо країну у війні на Сході, а в цей час в тилу п***си розводять содомію». Під час судового процесу вони намагалися позиціонувати свої дії як захист моральних цінностей і честі держави.
На вашу думку, чи посилився праворадикальний фактор на тлі агресії з боку Росії, чи стали радикали агресивнішими?
З. К.: Звичайно. Мені страшно думати, що буде, коли вони повернуться з фронту. З посттравматичним синдромом, зі зброєю, зі зниженим порогом сприйняття насильства. І, головне, з переконанням у тому, що вони герої, а значить, мають моральний авторитет, отже, можуть нав’язувати силою свої погляди. При цьому суспільство від них справді певним чином залежить, бо вони в певний момент були єдиними, хто був готовий силою протистояти спочатку на Майдані, а далі на Сході. Тому складно сказати, як вийти з цієї ситуації.
С. Щ.: Проблема в тому, що влада і далі спекулює на цій темі. Коли потрібно відвернути увагу від розпилу бюджету, корупції, неефективних рішень тощо, вони дістають, як червону ганчірку, тему ЛГБТ. І в головах у людей перемикається розуміння того, хто у нас насправді внутрішній ворог. Нікого не хвилює пияцтво, насильство в сім'ї та наркоторгівля – замість цього, прикриваючись якимись ефемерними сімейними і моральними цінностями, переслідують представників ЛГБТ. Це глибинна психологічна проблема, яка у нас адекватно не опрацьовується, а деякими організаціями – тією ж Радою церков – ще й підігрівається. І державі це вигідно – конструювати образ ворога, у тому числі з ЛГБТ-ком'юніті. Це просто показує, наскільки наше суспільство недорозвинене, неглибоке.
З. К.: І тут треба бачити цей ланцюг подій, їхню логіку. Спочатку цю тему розганяли в інформаційному просторі ультраконсервативні і проросійські сили (наприклад, була кампанія «Українського вибору» Медведчука проти асоціації з ЄС, однією з головних тем якої було те, що ЄС нібито нав’язуватиме Україні одностатеві шлюби). Коли вони побачили, що суспільство сприймає цю тему, другим етапом були намагання зривати акції ЛГБТ. Коли за це ніхто не поніс відповідальності, вони перейшли до радикальніших дій, таких як власне спалення «Жовтня» і напад на Марш рівності, коли мало не вбили міліціонера. Тепер виходить, що і за пряме насильство ніхто не отримає покарання. В Росії був той самий тренд, і на її прикладі ми бачимо, що наступний етап – коли представників ЛГБТ просто виловлюють і вбивають.
Тобто при заявленому русі до Європи влада допускає і мало не стимулює радикалізацію гомо- і ксенофобних настроїв і акцій?
С. Щ.: А чому дивуватися, якщо Петро Порошенко – священнослужитель Російської Православної Церкви?
Ну, не священнослужитель, а кілька разів виконував роль паламаря – це не церковний сан...
С. Щ.: У будь-якому разі, він є частиною цієї структури.
З. К.: Я не буду його адвокатом, але заради справедливості маю сказати, що він дуже добре відділив свої релігійні погляди, які є його власною справою, від своєї позиції як голови держави, сказавши: «Як християнин, я не буду брати участь у параді. Але я не бачу жодних підстав, щоби хтось йому перешкоджав, бо це – конституційне право кожного громадянина». Звичайно, він не зробив нічого до і нічого після, але у цьому конкретному випадку він показав, як кожен українець має це сприймати. Бо на цьому ґрунтуються принципи європейської світської держави.
С. Щ.: Але з другого боку, саме Рада церков України зіграла ключову роль у підготовці змін до Конституції, коли сексуальна орієнтація була прибрана з переліку ознак, дискримінація за якими заборонена. Ця організація гальмує наш нормальний еволюційний розвиток, маніпулюючи своєю паствою.
Наскільки ультратрадиційний чи праворадикальний дискурс затребуваний в українському суспільстві?
З. К.: Наша влада помиляється, коли думає, що, потураючи праворадикальним і релігійним групам, вона представляє інтереси більшості. Насправді вона представляє інтереси такої самої меншості, як ЛГБТ. Ультранаціоналістів та ультраортодоксів в Україні – від сили 3-5%. І це боротьба не між більшістю і меншістю, це боротьба між двома меншостями, за якою спостерігає нейтральна більшість. І саме за її уми і серця йде ця боротьба.
Альберт Цукренко, Cultprostir, 8 жовтня 2015 року