Вікторія Трофіменко: «Шведській публіці фільм сподобався»
26.09.2015
24 вересня у вітчизняний прокат вийшов довгоочікуваний фільм режисера Вікторії Трофіменко "Брати. Остання сповідь".
Антон Філатов, «Дзеркало тижня. Україна»
Ця стрічка брала участь у кількох престижних кінофестивалях, серед яких і три кінофоруми класу А в Індії, Шанхаї та Москві. На останньому фесті стрічка здобула призи кінокритиків, а також нагороду за найкращу жіночу роль, яку зіграла львів'янка Наталія Половинка.
Фільм розповідає про ворожнечу двох братів, котрі живуть по сусідству. Обидва вони тяжко хворі, і єдине, що тримає їх на цьому світі, — бажання кожного померти… пізніше за брата. Єднальною ланкою між ними стає релігійна письменниця, яку й зіграла Наталія Половинка. В основу сюжету стрічки ліг роман відомого шведського письменника Торгні Ліндгрена, неодноразово номінованого на Нобелівську премію.
В інтерв'ю DT.UA Вікторія Трофіменко розповіла про те, як скандинавський сюжет був перенесений в українські Карпати, про талановитих молодих акторів, котрих відкрив цей фільм, а також про нинішню символічність "Братів".
— Вікторіє, у вашого фільму цікава доля: зйомки почалися кілька років тому, прем'єру планували вже давно, потім фестивальний успіх… І тільки тепер — офіційна прем'єра.
— Так, у нашої стрічки справді цікава доля. Спочатку участь у фестивалі. Потім прем'єру переносили у зв'язку з ситуацією в країні. До того ж на повноцінній підготовці стрічки до прокату позначилися й особисті матеріальні труднощі. Після України фільм буде в прокаті у Казахстані, Німеччині та ще в кількох країнах.
— Є всього три фільми за творами Торгні Ліндгрена. Перші два отримали досить низькі оцінки критиків, а ваша, судячи з рейтингу 7,8 на IMDb, стала найкращою його екранізацією. А як сприйняв ваш фільм сам письменник?
— Коли показували "Братів" у нього на батьківщині, то йому, на жаль, не вдалося приїхати. Але самі шведи сказали, що "роман повернувся на батьківщину", а міністр культури Швеції після перегляду зазначив, що це "найтемніший бік Бергмана". Одне слово, шведській публіці фільм сподобався, адже він точно передає атмосферу книжки. Хтось навіть сказав: "Вас треба поставити на екранізацію всіх книжок Торгні Ліндгрена".
— Чому ви вирішили перенести скандинавський сюжет саме в Карпати?
— Для фільму мені потрібен був гірський ландшафт, який в Україні є тільки в Карпатах і Криму. Але в другому випадку мені б довелося зробити своїх персонажів кримськими татарами. А це б уже була зовсім інша історія. Карпатська атмосфера, звісно ж, більше нагадує Скандинавію. Хоча до того, як закінчила писати сценарій для фільму, я жодного разу не була в Карпатах.
— Оскільки у фільмі так точно переданий гуцульський колорит, у багатьох виникає відчуття, що ви з тих місць. А інші — з тієї ж причини — обвинувачують фільм у заграванні зі стрічками Іллєнка й Параджанова, які так само гарно показували карпатський побут.
— Це анітрохи не ображає, але й не можу сказати, що це приємно. Я взялася за історію братів насамперед тому, що вона мені дуже сподобалася. А з ким і чим, врешті-решт, порівнюватимуть фільм — для мене не так і важливо. Адже люди ходять у кінотеатри, щоб пережити емоції, а не порівняти фільм із якимось іншим.
— Так сталося, що у 2013 р. вийшло зразу два ігрових українських фільми, через сюжет яких наскрізною лінією проходить легенда про святого Христофора. По-перше, була ваша стрічка. А по-друге, "страшилка" "Синевир" братів Альошечкіних. Знаю, що творців цих двох стрічок практично ніщо не поєднує. Але чому раптом у такий важливий і поворотний для нашої країни рік так знаково прозвучало ім'я саме цього святого?
— Святий Христофор трансформує душу. З одного боку, він нагадує Харона, який переправляє душі померлих у царство мертвих, а з другого — святого Миколая, що зціляє людей. Можливо, святий Христофор проводить нас до якоїсь ініціації, очищає… Чи це і є ініціація, і після неї ми перейдемо на якісно інший рівень.
— Спеціально для зйомок ви побудували гуцульський хутір. Для цього знесли старі напівзруйновані хатки з вибитими вікнами й побудували нові. Але спочатку місцеві жителі не хотіли вас пускати, думаючи, що ви заберете землю. Тому зустрічали знімальну групу з вилами. Однак домовитися з ними все-таки вдалося. А в результаті, ви залишили їм повноцінні будинки та господарські споруди. З часу завершення зйомок минуло два роки, — що тепер із цими будинками? Що ж так ревниво відстоювали місцеві жителі з вилами?
— Особисто я не була там після зйомок, але з розповідей знаю, що все знову руйнується, а будинки — розкрадено. На гору, на якій стоять ці будиночки, ми побудували східці, якими місцеві ходили, доки вони не зруйнувалися. Ремонтувати їх ніхто не став, вирішили за краще ходити стежками...
Моя перша освіта — менеджер із туризму. І в будь-якій високорозвиненій країні поява такого гуцульського хутора могла б стати добрим приводом до залучення туристів. Тим більше що базову інфраструктуру ми побудували, і в цього місця є такий собі бекграунд — тут зняли фільм.
— Для багатьох учасників знімальної групи робота над цією стрічкою стала часом дебютів у великому українському кіно. Що скажете про цих дебютантів?
— Вероніка Шостак, яка зіграла Ївгу, після нашого фільму знялася в "Поводирі". Актор Роман Луцький — у "Параджанові" Олени Фетисової й Сержа Аведикяна. Микола Береза — у фільмі "Синевир". Тобто молоді актори почали активно зніматися, але раптом заглухнув великий кінематограф…
— Проте, кажуть, в Україні активно розвивається серіальне виробництво. До речі, над чим тепер працюєте ви — це повний метр чи, можливо, багатосерійне телекіно?
— Спільно з драматургом Романом Горбиком я написала перший варіант сценарію повнометражного фільму. Це буде дуже умовна екранізація "Щоденника сатани" Леоніда Андрєєва, швидше — за мотивами. Хоча цей твір занадто літературний, у нас виходить цікава кінематографічна історія. У майбутнього фільму не буде практично нічого спільного з "Братами". Хочу зробити глядацьке кіно з насиченим сюжетом.
Антон Філатов, «Дзеркало тижня. Україна», 11 вересня 2015 року, №33